Кілька років тому ваш покірний слуга примудрився вплутатися в тривалу суперечку з одним відомим політиком. Автор цих рядків переконував співрозмовника: єдиним відчутним досягненням Майдану є розширення рамок свободи слова. І помаранчева влада навряд чи може вважати це одноособовою заслугою. Мій опонент із таким твердженням категорично не погоджувався. На його думку, не менш (а можливо, і більш) істотним завоюванням помаранчевої революції було ще й розширення рамок свободи політичної діяльності. Часи змінилися, переконував журналіста міністр, тепер у партії силоміць не заганяють, за ідеологічний плюралізм не карають, суворі вердикти за указкою згори не штампують. Так, не все гладко, — щиро гарячкував опонент, на зміну німотним рабам до політичних організацій приходять балакучі пристосованці, після скасування «телефонного права» у деяких судах зеленим цвітом забуяла корупція, у прокуратурі невиправдану жорстокість змінила невиправдана малодушність. Однак, підбивав підсумок один із героїв Майдану, боротьба з інакомисленням перестала бути невід’ємною складовою загальнодержавної політики. І є відчуття, що назавжди. Тому на зміну страху народу перед владою прийшов страх влади перед народом, котрий зумів піднятися над власною байдужістю.
Цього політика звуть Юрій Луценко. Тоді, як і нині, він очолював Міністерство внутрішніх справ. Боюся тільки, якби ми поновили нашу дискусію нині, у нього зменшилося б і запалу, і аргументів.
Сьогодні фігурант кримінальних справ Юрій Луценко каже не про прозорість влади, а про її закритість. Скаржиться, що навіть за Кучми часів Медведчука до президента було пробитися простіше, ніж до Ющенка часів Балоги. Ветерани революції (хто натяками, хто відкрито) кажуть про реставрацію кучмізму. Про шантаж, про спроби насильницького втягування в сумнівні політичні проекти на кшталт «ширки» і «єцу».
Ще зовсім недавно кожна політична сила мала «свій» суд і «свого» заступника в Генеральній прокуратурі. Такий стан речей дратував ідеалістів, але навіть вони визнавали, що «корупційна конкуренція» краща за узаконену політичну інквізицію.
Нині все змінилося. Період «квазідемократії» виявився нетривалим. Знавці даної сфери беруться стверджувати, що владою встановлений (або, якщо кому подобається, відновлений) тотальний контроль за судейськими та наглядачами за законністю. З відносно недавніх пір без відома Банкової неможливо провести жодне мало-мальськи важливе рішення. Доступ до Феміди, по суті, монополізований. Єдину ліцензію на користування нею влада видала тільки синьо-білим. В обмін на лояльність?
Дозволимо собі не погодитися з тими, хто проводить повну аналогію з епохою правління Леоніда Даниловича. Обставини, звичаї і методи змінилися.
Днями глава Кабінету прилюдно оголосила, що репресії в країні вже розпочалися. Багато хто береться з цим сперечатися, та логіка в словах прем’єра є. А крім того, є відчуття, що в цьому разі Юлія Володимирівна цілком щира. Люди, котрі давно її знають, помітили страх в очах Тимошенко. Страх, який не квартирував там навіть під час «України без Кучми». Той самий страх відчувається й у словах Юрія Луценка, в якому природна безстрашність запекло бореться з інстинктом самозбереження.
Чи є підстави говорити саме про репресії, а не про прагнення встановити законний порядок? Напевно, так. Експерти беруться стверджувати, що у справах Жванії, Сивульського, Портнова існують обставини, які об’єктивно перешкоджають їхньому розгляду. Йдеться, зокрема, про наявність необхідних судових рішень, а також спливання строків давності. Якщо це так, то чи можна іменувати нову каральну кампанію інакше, ніж боротьбою з інакомисленням?
Чи існує кримінал у діях Луценка? Не нам вирішувати. Безумовно, високопоставлена посадова особа не може дозволяти собі розпускати руки. Безсумнівно, міністр не має права використовувати службовий транспорт в особистих цілях, хоча цей факт ще потрібно довести. Та чи є головний міліціонер головним правопорушником? Чиновники всіх рангів і мастей перестали красти і брати хабарі? Однак для іменитих хапуг і шахраїв лояльність, як за старих недобрих часів, стала надійною охоронною грамотою. А тим, хто «оступився», дають шанс публічно покаятися, як це блискуче виконав невдачливий мандрівник і найкращий друг усіх дипломатів Рудьковський. Саме привселюдного каяття, за деякими відомостями, вимагав від Луценка глава секретаріату…
Примітним є те, коли й проти кого порушені гучні справи. І в цьому полягає перша принципова різниця сьогоднішніх репресій від репресій минулих. Леонід Данилович був жорсткий, але по-своєму чесний. Він бив чужих, щоб свої боялися. Віктор Андрійович чинить інакше. Мішенями Банкової стають ті, хто (нехай і багато в чому формально) є його союзниками. Хто становить опору так званої демократичної коаліції, про необхідність збереження якої він так багато й гарно говорить.
Кучмі не було чужим почуття вдячності. У Віктора Андрійовича інший погляд на такі цінності. Чи є для когось секретом, що Жванія був одним із небагатьох, хто фінансував політичну силу, очолювану Ющенком, навіть тоді, коли від майбутнього гаранта сахалися, як від чумного? Хоч би хто та як ставився до настільки неоднозначного персонажа, як Давид Важаєвич, але хіба не він, за словами багатьох, певний час фактично утримував Ющенка та його сімейство?
