Їжак — птах гордий: доки копняка не даси, не полетить
Шістдесят дев’ять відсотків публіки, котра проживає на території нашої Батьківщини, упевнені, що «Україна рухається в неправильному напрямку». Точніше визначити напрямок опитані соціологами з «Демініціатив» так і не змогли. Між іншим, зовсім не тому, що назва напрямку — з розряду ненормативної лексики. Все дещо складніше — ну куди, скажіть на милість, рухається країна, якщо в ній ні з того ні зі сього зростає ВВП; половина населення живе на 20 доларів у місяць; прийнято вчасно бюджет; найвищий електоральний рейтинг у комуністів; Президент майже про все домовився з російськими газоправителями і твердою рукою от-от закриє ЧАЕС — невідомо, за які гроші? А ось вам ще пару маяків — для уточнення напрямку.
Влада, принаймні законодавча, цього тижня народу не збрехала. Ще в понеділок спікер наш, Іван Плющ, гранично коротко й чесно сформулював з приводу прийняття бюджету-01: «Хто в кого що виторгує — комітет в уряду чи уряд у комітету — у це я вже не втручаюся. Але в четвер ми цей торг припинимо». І таки припинили! Причому багато хто залишився задоволений і навіть повідомив журналістам, що «легшого бюджетного процесу ще не було». «І бюджет вийшов найкращим із усіх, прийнятих за останні роки», — підтримав настрій міністр фінансів. А хто ж сумнівався, що найкращий бюджет — це завжди бюджет наступного року, а майстрами всіх учасників процесу роблять винятково багаторічні досвід і практика?
До речі, про досвід. Років зо п’ять — не менше — словосполучення «реформа міжбюджетних відносин» тривожить слух обласних еліт і центральної виконавчої влади, і не видно цьому процесу кінця-краю. Хоча старожили ще пам’ятають, що в Конституцію (зопалу) записали: мовляв, місцеві (хоча б на рівні міст і районів) бюджети слід формувати «в обхід» обласних. Але влада таку схему страшенно не полюбила. Вона, як і всякий досвідчений інвестор, вважає за краще вкладатися в 27 крупних підприємств (області, Київ, Севастополь), нехтуючи можливістю за ті ж гроші контролювати півтори сотні дрібних. «Дрібні», місцеві себто, і самі від перспективи залишитися з Києвом тет-а-тет у тихій паніці. Порушується звичний ритм життя й іншої діяльності.
Адже як повелося — є губернатор-заступник, який за дещицю малу не для себе, для районів та інших своїх адміністративно-територіальних одиниць у Києві старається. Бюджетно-розпорядницьке начальство рівнем трохи нижче давно вже ним призначене, себто — народом обране, за підтримки якихось місцевих індустріально-аграрно-паливних гігантів. Вся ця благодать називає себе регіональною елітою й перманентно бореться за перехідний вимпел «Найсильнішому, Наймісцевішому». Причому «сила» трактується винятково як здатність регіонального істеблішменту, криміналітету й промисловості безкарно і з користю демонструвати колегам із Києва дулю без кишені (кишеня — річ тонка). І цю благодать пропонують ламати?! Кому вона заважає, крім населення, звісно, — котре вічно потребує то соцпрограм, то комунальних послуг, то освіти й іншої медицини. Через це що, змінювати всю систему елітних відносин? Може, ще й демократію на місцях започаткувати?
Демократія, перепрошую за вислів, якщо вона взагалі є в наявності, саме на місцевому самоврядуванні стоїть-тримається. Той же платник податків, приміром, раз у чотири-п’ять років проявляє виборчу активність, тобто має щасливу можливість відігратися за всі свої місцеві і загальні страждання. Спитає він, електорат, місцевих розпорядників народних коштів — де?.. І вже складно буде відповідати на це обурливе питання, багатозначно закочуючи під лоб очі й тицяючи вгору перстом вказівним. Така от може трапитися прозорість і відкритість. Але — не зараз, через рік, пізніше, колись...
Та й Бог із нею, з демократією — не дуже вона потрібний предмет. Не хліб же кінець кінцем. І навіть не «Хліб України». Зважаючи на все, практика тихого, але впертого саботажу в енергосекторі сподобалася й годувальникам-зернозберігачам. Цього разу, правлячи в різні боки, публіка не поділила елеватори. Точніше, поділила, але невдало для частини нинішнього уряду. Тут не байка, тут билина в рядок проситься. Значить так: зібрав Держрезерв, організація дивовижна, зерно з селян, а на варті й збереженні зерна стоїть, пильнуючи, але перебуваючи в процесі банкрутства, держкомпанія «Хліб України». У принципі на цьому можна билину й закінчити, оскільки подальше логічно випливає з описаної диспозиції. Подейкують, чимало державного зерна з державних елеваторів витекло в приватному напрямку, і його КРУ, міліція та СБУ досі розшукують. І що цікаво — приватні елеватори свою частину держзерна зберегли в цілості. Та ось халепа — хочуть, власники ефективні, щоб їм за зберігання зерна платили. Ну все як годиться: ті, хто береже «безоплатно, себто задарма», компенсують моральні збитки, пускаючи зерно наліво. А там, де не наліво, там за гроші. Соціалізм і ринок в одному щільно закоркованому флаконі.
Держрезерв платити не звик і не може. Добитися толку в тому, кому, власне, належать елеватори, неможливо, оскільки справжні власники не зізнаються, але й свої комбінати Держрезерву не віддають. Рада безпеки лише збирається ознайомитися з усіма тонкощами ситуації, а закордон уже зметикував. Зметикував, що з обіцяними Світовим банком і канадцями кредитами (чи навіть грантами) на реформу аграрного сектора можна не квапитися. Навіщо допомагати у встановленні права приватної власності на землю країні, котра не може примирити й напоумити розпорядників (вони ж — де-факто — власники) держвласності?..
Після цих «хлібних сходів» — про добре, хороше й демократичне. Олександру Морозу — на його особисте прохання — дали охорону за державний кошт і на три найближчі місяці. Причому прохання задовольнив — зі своєї особистої доброти — сам Президент. І правильно: всі ці нелегальні касети, прослуховування й підглядання — це не наші методи. За наявності ж державної охорони відразу ясно: ось іде Мороз, видно — куди йде Мороз, відомо — навіщо йде Мороз. А охорона це чи конвой — залежить винятково від сили вашої уяви. Головне, що напрямок відомий.