Податки (наші, особисті) - тема інтригуюча і непроста. Проте в нас вона не викликає особливих роздумів і не ятрить душу непростими дилемами. Тут ми спокійні.
По-перше, через те, що якщо ми можемо, ми їх не платимо. В більшості своїй це супроводжується не злодійкуватим приховуванням цього факту, а якось так - десь між філософською задумою та агресивним його рекламуванням. Філософська задума переважно стосується менш заможних українців, які, якщо дав Бог копійку перехопити, податкову, м’яко кажучи, не включають в перелік тих місць, куди вони готові її помістити. Ті, хто може собі дозволити рекламу відкриту (тобто мають можливість купити те, що можна «людям показать»), діють більш розлого і маштабно. Ці неплатники податків прозоро демонструють фізично очевидні нерухомі, а також дуже швидко рухомі статки, відповідний стиль життя, гори біжутерії та інших аксесуарів, які вперто-неслухняно пруть з-під декольте, манжетів, кишень та інших предметів туалету та анатомічних частин в об’єктиви небайдужих журналістів.
Мотивація, як і декорації самопроголошених безтермінових канікул, теж, очевидно, різняться. З другою категорією все просто як несплата податків - не платять, бо можуть не платити. Більш того, є підозра, що для того, аби заплатити податки, теж треба «могти». Тобто мати свого роду громадянську мужність, бо це ж ета… Використаймо евфемізм - «несолідно».
З категорією першою все складніше і значно двозначніше. Ні, ми чуємо, навіть від людей, яким довіряємо, що школи і лікарні треба фінансувати, а це робиться за бюджетні кошти, а вони формуються в тому числі за рахунок наших податків і т.д. Базова наша реакція - знаєте, друззя, ми прекрасно усвідомлюємо, на що і наскільки небентежно ви просадите наш потом і кров’ю зароблений гріш. Не побачать його ані лікарі, ані вчителі, все піде на тендери та хороми ненаситні. Справа навіть не в тім, чи це об’єктивно правда, і чи наявних доказів тому достатньо, аби ми ні на мить у цьому не сумнівались. Питання «кому більше треба - моїм дітям чи їм?!» - риторичне апріорі. Так втримується статус кво, за якого ми робимо вигляд, що платимо податки, держава робить вигляд, що дбає (сон втрачає) про те, аби вони витрачались нам на радість.
По-друге, і це цікавіше, нас не мучить безсонням питання оподаткування, бо ті податки, які ми умовно таки платимо, якщо працевлаштовані, платять за нас інші - працедавці.
Запитай українця - скільки він заробляє, і відповідь у більшості випадків буде сформульована в кількості таких-то грошових одиниць «чистими» в місяць. Поцікався в «інтуриста», і він озвучить суму в рік «брудними». Різниця в ментальному сприйнятті цього діла, як і її значення, значно важливіші, ніж може видатись на перший погляд. У Західній Європі чи, особливо, в США, сума «брудних», зароблених за рік, стає предметом психотравми наприкінці року, і на початку наступного, коли громадяни за допомогою спеціально оплачених фахівців гарячково з’ясовують, тримаючись за серце, якою дещицею вони будуть змушені поділитись із державою у вигляді податків. Тобто віддати реальні гроші, які в тебе вже є, і які ти по суті «відриваєш від сім’ї». В нас з цього приводу голова не болить - ось наші кровні, що нам належаться, а за серце тримаються ті, хто нас наймає, скиглячи з приводу (на їх думку) неадекватних відрахувань кудись там на кожну душу, котру вони мають необережність працевлаштувати. А, як відомо, не всі з нас схильні перейматись за фінансову долю працедавців, бо вони ж теж відомо, що не без гріха, «і взагалі».
Саме тому сповнена умовної гідності фраза, почута від «фірмачів», знайома і чужа до сліз - «я оплатив це своїми податками» - в Україні тотально не прижилась. Бо в нашому тісно моя-хата-з-крайньому розумінні ми не відслюнявили їх (податки) від сімейного бюджету, не відірвали від себе. Тому - згребли «вони» своє з наших працедавців чи кого там, ну і Богу дякувати, аби нас не чіпали і жити не заважали, і так нелегко. І ставати в позу із серії «я за це заплатив» якось і не теє... Ми пообурюємось (справедливо, зрештою) станом доріг, комунікацій, послуг гарантованих державою тощо. Але якщо розібратись, все це там - за вікном, парканом, перелазом чи «доміком для охрани», і по суті - не наша справа. Дух перехоплює від контрастів між візантійською пишністю маєтків українських товстосумів і тим, що діється безпосередньо за їх кріпосними валами, якщо не вдалось цільово спрямувати місцеві бюджети на подолання критично важливих питань облаштування територій довкола їх обійстя.
