Ніхто, здається, не заперечує, що політсезон 2001/2002 року — особливий. Усі загалом згодні, що він закладає перемоги й поразки 2004 року — президентських виборів, — отже й реалізацію певної версії розвитку країни на наступне десятиліття. І це десятиліття стане визначальним щодо того, яку країну ми одержимо на виході. На відміну від колективу авторів, котрі в попередньому номері «ДТ» розповіли про те, яку країну вони одержали — наче «щось» у результаті операції в супермаркеті (при тому, що два з трьох публіцистів були безпосередніми творцями яскраво інтерпретованих подій), — я не буду настільки цинічним. Це — наша країна, ми всі могли поводитися інакше, нам і відповідати за те, що вийшло на виході. Принаймні перед самим собою, принаймні перед тими, хто не збирається звідси тікати і хто хоче тут виростити своїх дітей. Адже існуюча країна — не що інше, як результат сумарних зусиль усіх діючих у ній політгравців.
Деміфологізація
Найважливіша з наявних проблем — навіть не економіка, навіть не добробут (його мало в будь-якій країні), а сформована в Україні система міфів. У принципі, будь-яке суспільство не може обійтися без міфів — про мрію, успіх, про добро та про зло — вони скеровують і зміцнюють вольові зусилля кожного члена суспільства. Усе питання в тому, наскільки міфи викривляють реальну ситуацію, змушуючи помилятися і політиків, і суспільство. Але ж ми досить довго розглядали події у країні через призму усталених міфів, а не як результат дій конкретних людей.
І то — дуже тривалий, до біса тривалий час. Практично все наше життя, життя наших батьків і наших дідусів. Радянська ментальність потребує зовнішнього та внутрішнього ворога, існування якого служить виправданням особистих проблем кожного та країни загалом. Із зовнішнім ворогом Україні не дуже «поталанило» — якщо для Заходу таким начебто є міфологізована Росія, то для Сходу треба щось придумувати. Адже не проголосиш ворожими НАТО взагалі чи, приміром, Туреччину або Болгарію... А ось із внутрішнім ворогом — легше. У різні роки такими послідовно були «куркуль», «непман», «ворог народу», «кооператор», а тепер «олігарх» — із конкретним негативним змістом, вкладеним у це визначення.
Це, так би мовити, констатація факту. У новітній час усе відбулося ще простіше. В роки Миколи Бухаріна та Михайла Суслова, Андрія Скаби й Валентина Маланчука ідеологеми придумували та продумували видатні професіонали того часу, а в наш час їх імпортують. І мені зрозуміла Америка, для якої Україна буде прикордонною смугою Дикого Сходу, де, за такою логікою, мають бути «хороші хлопці», котрі борються з «поганими», отже США мусять допомагати «хорошим». І всі наламали купу дров, пардон, касет, при тому що Америка справді є і буде найвірнішим та найпослідовнішим союзником України. Просто нинішня вашингтонська еліта занадто далеко відійшла від часів Ліпсетта, Хаддігтона і Тойнбі, забувши класику демократії: адже вона — демократія — полягає не в ставці на одну людину, а в продуктивних конфліктах груп людей. Що зробили українські хлопці, котрих записали в «хороші»? Правильно, вони для себе вирішили, що забобони Заходу й забобони суспільства треба не спростовувати, а використовувати, не заперечувати їх, а спиратися на них. Що для себе вирішили українські хлопці, котрих записали в «погані»? Помилилися, плюнувши на все це, бо якщо ти послідовно не займаєшся формуванням позитивної репутації, твої «друзі» послідовно сформують тобі негативну...
Концепція «реформаторів-патріотів» та «олігархів-непатріотів» не витримує перевірки фактами. Хто такі «реформатори»? Ті, хто дедалі більше заплутується в історіях з остарбайтерами, у німецьких судах, «відкоті» з Кіпру, ті, хто ніколи не зможе показати, скільки в них грошей, і побоюється, що хтось побачить колекцію антикваріату? Ті, котрі почали виплачувати гроші, спираючись на успіхи попередників, і не «помічають», що нинішній уряд продовжує і навіть намагається посилити цю політику, ліквідуючи монополію на право називатися «реформаторами»? І що буде з цими «патріотами», якщо наша влада перестане клеїти дурня, плестися у хвості подій, а справді захищатиме — хоча б у міру сил — наших громадян за кордоном? І хто такі «олігархи»? Чи всі вони накрали грошей, мають і будуть сидіти, чи не всі такі? І що робити з «реформаторами», котрі накрали грошей?
