У загальному хорі реакції на новий уряд Юлії Тимошенко на сторінках друкованих ЗМІ виокремлюється й тема посади віце-прем’єр-міністра України з питань євроінтеграції. Лейтмотив обговорення: створення цієї посади в лютому 2005 року та невдала діяльність тогочасного віце-прем’єра, окрім неприємних спогадів, викликають незайву обережність в очікуваннях. Намагаються вгадати — опікуватиметься теперішній віце-прем’єр Григорій Немиря «переведенням євроінтеграційної проблематики з розряду електоральної локшини в реальну стратегію реформ» чи ні.
Гадаю, відповідь на це запитання залежить насамперед від розвитку подій в Україні, а не від намірів віце-прем’єра. Політологи стверджують: якщо цей розвиток виявиться несприятливим для даного уряду, то таки ні, а якщо урядові вдасться переконати громадськість і президентську вертикаль у тому, що він має намір і спроможний піти шляхом реформ, а не шляхом підготовки до президентських виборів 2009 року, то так.
Облишмо зважувати шанси на успіх кожного варіанта. Наше завдання — зрозуміти, що мав би робити новий віце-прем’єр в успішному уряді Ю.Тимошенко.
Аби не помилитися, пригадаємо формулу відносин Україна—ЄС, яку вживають обидві сторони ось уже три останні роки: «Євросоюз не готовий думати про нове розширення з внутрішніх причин. Україна не відповідає критеріям вступу. Треті країни (насамперед Росія) не бажають цього розвитку». Таким чином, три «ні» в наявності, тому шанси, як уявляється, незначні.
Водночас ЄС не готовий до нового розширення зараз, а не взагалі. Брюссель не був готовий до інтеграції Болгарії та Румунії, та й ці країни не дуже були готові, але ж сталося. Крім того, невідповідність України критеріям пояснюється не її нездатністю виконувати вимоги, а просто відсутністю системних спроб ці критерії впроваджувати. Візьмімо найбільш очевидні за останній час приклади: будівництво та автомобільний рух. І там, і там в Україні були правила, норми і вимоги, які здебільшого діяли. Контроль над людьми, що мали б ці правила забезпечувати, поступився місцем фінансовому погодженню (корупції) або нахабному порушенню (бандитизму по відношенню до правил дорожнього руху). Порівняно відлагоджений необхідний складник європейських критеріїв зник. Отже, оскільки система існувала, її можна порівняно швидко відродити. Якщо працювати.
13 грудня в Лісабоні було укладено так званий Договір реформ, завдяки чому ЄС знову набуває здатності інтегруватися, консолідуватися і, відповідно, готуватися до нових розширень. Географічний критерій не дає місця для фантазії: до складу ЄС можуть бути прийняті решта балканських країн (БіГ, Хорватія, Албанія, Сербія (з Косово в будь-якому статусі), Македонія, далі Туреччина, Молдова, Україна і Білорусь, далі Грузія і, попри весь скепсис, Азербайджан і Вірменія. Список вичерпано. Не оминаючи питання Росії, зауважимо, що вона наміру інтегруватися до ЄС не виявила, тому залишається поза рамками обговорення.
Політологічний консенсус радить поставити крапку в цьому списку після України на найближчі 10—15 років. Погодимося. Зауважимо тільки, що вступ до ЄС є результатом, якого країни досягають лише за умови ухвалення політичного рішення Брюсселем про таку можливість заздалегідь. Тобто спершу кандидат і Європейський Союз дійшли згоди щодо можливості, а далі почали спільно працювати. Рішення про вступ і його дату ухвалюється пізніше, у міру виконання кандидатами критеріїв та умов.
За цієї схеми роль віце-прем’єра з євроінтеграції полягає в підготовці України до здатності обговорювати з Брюсселем політичне рішення про можливість вступу. Ідеться, власне, про те, щоб у державі Україна була створена чітка внутрішня правова база (збалансована Конституція, належне законодавство та підзаконні акти, котрі не конфліктують між собою), щоб запрацював механізм імплементації цієї правової бази та контролю за її дією, у т.ч. у фінансовій, податковій, економічній та соціальній сферах, і про те, щоб громадяни погодилися з нею та підтримували її. Якщо віце-прем’єр упорається, то за два-три роки Україна зможе звернутися до Брюсселя з приводу згаданої можливості. Іншими словами — з приводу заяви про вступ. Важливим юридичним документом, де можна було б зафіксувати взаємні зобов’язання сторін щодо майбутнього, мала б стати Нова посилена угода (НПУ), яку готують делегації фахівців з березня 2007 року.
