Суспільство напередодні явлення нової Верховної Ради народу. Політична популяція, що прогнозовано подолала відсотковий виборчий паркан, галасливо тусується в інформаційному просторі в очікуванні депутатських мандатів. Які ж, з дозволу сказати, меседжі, продуковані політичними динозаврами та неофітами, все ж таки потребують якщо не суспільного, то, бодай особистого відгуку, чого нам від них чекати?
Звичайно, це коаліційна угода. Обіцяні "день-два" на її узгодження перетворилися на тижні. Воістину, письмова угода - найважливіший винахід в історії людства: він дає людям змогу викласти на папері всі причини, через які вони не довіряють одне одному. Виявилося, що президентському прайду буде не так просто підкорити собі весь владний простір. Ритуальні заяви про "ідеї, а не посади" не здатні ввести суспільство, а тим більше "лютих друзів", в оману: посади і ще раз посади.
Те, як зав'язалася коаліційна суперечка, на жаль, залишає небагато надій на конструктивно працюючу Верховну Раду. Швидше за все, на нас чекає постійне напруження у відносинах президента з урядом, деколи - з парламентом. Не завжди прогнозовані голосування, гучні й контроверсійні заяви очільників влади, демарші - найближчі будні печерської влади до нових позачергових виборів. Дай Боже, помилитися.
Не можна було не звернути уваги на заяву Юрія Луценка про намір партії президента якнайшвидше вийти на позачергові місцеві вибори. "Ми будемо домагатися, щоб місцеві вибори відбулися орієнтовно у березні наступного року", - заявив він (26.10.2014 р., "Українські новини"). Юрія Віталійовича, мабуть, надихнув на таку заяву президент, який під час прес-конференції рішуче заявив: "Повірте мені, відносно депутатів місцевих рад у мене рука не затремтить". Метафора, звісно, але твердою має бути рука, все ж таки в парламенту (п. 30 ст. 85 Конституції). Хай там як, але ці наміри логічні, якщо прагнути заволодіти владою "від верху до низу" за принципом "куй залізо"... Але вчергове ми стали свідками "проколу" в юридичному супроводі президентської команди або, що значно гірше, - готовності гаранта ігнорувати очевидні конституційні приписи на шляху до визначеної мети. Нагадаю.
Після відомого рішення Конституційного суду України 30.09.2010 р., парламент негайно вніс низку змін до Конституції України (Закон від 01.02.2011 р.), в тому числі - до статті 141. Було уточнено положення частини першої і статті 2, які стосуються строків повноважень місцевих рад і сільських, селищних, міських голів. Частину першу статті 141 доповнено реченнями такого змісту: "Строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п'ять років. Припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради має наслідком припинення повноважень депутатів відповідної ради". Змінено редакцію частини другої статті, яку доповнено реченням: "Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п'ять років".
Статтю 141 Конституції було доповнено, крім того, частиною третьою такого змісту: "Чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на чергових виборах".
Нові положення статті 141 Конституції кардинально змінили механізм визначення строків повноважень рад і відповідних голів. П'ятирічний строк повноважень депутатів рад і відповідних голів встановлено лише для тих, кого буде обрано на чергових виборах. Усі позачергові вибори наділяють відповідних депутатів і голів строком повноважень до вступу на посаду депутатів і голів, обраних на наступних чергових виборах. Ясно, що цей строк буде завжди меншим за п'ять років.
Це ще не всі проблеми, пов'язані з задекларованим бажанням якнайшвидше заволодіти місцевою владою.
Перш ніж призначити позачергові вибори органів місцевого самоврядування, необхідно попередньо достроково припинити повноваження кількох десятків тисяч рад і їхніх голів. Для цього слід дотриматися хоча б правил, викладених у статтях 78, 79 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Навіть якщо уявити, що всіх правил було дотримано, то обрані на позачергових виборах у березні 2015 р. органи місцевого самоврядування (ради, голови сіл, селищ, міст) матимуть повноваження до першого засідання органів місцевого самоврядування, обраних на чергових виборах 26 жовтня 2015 р.
Абсурдність позачергових місцевих виборів очевидна. Замість продукування подібних ідей корисніше було б зосередитися на доведенні до прийнятної кондиції проекту змін до Конституції щодо так званої децентралізації, уточнення територіального устрою. Це має бути ґрунтовна, фахова, зокрема й експертна, робота в рамках Тимчасової спеціальної комісії парламенту. Протягом першої і другої сесій Верховна Рада має вирішити це питання, ухвалити необхідні зміни до Бюджетного, Податкового кодексів, низки законів. До чергових місцевих виборів у жовтні 2015 р. громади ґрунтовно підготуються для ефективної реалізації оновленого статусу. Такий чи подібний алгоритм природний, якщо керуватися, хоч як банально, і суспільним, а не лише власним інтересом.