Ідея про тотальну амністію тіньового капіталу є ідеальним демократичним виходом для «реформаторів» і для декого з «олігархів» — хоча всі розуміють, що це означає і як це треба робити, і хто кого не хоче знімати з гачка, і кому на гачку комфортно. Правда, сумніваюся, що багато «реформаторів» можуть дозволити собі цим скористатися. Навіть якщо наше суспільство не буде шоковане раптовою появою нового списку багатих, на Заході багатьом стане соромно, і «реформатори» стовідсотково потраплять в інший список — «нерукопотискуваних». А з другого боку, «олігархів», котрі, попри всі проблеми, законно заробили свої капітали, приймають на Заході, розмовляють із ними й домовляються.
Концепція «реформаторів-патріотів» та «олігархів-непатріотів» контрпродуктивна, оскільки розрахована на людей, неспроможних самостійно аналізувати факти, простежувати розвиток людей і ситуацій. Вона контрпродуктивна, оскільки розрахована на культивування найбільш ницих відчуттів людей — заздрощів до успішного, ненависті до багатого, виправдання власних невдач. Вона контрпродуктивна навіть просто тому, що не може бути реалізованою. Українське телебачення не підтримує цієї концепції не тому, що за нами хтось стоїть, а тому, що ми в міру можливостей не хочемо брати участь у ще одному обмані народу, обмані наших стратегічних союзників. І будемо, залишаючись збалансованими, надаючи можливість висловитися всім важливим політичним гравцям, протистояти обману фактами.
Сказане зовсім не означає, що я обіляю «олігархів». Як немає «реформаторів» загалом, а є конкретні люди, так само немає «олігархів» загалом, а є ті, котрі заробили законно, і є злодії, котрих від сільських відрізняє лише масштаб. «Олігархи» ще багато чого повинні навчитися. Усвідомити, як правильно працювати з журналістами (не всі це зможуть, але далеко не з кожного пітекантропа в результаті вийшла людина, причому це формулювання стосується далеко не лише «олігархів»), як узяти на себе добровільні обмеження щодо розподілу капіталу й політичної влади, як примусити себе до максимальної прозорості. Але не можна не помічати, що, на відміну від «реформаторів», які з маніакальним завзяттям експлуатують дихотомію «хороший»—«поганий», «олігархи» розвиваються. Від бізнесу до політичного «даху», потім — до партій, потім — до наповнення партій реальним змістом. Еволюціонують, попри жорстке протистояння «реформаторів» і обманутого ними Заходу, попри лютий опір розквітлої радянської номенклатури, для якої краще вже слабенькі «реформатори», ніж розумні, вольові, послідовні, спроможні прораховувати на сотні ходів уперед люди, бо саме існування таких партій підриває всесилля номенклатури, яка не вміє нічого, крім керувати.
Що далі?
Погано те, як я вже говорив, що в клінчі «війни» «олігархів» і «реформаторів» проходить життя поколінь. Тим паче що «війна» дедалі більше віддаляє нас від суті проблем.
Можна бути або проблемою, або засобом розв’язання проблеми. Можна як завгодно ставитися до Президента України. Але він, по-перше, Президент, а по-друге, історія, яка не буде поблажливою до другого Президента, ще скаже «спасибі» Леоніду Даниловичу принаймні за те, що він створив умови для створення та зміцнення національного капіталу. Втім, усе залежить від того, як складеться ця історія. Отже, потрібна не концепція «війни», а концепція «миру», причому не оруеллівська «війна — це мир, а мир — це війна». Потрібна позитивна концепція. Бо «війна» «олігархів» і «реформаторів» — це проблема, а позитивна концепція — засіб розв’язання проблеми.
Ця позитивна концепція має виходити з того, що всі ми громадяни однієї країни — України. З того, що ми хочемо в незалежній країні Україні жити й будувати, відповідально виконувати свої професійні обов’язки, ростити дітей, закохуватися й виконувати наші обіцянки перед нашими стратегічними та звичайними партнерами. З того, що ми розуміємо необхідність і бажаємо діалогу політиків, влади й суспільства.