НПУ може бути або позитивною для України, тобто передбачати можливість вступу, або негативною — без такої можливості на теперішньому етапі. На сьогодні українська делегація обстоює формулу «політична асоціація та економічна інтеграція», яка давала б нашій державі реальні підстави сподіватися на можливість приєднатися до більш наполегливих і відповідальних західних сусідів уже через 10—15 років. В іншому випадку — але що там говорити про інший випадок….
Тим часом повернімося до теми віце-прем’єра та його ролі. Як уже зазначалося, вона надзвичайно проста: підготувати країну до серйозної розмови з Брюсселем. Іншими словами, вимагає розписати урядам усіх рівнів (аж до районних адміністрацій і селищних рад) чіткий план дій і, головне, слідкувати за його виконанням.
Як собі уявляють оглядачі, віце-прем’єр складе список завдань, що їх мали б виконати галузеві відомства за певний час. Загалом справа відома. Усі країни Центральної Європи діяли приблизно за однією схемою. Брюссель надавав їм запитальники за галузями (кожний — грубезний том), а потім, залежно від відповідей, кожній пропонували вносити зміни в теорію (законодавство) і практику. Наприклад, не годувати корів соломою. Або не їздити на гумі, якщо її протектор геть стертий. Або запровадити прозору практику стягування ПДВ. І багато іншого. Коли країна повідомляла, що євроінтеграційних критеріїв досягнуто (або що це неможливо зробити негайно з огляду на місцеву специфіку і тому потрібне відтермінування), проводилися заслуховування щодо її готовності. Минали роки (у кого два, у кого сім) — і країну запрошували. Особи, котрі починали справу, як правило, вже давно обіймали інші посади або рибалили на пенсії на момент євроінтеграції, яку вони започаткували. Але це ніколи не ставало на перешкоді справі.
Природним є питання, чи можливе в українській урядовій традиції існування віце-прем’єра-контролера, віце-прем’єра-інспектора? Безперечно так. Недавній приклад — віце-прем’єр-міністр з фінансових питань Микола Азаров, який контролював усі пов’язані з грошима сфери. У разі погодження програми дій уряду і чіткого зазначення прерогатив віце-прем’єр-міністра з євроінтеграції така можливість з’являється.
Зрозуміло, украй важливим є чітке розмежування повноважень (приміром, фінансова дисципліна не має позначитися на євроінтеграції — так само, як євроінтеграція у сфері культури і мистецтва, не повинна суперечити як зміцненню національної культури, так і європейським аудіо- та відеостандартам тощо).
Було б некоректно зробити вигляд, що не виникає питань стосовно ролі Міністерства закордонних справ. Воно, як і інші відомства, робитиме свій внесок насамперед у євроінтеграційну програму прем’єр-міністра та його заступника. Через свої 120 закордонних дипломатичних установ воно транслюватиме назовні положення цієї програми, інформуватиме про враження і побажання. Вивчатиме досвід успішних нових країн-членів, проводитиме переговори з ними і братиме участь у виробленні правового інструментарію взаємних зобов’язань. Слідкуватиме, щоб українські відомства, виходячи за кордон, координували свої дії і не говорили на різні голоси. Словом, воно зніме з плечей віце-прем’єра всі зовнішні турботи, аби вивільнити йому час і руки в діалозі з галузевими міністерствами, аби впровадити загальноурядовий ритм відповідно до вимог ЄС. Тобто Володимир Огризко зовні, а Григорій Немиря всередині спільно здійснюватимуть євроінтеграцію. Оскільки євроінтеграція є насамперед процесом внутрішніх перетворень, завдання останнього є об’ємнішим, а першого — делікатнішим. Але головне, щоб вони самі все між собою погодили.
Усі розділи, які повинна погодити країна-кандидат із Брюсселем, мають рівну ціну. Конкурентність дорівнює ядерній безпеці. А стандарти їжі — стандартам безпеки праці. Це колосальна за обсягом і вагою робота. Призначений віце-прем’єр-міністром Григорій Немиря знає це не з книжок. Якщо йому цілеспрямовано не перешкоджатимуть, то він із нею впорається. І ще матиме час бути корисним урядові в інформуванні світової громадськості, як Україна виконує своє євроінтеграційне завдання.