Якщо вірити у щирість нових, особливо молодих депутатів, катапультованих, образно кажучи, до залу під куполом прямо з Майдану, вони неймовірно прагнуть позбавлення їх депутатської недоторканності. Дехто навіть готовий з трибуни Верховної Ради відмовитися від неї. Депутатська недоторканність сприймається чи не головним чинником корупції - схованкою від кримінальної відповідальності, рудиментом українського парламентаризму. Якщо новонавернені парламентарі зазирнуть у відомі джерела, то знайдуть, що депутатський імунітет і індемнітет винайдені не в Україні й існують, у різних обсягах, практично в усіх державах світу.
Із часом юні і не дуже колеги дійдуть розуміння того, що навіть коли вони "виколупають" з Конституції і законів саму згадку про депутатську недоторканність, недоторканними реально залишаться саме ті, щодо кого вони хочуть її скасувати. Річ у тому, що реально питання притягнення до кримінальної відповідальності вирішується не в парламенті. Впевнений, що це знають і далеко не наївні молоді парламентарі, яких в їхньому ентузіазмі підтримують "метри" і "півтораметри" владного олімпу: забавляйте народ своєю готовністю стати "доторканними" (а може, й доторканими). Якщо ж новоявлені народні обранці продемонструють не зовсім очевидну сьогодні готовність беззастережно служити народу, то мають бути свідомі того, що не виключені серйозні конфлікти. У таких випадках депутатська недоторканність здатна бути "бронею", яка захистить чесного, порядного народного депутата. Положення статті 80 Конституції, за яким народному депутату гарантується депутатська недоторканність, не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер. Її мета - не тільки убезпечити народного депутата від незаконного втручання в його діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, керівників підприємств, установ, організацій, а й сприяти належному функціонуванню парламенту, реалізації його компетенції. Конституційний суд неодноразово наголошував саме на такому призначенні депутатської недоторканності, і відомий популізм та спекуляції на цій темі, особливо потенційних народних депутатів, є очевидною ознакою поганого тону. Сьогодні у професійному середовищі напрацьовано прийнятні формули механізмів депутатського, судового імунітету, імпічменту президента в українських умовах. Але це має бути зроблено в контексті системних змін до Конституції, а не "за забаганкою", на потребу політичного невігластва і задоволення чергових поствиборних псевдоініціатив.
"Очищення влади" (люстрація) і далі активно пропагується новою владою - з демонстрацією зростаючої кількості прізвищ люстрируваних, занесених до спеціального реєстру, який ризикує перетворитися на своєрідний мартиролог. Процес "очищення влади" від поплічників диктатора викликає неоднозначну реакцію як "клієнтів" кампанії, так і низки професійних юристів, правозахисників, бізнесових і громадських діячів від Тарути до Сороса. У цих людей, на мій погляд, є підстави сумніватися у повній адекватності запроваджених механізмів очищення влади визначеним законом критеріям. Зверну увагу лише на окремі положення закону, який самі його натхненники й розробники трактують у численних інтерв'ю та коментарях досить своєрідно.
Очищення влади (люстрація), за однойменним законом, є "заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування". Яким же "фізичним особам" заборонено законом обіймати "певні посади"? Такими особами є ті, хто "своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини і ґрунтується на принципах: верховенства права і законності; відкритості і прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист" (ч. 2 ст. 1 закону).
Саме ці положення закону визначають критерії очищення влади (люстрації), та ще й з переліком принципів, на яких має ґрунтуватися цей процес. Що ж відбувається реально? Зробивши ритуальний реверанс у бік низки правових принципів, люстратори на практиці, замість шукати в поведінці конкретних осіб, відповідно до презумпції невинуватості, ознак (зазначених у ч. 2 ст.1 закону), які свідчать про їхню протиправну, антиконституційну діяльність на конкретній посаді, як критерій "очищення влади" визначили залізобетонний факт: обіймання особою протягом року за період з 25.02.2010 р. по 22.02.2014 р. однієї (чи кількох) з перелічених у статті 3 закону посад. Зсув у свідомості? Виходить, обіймання визначеної законом посади у період президенства Януковича є компрометуючим особу фактом, достатнім для люстрації. Тоді так і треба було сформулювати положення закону. За такими критеріями й Ісаєва (Штірліца) попросили би геть з органів.
Ревним прихильникам маніпулятивної люстрації таки бажано, про всяк випадок, зазирнути в статті 22, 24, 38, 55, 58 (особливо в ч. 2), 62 Конституції України. Ще не пізно ввести в практичний механізм люстрації визначений законом критерій. Інакше матимемо не тільки численних безпідставно внесених у реєстр "ферухсферботен", а й лавину позовів до судів - з Європейським судом з прав людини включно. Революційна доцільність, вплетена у канву закону, вилізає сучасною гільйотиною - порушення прав людини, не говорячи про шкоду, пов'язану з безпідставним позбавленням органів та інститутів державної влади кваліфікованих кадрів. Борючись зі спадком узурпатора, непомітно, у благій формі, робиться чимало того, що мали б долати. Парадокс і абсурд.