Ця позитивна концепція має полягати в тому, що всі ми, хто хоче бути корисним суспільству, популярним у ньому, мусимо або йому служити, або — піти. Час зрозуміти, що країна — це сумарний результат зусиль усіх: «олігархів» та «реформаторів», влади й опозиції, держави і преси. Що в певний момент у країні має з’явитися політична логіка. Що деякі представники влади повинні почати поводитися так, аби не ганьбити нас як країну та владу, від імені якої вони діють. Що опозиція не повинна наполягати на відставці того, з ким вона може вести переговори, вона мусить перестати бути по-азійськи непримиренною.
Зрозумівши це, ми одночасно усвідомимо, яким чином усі ці сили можуть зацікавити країну. Які в них спільні інтереси? Їх, цих інтересів, не так мало, як видається на перший погляд. Їх об’єднує європейський характер розвитку країни. Щоб у цьому переконатися, слід лише згадати, де навчають своїх дітей «олігархи» і де тримають свої гроші «реформатори». Необхідно створити певну систему координат, у яких розвиватимуться країна й інтереси політичних гравців у ній, вирішити, як реалізовуватимуться ці інтереси при всій зовнішній і внутрішній несхожості програм. Зрозуміти: єдине, чого ми досі не втратили, — це успадкована від СРСР цілком непогана система освіти, хай і суперідеологізована.
Під цим кутом зору ми маємо дивитися на найближчі парламентські вибори. Необхідно прийти до рішень і дій, спрямованих на те, щоб парламент перестав бути якимсь безглуздим додатком до реальної влади. Відновити парламентський контроль в обсязі європейської політики. Перейти від слів про захист журналістів до власне захисту. Зрозуміти: якщо нас чекає ліва парламентська більшість, то й це ми повинні пережити, не лякаючись цього, але працюючи проти реалізації такого зигзагу української історії всіма доступними демократії засобами.
Я дуже не люблю словосполучення типу «альтернативи цьому немає». Давайте розглянемо альтернативи.
Альтернативи
«Війна» «олігархів» і «реформаторів» триває. Країну розколото на прибічників одних і других. «Реформатори» наполягатимуть на тому, що всі «олігархи» нічого не вклали і все вкрали, що все треба відібрати й віддати іншому капіталу — через націоналізацію, бо інакше неможливо. «Олігархи» торпедують такий варіант подій. В усіх вистачає якщо не аргументів, то слів і коштів.
На виході одержуємо дивну ситуацію. Пересічному громадянинові країни в принципі однаково, хто платить йому зарплату, хто керує в обставинах, які дозволяють йому реалізувати свої права та свободи. А країна вже пережила взаємознищувальну війну, у якій згоріли репутації, отже й довіра громадян (сподіваюся, вона ще збереглася). А ситуацією вже покористувалися усі, хто цього бажав.
Ця веселенька альтернатива, не тішу себе надією, на жаль, на сьогодні найреальніша. Якщо доводиться як моральний стабілізатор цитувати в «Епіцентрі» слова про взаємну відповідальність влади й народу лідера церкви і, безперечно, видатного громадянина нашого часу кардинала Любомира Гузара, то це, крім іншого, означає, що в країні мало моральних авторитетів.
Цей час ми однаково проживемо. У «війні» чи без «неї». Уже цьому точно альтернативи немає. Можливо, хтось після нас винаходитиме клей для ремонту корита, не того, до якого рвуться, а того, біля якого ми можемо залишитися. Тож наступні парламентські вибори — це початок сезону. Вже навіть не 2001/2002 року, а 2001—2014 років. Моє покоління — Юлії Мостової, Олени Притули, Маркіяна Іващишина, Слави Кириленка, Олексія Мустафіна та багатьох інших у 2014 році підійде до півстоліття, віку сучасних «олігархів» та «реформаторів». Нікому з нас, як мені здається, не хочеться жити у зруйнованій «війною» країні, якою покористувалися і в якої немає майбутнього.
Цього не хочеться не тільки нашому поколінню. Я брав участь у програмі, організованій Першим національним каналом, і несподівано виявив, що суперечності поколінь — мого й І.Лубченка — зовсім не такі великі, як мені здавалося, особливо коли ми говоримо на професійні теми. Це принаймні означає, що діалог можливий. Отже можливе й розуміння. А це почасти означає і прийняття позиції, яка є початковою умовою суспільного компромісу. Того, який завжди в людській історії є ознакою сили. Того компромісу поколінь, який створить у майбутньому з розрізнених представників єдину українську політичну націю.