Однією з найважливіших рис буття радянської інтелігенції (й не лише інтелігенції) постсталінського періоду, поруч із політичними анекдотами й фрондерськими розмовами на кухні, було й переслуховування «ворожих голосів». Крізь тріскіт і шум «глушилок», весь час підлаштовуючи частоту, люди вслухалися в новини, такі разюче відмінні від усього, про що бадьоро повідомляли офіційні радіо й телебачення, про що дружно писали тисячі газет — від московської «Правды» й до останньої районки та «багатотиражки». Доценти, інженери й учителі ловили вірші поетів, заборонених у СРСР, чекали нових розділів «Архіпелагу ГУЛАГ» або й просто картинок із життя іншого, недоступного для пересічної радянської людини світу.
Західні «голоси» ставали однією з найголовніших мішеней кремлівської контрпропаганди.
Проте «Голос Америки» й Бі-бі-сі як офіційні речники позиції урядів країн, із якими СРСР хоч і вів «холодну війну», але підтримував дипломатичні відносини, змушені були виявляти в своїх оцінках і коментарях певну стриманість. У короткий період брєжнєвської «розрядки» (від підписання Гельсінкських домовленостей аж до утворення польської «Солідарності») їх навіть перестали були глушити. А ось радіо «Свобода», що мало в очах радянських ідеологів статус «відділку ЦРУ», люто глушили аж до 1988 року.
Проте не забігатимемо наперед, а повернімося в розпал «холодної війни». 16 серпня 1954 року із нью-йоркського центру фінансованого Конгресом США радіо «Вільна Європа», створеного для мовлення на СРСР і країни радянського блоку, на коротких хвилях пролунало українською мовою:
«Брати і сестри українці, сьогодні ми вперше звертаємося до вас на радіо «Визволення»!
Ми живемо за кордоном, але наші серця і думки завжди з вами. Жодна «залізна завіса» не розділить нас і не стане цьому на перешкоді.
Сьогодні для нас радісний день, бо наше тремке слово вітання радості і надії досягне вас на радіохвилях.
Понад мільйон українців живе за кордоном. Ми вже довго розповідаємо людям у вільному світі правду про життя у нашій країні, а початок українських передач на радіо «Визволення» ставить перед нами нове завдання: ми говоритимемо до вас і для вас, співвітчизники, бо на нашій Батьківщині ви не маєте ні свободи, ні демократичної преси, ні вільного радіо.
У боротьбі проти комунізму наша рідна земля поклала великі жертви на вівтар визволення, але ми віримо у справедливість Божу, ми переконані, що ці жертви були немарні і що Бог віддячить Україні за всі її страждання, боротьба українського народу досягне мети.
І ти, народе український, як господар у своєму домі, обіймеш місце «у сім’ї вольній новій» . Збудуться слова Т.Г.Шевченка: «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі», бо ж «у своїй хаті своя правда і сила, і воля...»»
1959 року радіо «Визволення» стало радіо «Свобода». Існує переказ: це перейменування стало «подарунком» радянському лідеру Микиті Хрущову, коли він уперше приїхав до США. Під цією назвою радіо діє донині.
Як згадує співробітник радіо «Визволення», а пізніше радіо «Свобода», Микола Француженко, який працював в українській редакції з 1957-го по 1962 рік і виступав під псевдонімом Олександр Терещенко, в програмі «Визволення» спершу були новини, репортаж, політична чи культурологічна стаття. В ефірі лунали історичні передачі, служби Божі, повідомлення з різних місць поселення української діаспори. Українські програми передавалися тоді 36 разів на добу, тобто фактично не сходили з радіохвиль.
Період становлення радіо був дуже напружений. Гостро відчувався брак професійних редакторів, дикторів, кореспондентів. Тому великим набутком для «Визволення» став прихід досвідченого галицького журналіста, під час Другої світової війни — члена проводу Українського центрального комітету — Михайла Добрянського-Демковича, який у 1956—1971 рр. очолював українську «Свободу». А місце дикторів попервах заступали театральні актори — серед них і учень Леся Курбаса, знаменитий Йосип Гірник.
Вибирати можна було тільки з-поміж добрих авторів, бо з самого початку для радіо охоче писали провідні поети й прозаїки діаспори. Одним із вправних репортерів став, зокрема, відомий поет Леонід Полтава. Огляди літературних новин для радіо писали визначні літературознавці Юрій Лавріненко та Іван Кошелівець.
А пізніше, вже після переїзду наприкінці 1960-х центрального бюро української служби з Нью-Йорка до Мюнхена, на «Свободі» працювали і знаменита сьогодні поетка й малярка Емма Андрієвська, і літературознавець, поет і перекладач, «останній неокласик» професор Ігор Качуровський, і вибуховий автор геніальних і трагічних віршів Мойсей Фішбейн…
Чимало талановитих журналістів (частина з них працює на радіо й досі) прийшли на «Свободу» в 1970-ті, під час потужної хвилі єврейської еміграції з СРСР. Серед них слухачі зі стажем добре пам’ятають ім’я Ізраїля Клейнера. У 74-му році роботу українського відділення в Нью-Йорку очолив недавній емігрант з України, київський журналіст Юрій Дулерайн, відомий слухачам як Василь Шулькевич. Він прийшов до радіо «Свобода» за газетним оголошенням про вакансії. І виграв конкурс по двох позиціях: російській та українській. Проте обрав саме українську редакцію.