Наші податкові взаємини з державою важко - мабуть, найближчим часом неможливо - кардинально покращити. Кровна, неприхована взаємна недовіра один до одного між державою і громадянином підгодовується щоденною взаємодією кожного з нас із «державним сектором» в будь-якій сфері. Лише її величність дрібно-побутова корупція часто рятує нас від патологічної нездатності держави надати нам якісно послуги, які суспільство як таке «ніби-то» проплатило. І не можна не визнати справедливим гнів тих численних, для кого ця неспроможність обернулась персональною чи сімейною трагедією.
Будь-які ініціативи, які умовно можна віднести до території під назвою «податкова реформа», справедливо (в нашому уявленні, принаймні) сприймаються як чергова спроба нас добряче обікрасти, із зрозумілих причин і зрозумілими наслідками. Та зміна наших непростих взаємин з податками, які ми «платимо», або які платять за нас інші, могла б, можливо, у несподіваний спосіб стати нам у нагоді.
Уявімо собі, що відрахування чи нарахування, чи що там, з наших зарплат стає нашою проблемою. Ми не умовно докладаємось до держбюджету, а віддаємо «своє», будучи в стані реально полічити, скільки грошей віддаємо, і скільки пенсії нам «світить» в далекому чи не дуже майбутньому. Ясно, що спробуємо не платити, але уявімо для чистоти експерименту, що не платити не можемо. І раптом «я за це плачу» стає рідною до сліз фразою, з приводу чого виникають порівняно гнівні роздуми. Ці роздуми можуть - і повинні - виливатись в логічні думки щодо того, що з цього приводу можна зробити, окрім як смикнути розпачливо чарку чи голосно висловитись рясним нелітературним потоком.
Якщо провести інвентаризацію того, на що зі всього нами «оплачуваного» ми маємо бодай ілюзорний вплив, висновок є очевидним і втомлюючим - вибори. Зараз не про те, що ми в зоні виборів без вибору і т.д. Мова йде про наші очікування і вимоги до когось, за кого ми від сім’ї відриваємо. Як би це парадоксально не звучало, якщо ми платимо (з кривавими слізьми) за «все це», ми в першу чергу маємо змусити того, кого ми обираємо, пояснити, за що ми платимо. Взяти б для прикладу держбюджет, який, на жаль, мало кого з нас цікавить. В стані наш майбутній обранець внятно пояснити низку речей, на які ми від сім’ї відірвали - реально? Воно ж, не вдаючись у деталі, неймовірній кількості людей, яких ми обираємо, хоч два пальці в двері запхай і погрожуй чим хочеш не втне, просто не зможе толком пояснити, щото за бюджет, що за статті бюджету, на що вони і т.д.
Будьмо відверті, сама по собі наша політична грядка явить максимум нові прізвища, але далеко не нову якість. Якщо ми за них платимо, чи будемо платити, може є сенс створити запит на нову якість навіть з винятково меркантильних міркувань. Може буде сенс читати їх так звані «програми» до, а не після виборів під цим же кутом зору. Може з’явиться хтось, хто зараз не вірить, що пропхається через всю цю гичку, але почує нашу потребу розібратись у тому, за що «від сім’ї відриваєм».
Всепроникаючий цинізм підказує нам, що нічого путнього з цього не буде, більше того - під таку прогресивну ідею доблесні податківці бадьоро запровадять через «відповідальних», нами (в тому числі) оплачених законотворців, механізми ефективного вибивання з нас ще більших поборів з тим же результатом.
Може (і майже напевно) це правда, навіть без «але». Та ширший погляд на речі підказує, що ця територія, названа Україною - не лише їх бізнес, але і наш. Будьмо мудрішими, прагматичнішими, або хитрішими, якщо на те пішло - подбаймо про свої інтереси.
Всі ці якості ми часто проявляємо, дбаючи наші, особисті податки...