Багато й правильно говорилося і говориться про взаємну, щиру ворожнечу між Ющенком і Тимошенко, та хіба не вона в остаточному підсумку змусила Віктора Андрійовича вийти на Майдан? У той момент, коли революція переживала кризу, а її формальний вождь старанно від усіх ховався?
Хіба не Луценко був одним із тих, хто привів Ющенка до влади в 2005-му, а його політичну силу, що розсипається, до парламенту у 2008-му?
Проте закон один для всіх, заперечите ви. І я погоджуся. А потім запитаю: чим закінчилася справа про фальсифікації? Нічим? Та хіба не факт масового, грубого, організованого викривлення волевиявлення дозволив Віктору Андрійовичу піднятися на верхню сходинку кар’єрного просування? А якщо фальсифікацій не було, то чи є право у Віктора Андрійовича іменувати себе легітимним президентом?
Ми не закликаємо до полювання на відьом, і якщо компетентні структури не відшукали криміналу в діях Ківалова, Різака, Колеснікова et cetera, ми можемо тільки порадуватися торжеству законності. І подивуватися тому, що у справах Бакая, Боделана чи Білоконя ці самі компетентні структури демонстрували набагато менше старанності, ніж сьогодні виявляється ними стосовно тих, хто чотири роки тому стояв пліч-о-пліч із президентом на головному революційному майдані країни. Чи для всіх закон один?
Чому справа про нібито сумнівне громадянство Жванії виникла саме нині? Чому раптом перекваліфікували дії Луценка у справі про бійку на засіданні Радбезу? Чи випадково Тимошенко раптом стала важливим свідком у справі про отруєння Ющенка і змушена проводити по півдня в ГПУ?
Чи не пов’язано це напряму з недавніми заявами та вчинками позначених персон? А якщо так (а саме така відповідь напрошується для кожного, хто має очі, вуха і мізки), то що це, коли не репресії?
Репресії, які набирають обертів, стали можливі (і це друга відмінність від каральних акцій часів попереднього гаранта) завдяки зміні кадрового добору ідеологів і виконавців. Не маю найменших ілюзій щодо тих, хто за Кучми вершив справи в судах, наглядав за залишками законності з вікон прокуратури, хто був всевидючим оком, сірим плащем і разючим кинджалом влади. Та в більшості з них свої уявлення про честь мундира, про професійну гордість, про цехову етику. Називайте ці принципи як завгодно — порочні, радянські, корпоративні, кланові. Однак вони були. Принаймні у значної частини.
Постмайданна кадрова політика призвела, мабуть, до наймасовішого відтоку кадрів із цих структур. Ішли та ідуть останні професіонали, покидають ряди силовиків носії традицій, що залишилися, нехай і не найпрогресивніших і не зовсім демократичних. На зміну їм ринули молоді, задерикуваті та цинічні. Котрі не визнають ні правил, ні понять. Їхня безпринципність невблаганно прагне до абсолюту. Чим менше в цих відомствах людей, які знають про існування певних меж цинізму, тим ближче свавілля. З яким можуть не впоратися навіть ті, хто його породив.
Характерна подробиця: специ кажуть, що не тільки стрімко падає рівень фахової придатності слідчих з особливо важливих справ. Настільки ж швидко скорочується і сама їхня кількість. Вони стають не потрібні режиму? Коли так, то чому? І навіщо вони потрібні взагалі, якщо згадати, скільки «важняків» недавно переймалися справою про видачу Юрієм Луценком нагородних пістолетів? Чи це було найгучнішим правопорушенням у країні (яке, до речі, розсипалося в суді).
Чи згущує автор барви? Цілком можливо. Але, мабуть, краще об’єднатися перед химерною загрозою розстрілу, ніж дозволити цілком реальну екзекуцію. Процес ще не став необоротним.
Але ризик того, що точки неповернення буде досягнуто швидко, високий. І в цьому третя відмінність каральної політики чинного режиму від режиму поваленого. Змінилася не тільки філософія можливих розправ. Якісно змінився смисл того, що робить ці розправи безкарними. Я про байдужість суспільства. Тоді вона була наслідком страху перед системою. Тепер, швидше за все, корінь її — у нездатності злякатися. Чорнуха розчинилася в нашій крові, огорнула нашу свідомість. Нас нічим не пробереш, не зачепиш — жодна погроза не лякає, жодне викриття не дивує, жодна витівка не обурює. У нас стійкий імунітет до компромату. І повна втрата віри. А влити свіжу порцію — нікому.
Наші різнобарвні кумири розвінчані. Один одним і самими собою. Ми від них стомилися. Вони нам огидні. Ми втратили рештки поваги до них. Оскільки вони розтринькали рештки поваги до держави. Орденами Потебенькові, грамотами Ківалову, званнями Кіркорову. Мордобоями у політичних святилищах. У якій країні президента не пускають на трибуну парламенту його політичні союзники? У якій країні столичний мер і міністр готові відстоювати свою правоту на рингу з допомогою кулаків, подаючи приклад чиновникові високого рангу й законотворцеві? У якій країні від міністра, повноважного посланника держави, вимагатимуть перервати закордонний візит, щоб з’явитися на допит у прокуратуру?
За що поважати таку державу й таких політиків?
Недавні столичні вибори — ляпас і безпринципній владі, і безхребетній опозиції. Виборець перестав голосувати за обличчя. Він їх просто не бачить. І голосує за технології. Або за гроші. Виборцеві стало наплювати на паперові принципи. Дай Боже щоб у цьому плювку не потонула вся країна.