Його взяв на роботу тодішній шеф редакції Микола Герус, — ентузіаст української літератури за покликанням і ліберальний демократ за переконаннями. Заступником у нього був Василь Гришко, — учасник українського визвольного руху ще в роки Другої світової війни, який очолив УРДП після смерті Івана Багряного і свої політичні тексти писав під псевдо Віктор Гринько.
А поруч із ними готував свою рубрику письменник Аркадій Львов, який вивіз на Захід свій роман «Двір» всередині щітки для взуття. Трохи згодом на радіо з’явилася Надія Світлична — правозахисниця, що відсиділа в радянському концтаборі. Вона робила матеріали про Українську гельсінкську групу, про переслідування інакодумців, про рух українських жінок в Америці.
І такий плюралізм поглядів та доль (константою була лише любов до України й повага до демократичних принципів) завше був однією з сильних сторін радіо «Свобода».
Звичайно, радіо «Визволення» — «Свобода» намагалося тримати в полі зору насамперед події в Україні. Це було дуже непросто через абсолютну неможливість мати корпункти по той бік «залізної завіси», через велику утрудненість прямих контактів.
Проте редакція передплачувала абсолютно всі можливі газети й журнали. Використовувала найменшу нагоду одержання інформації з усіх можливих джерел. А коли в Україні з середини 1960-х набирає сили дисидентський рух, то саме радіо «Свобода» стає найпершим рупором оприлюднення самвидаву, переправленого найрізноманітнішими можливими шляхами на Захід. Саме на хвилях «Свободи» читали «Інтернаціоналізм чи русифікацію» Івана Дзюби, документи Української гельсінкської групи, вірші ув’язненого Василя Стуса. Зі студії «Свободи» у прямому ефірі лунали голоси витурених на Захід дисидентів генерала Петра Григоренка й письменника Миколи Руденка.
Я неодноразово чув від «старих» співробітників радіо: певні політичні обмеження на ньому все ж таки існували. Зокрема, американські шефи аж до кінця перебудови категорично виключали можливість появи в ефірі закликів до повної державної самостійності України. Політичною програмою-максимумом залишалося розширення автономії в рамках демократизованого СРСР.
Проте й таке радіо «Свобода», на якому звучали передачі про козацьке минуле, про визвольні змагання, про голод 1933-го, про боротьбу УПА, про русифікацію, дисидентський рух і політичні арешти, радянський режим вважав украй небезпечним. Його ретельно топили в шумах десятки й сотні «глушилок».
Дуже скоро працівники передавачів стали шукати способів боротьби з глушінням. Зокрема, частота передачі весь час трохи «плавала», аби відійти від частоти «глушилки». Щоправда, це завдавало клопоту слухачам — вони мусили весь час прилаштовуватися до зміни частоти. Але завдавало ще більшого клопоту радянським радіоінженерам, які мусили весь час відстежувати хвилю «Свободи». І отримували суворі нагінки, якщо контрольна група вважала, що шум закривав передачу недостатньо щільно.
Але в цілому глушіння було високоефективне — недарма, за оцінкою тодішнього заввідділом агітації і пропаганди ЦК Компартії України Леоніда Кравчука, що прозвучала в одній із недавніх передач теперішньої «Свободи», в СРСР набагато більші кошти були вкладені в глушіння, ніж у розвиток самої системи радіо і телебачення.
Не менший контроль існував і за змістом передач. Як згадує той-таки Л.Кравчук, у Держкомітеті УРСР із радіо і телебачення діяла спеціальна група КДБ, яка слухала «Свободу», робила реферати передач і подавала їх першому секретареві ЦК КПУ.
Лише лідер компартії республіки або його помічники читали реферати в повному обсязі й ставили резолюцію: кого і з яким обсягом інформації ознайомити. Скажімо, переглянувши 30-сторінковий реферат, В.Щербицький міг написати: «Ознайомити Л.Кравчука зі сторінками номер 3, 5 і 6». І Л.Кравчук не міг читати інших сторінок, хоча йому давали весь текст, — бо поруч сидів представник загального відділу і стежив, щоб заввідділом агітації і пропаганди читав лише те, що йому доручено знати.
Але вдарила перебудова. 1988 року, за наказом Горбачова, вимкнули «глушилки». А ще через рік після того до Нью-Йоркської редакції на розі Бродвею та Сьомої авеню на Мангеттені прийшов на інтерв’ю радянський дипломат — посол Української РСР у ООН Геннадій Удовенко. Тодішній керівник редакції вітав його словами: «Пане амбасадор, ласкаво просимо до лігва ЦРУ!» — «Ми вже так не говоримо», — відповів посол.