Мало хто звернув увагу на конфлікт у партії "Воля", який вихлюпнувся за межі партійного середовища. Виявилося, що партії "Воля" і "Самопоміч" домовилися про включення до виборчого списку останньої членів партії "Воля". Висувалася ідея створення в парламенті депутатської групи партії в межах фракції "Самопоміч". Можна було поблажливо пройти повз цю інформацію, якби вона не оголила давню родову травму української політики.
Свого часу партійне будівництво в Україні було підкріплене правом партій на участь у виборах до Верховної Ради, а потім і до органів місцевого самоврядування. Дозвіл на участь у виборах блоків партій не стимулював партійне будівництво, оскільки олігархи приватизували не лише надприбуткові економічні об'єкти, а й партійні структури, які почали мутувати у квазіпартійні іменні блоки. Перехід від "блочного" до суто партійного виборчого механізму вже нічого не змінив. Останні вибори до парламенту засвідчили, що суб'єкти виборчого процесу - партії - не обов'язково мають роками засіювати ідеями політичні поля. Можна за тиждень до виборів створити партію, навіть наректи її "блоком" з іменем не обов'язково президента і вже реально розраховувати на переможний результат. Цього досягти зміг той, хто в різній мірі поєднав легкопоєднуване - гроші, сучасні виборчі технології й адмінресурс. Виборча система - "плоть від плоті" тієї системи влади, яку нинішні герої Майдану обіцяли зламати й викинути на смітник української історії. Сьогодні не склалося, бо ця система працює не ідеологічно - однаково ефективно і на диктатора, і на демократів. Але навіть за всієї її досконалості як інструменту заволодіння владою, вона виявила очевидний дефект, набутий в умовах дефіциту часу й сумління. Конфлікт у партії "Воля" засвідчує наявність симптому, характерного сьогодні для всієї партійно-політичної та виборчої системи України. Партії в останніх парламентських виборах виступали практично умовними суб'єктами виборчого процесу. "Материнська" партія, як пилосмок, вбирала у свої списки всіх, хто відповідав визначеним лідером критеріям, незалежно від їхньої реальної партійної належності: їх позначали як безпартійних. Так, у списку президентської "партії" серед перших п'ятдесяти кандидатів - лише чотирнадцять членів партії, решта - безпартійні. Формально такі "списочники" нічого не порушували. Але стало зрозуміло, що не всі партійці-"списочники" припинили членство у "рідних" партіях, перш ніж стати кандидатами в депутати у списках "прохідних" партій. Деякі заявили про вихід з партії тільки після виборів. Головне - усі учасники виборчого процесу, від членів "прохідних" партій, до членів ЦВК і значної частини виборців, знали про це, та не вважали ні морально, ні з правового погляду осудним. А даремно: якщо мораль українських політиків категорія уявна, то порушення виборчого закону в діях конкретних пошукувачів депутатського статусу очевидні. Якщо особа давала згоду балотуватися від однієї партії, зазначаючи, що вона "безпартійна", залишаючись членом іншої партії, її дії мають ознаки фальсифікації виборчих документів (ст. 158 Кримінального кодексу України). Був випадок, коли відома людина, яка обіймає високу виборну посаду, голова відомої партії, заявила з телеекрана, що не піде з посади, залишаючись лідером партії. Вона навіть не задумалася, як після цього сприйматиметься факт заповнення нею заяви (як "безпартійної") про балотування від чужої партії "з зобов'язанням у разі обрання депутатом припинити діяльність і скласти представницький мандат, які відповідно до Конституції України та законів України несумісні з мандатом народного депутата України" (п. 5 ст. 54 Закону України "Про вибори народних депутатів України")? Було б дивно, якби ЦВК раптом зацікавилася подібними фактами.
Рівень політичної культури основних партійно-політичних фігурантів не дивує: що можна чекати від "правової" системи, коли явне, відкрите порушення закону, навіть після публічного розголосу, очевидно не матиме жодного правового наслідку. Ніхто в політичному середовищі не переймається тим, що партійна система в Україні існує лише в реєстрі Мін'юсту. На пальцях однієї руки можна перелічити партії, які будуються на цивілізованих принципах. Та саме вони не мають жодних виборчих перспектив в олігархічному механізмі фейкових політичних проектів - квазіпартій, засобів захоплення й утримання державної влади. Партійне будівництво - окрема проблема, що чекає небайдужого обговорення в суспільстві. Нинішній стан справ владне середовище влаштовує, але в разі виникнення чогось на кшталт Майдану на телеекранах з'явиться чимало знайомих облич, які продукуватимуть "свіжу" ідею зламати існуючу владну систему.
Ці кілька тем, озвучених представниками нової влади, чомусь не переконують у її дійсній, хай і не абсолютній, новизні. Та важко позбутися надії на те, що чогось важливого не помітив і з часом будеш приємно вражений. Почекаємо?