Тоді, наприкінці 1980-х, прозвучали перші передачі «Свободи», записані в Києві та інших містах України (серед тих, хто їх готував, не можна не згадати й безмежно талановитого, наділеного особливим шармом і особливо загостреним відчуттям справедливості Сергія Набоку). А гості з України швидко перестали бути дивиною в студіях у Мюнхені і Нью-Йорку. Нарешті на початку 1990-х відкрився офіс «Свободи» в українській столиці.
І все ж тоді, в перші роки незалежності, «Свобода» аж ніяк не була «володарем дум». Не кажу вже про тодішні газети, для яких фактично не існувало заборонених тем чи постатей поза критикою. Але й теленовини новоствореного ЮТАРу були анітрохи не гірші. А в програмі «Політична студія» на УР-1 можна було говорити будь-що в прямому ефірі, — і це слухали вже не тисячі інтелігентів крізь тріскіт «глушилок», а мільйони домогосподарок і пенсіонерів із «брехунців» на кухнях…
Здавалося, ось-ось має збутися прогноз, що його зробив під час розмови зі мною у вашингтонській студії в травні 1990-х один із керівників української служби «Голосу Америки»: «Ми ще певний час проіснуємо — все ж таки офіціоз. А «Свободу» скоро закриють — потреби в ній більше немає».
Саме такими міркуваннями керувалися люди з державного департаменту США, які ухвалювали рішення про закриття знаменитого офісу радіо «Свобода» — «Вільна Європа» в мюнхенському Англійському парку. Паралельно було закрито бюро української «Свободи» в Нью-Йорку, і десь по вашингтонських сховищах розчинився безцінний архів, накопичений упродовж майже сорока років роботи української служби.
І лише завдяки мудрій передбачливості президента Чехії Вацлава Гавела радіо «Свобода» в середині 1990-х не закрилося назавжди, а переїхало з Мюнхена до сусідньої Праги.
Уже в переддень президентських виборів 1999-го прямі ефіри «Вечірньої Свободи» стали для багатьох опозиційних політиків чи не єдиним способом донести свою думку до широкого загалу. Тільки тут могли зустрітися в привселюдній дискусії непримиренні супротивники з різних таборів. І в подальші роки ця тенденція лишень посилилася.
Аудиторія української «Свободи» на початку ХХІ століття стала незмірно ширшою — адже в роки відносного лібералізму було розбудовано досить ефективну мережу мовлення в популярному FM-діапазоні на майже всі найбільші міста. Й це не могло не викликати відповідних дій української влади. На початку 2004 року змінився власник мережі радіо «Довіра», яке транслювало «Свободу» на вісім найбільших українських регіонів, зокрема й на столицю. І вже в лютому нове керівництво «Довіри» (експерти дружно пов’язують його з СДПУ(о)), оголосило про «зміну концепції передач», у якій віднині місця для «Свободи» не залишалося.
Так напередодні півстолітнього ювілею (який, з волі обставин, збігся з передвиборною кампанією) українській «Свободі» було завдано тяжкого удару. А коли американські дипломати вдалися до демаршів, то їм чемно пояснили: уряд і адміністрація президента в демократичній Україні не можуть втручатися у плани комерційного приватного радіо.
Зате київське радіо «Континент», яке наприкінці лютого наважилося прихистити «Свободу» на своїй хвилі, було миттєво закрите в адміністративному порядку, а його керівник Сергій Шолох мусив терміново виїхати за кордон.
І все ж сьогодні, через п’ятдесят років після виходу в ефір першої передачі радіо «Визволення», українська «Свобода» залишається одним із найпомітніших чинників нашого інформаційного простору. Вона все ще звучить у FM-діапазоні в Галичині, на Поділлі, в Одесі й Криму.
А в інших регіонах її знову шукають на коротких або ж заходять на сайт //ukraine.radiosvoboda.org , де тексти передач розміщуються майже в режимі реального часу. І — можемо цим пишатися — за переслуховування «Свободи» в сьогоднішній Україні нікого не переслідують…
В одній із перед’ювілейних передач перший посол незалежної України в Росії Володимир Крижанівський зробив сміливий прогноз: років через п’ять після перемоги Ющенка потреба в українській «Свободі» таки відпаде. Я хотів би в це вірити — але не спішив би поділяти надмірного оптимізму. Надто добре пам’ятаю я ту вашингтонську розмову в травні 1990-го, коли швидка смерть «Свободи», що вже начебто виконала свою місію, вважалася доконаним фактом. Але життя виявилося складнішим за будь-які прогнози.
Сьогодні ж маємо натомість привітати з ювілеєм унікальне радіо, яке, попри іноземну прописку, зробило величезний внесок у розвиток української демократії й у захист української культури, мови та історії, у конструювання, врешті-решт, нової (європейської!) української ідентичності. Радіо, місію якого аж ніяк не вичерпано.