UA / RU
Підтримати ZN.ua

Південний ключ до європейських дверей

У колах політиків і експертів безперестанку обговорюють підсумки Мюнхенської конференції з питань політики безпеки, особливо промову російського президента Володимира Путіна...

Автор: Сергій Гриневецький

У колах політиків і експертів безперестанку обговорюють підсумки Мюнхенської конференції з питань політики безпеки, особливо промову російського президента Володимира Путіна. Можна сперечатися, чи була ця промова «одкровенням» або «холодним душем» для Заходу, але вона принаймні остаточно покінчила із прекраснодушністю, недомовками й абстрактними схемами, які панували досі у світовій політиці. Усе виявилося не таким простим, яким бачилося ще недавно. І, напевно, замість того, щоб гнівно критикувати або гучно схвалювати російського президента, українській політичній еліті час серйозно поміркувати про місце своєї держави в народжуваній міжнародній системі.

Тому не можна не погодитися з думкою Костянтина Грищенка, висловленою на сторінках «ДТ» («Мюнхен 2007: шанс для України», «Дзеркало тижня», 17—23 лютого 2007 р.), про те, що «без консолідації української політичної еліти будьяка стратегія зовнішньої політики приречена на провал, навіть якщо вона буде продуманою і врахує усі реалії сучасних міжнародних відносин».

На жаль, ілюстрацією політичної самосвідомості української еліти поки що слугує тривала епопея навколо звільненняпризначення міністра закордонних справ. Конфронтуючі сторони нездатні вирішити, хто ж представлятиме Україну на міжнародній арені, а тим часом кожна з них розробляє власне бачення (не єдине, а саме власне) зовнішньої політики країни. Антикризова коаліція розробляє законопроект «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», а президент своїм указом затверджує стратегію національної безпеки.

Хотілося б висловити думку щодо деяких аспектів зовнішньої політики України, тим більше що проблема геополітичного вибору червоною ниткою проходить крізь усю історію України.

Сьогодні прихильники західного або східного вектора для виправдання свого вибору оперують глобальними й абстрактними поняттями, такими, наприклад, як «цивілізація», «європейські цінності», «слов’янська єдність». Такий підхід має право на існування, однак, поперше, позбавлений історизму, а подруге, не дає відповіді на виклики, що стоять перед сучасною Україною. Водночас ці виклики та пов’язані з ними загрози є досить конкретними.

Україна здобула незалежність (наголошую, здобула, а не завоювала) саме в той момент, коли чіткішою стала тенденція до зростання впливу наднаціональних структур і поступового зменшення ролі національних держав. У цих умовах наша країна мимоволі приречена на включення в інтеграційні процеси, які, незалежно від обраного вектора, змусять нас поступитися частиною свого суверенітету.

Окрім того, перш ніж говорити про геополітичний вибір у глобальному плані, нам варто звернути увагу на ті внутрішні проблеми, які заважають нам цей вибір зробити. Адже, хоч би в якому напрямку розвивалася інтеграція, ми неодмінно стикнемося не лише із зовнішніми, а й із внутрішніми перешкодами.

Ми потрапили у своєрідний лабіринт проблем, які взаємно перетинаються. Процеси первісного нагромадження капіталів, ринкових перетворень, розвитку державної системи і громадянського суспільства збіглися за часом і дією. Україна змушена проходити у своєму становленні практично ті ж самі етапи, що й західні держави, але набагато пізніше і в більш стислий термін. Звідси очевидна недолугість корпоративної економіки і провінціалізм національної політики.

Можна копіювати європейські правові стандарти, але в країні, де звикли не до верховенства права, а до верховенства традицій, певної ієрархії, яка найчастіше нагадує феодальну піраміду, їхній зміст буде просто вихолощено.

Поворот на Південь

Європейське майбутнє України розуміється виключно як набуття членства у Євросоюзі. Як на мене, таке бачення істотно звужує це майбутнє, змушує обирати найпростіший шлях — по прямій, позбавляючи можливості маневру, перетворюючи всі інші вектори зовнішньої політики на другорядні й декларативні.

Варто усвідомлювати, що для нашої держави проблема викликів і загроз пов’язана не лише зі східним або західним вектором. Останнім часом дедалі більшого значення починає набувати південний вектор, пов’язаний із Чорним морем.

1 січня 2007 року стало початком відліку нового етапу в історії цього регіону. Виступаючи на організованому «Українським форумом» міжнародному круглому столі «Безпека України у геополітичному вимірі» екс-президент Польщі Олександр Квасьнєвський зазначив: «Уперше в історії Європейський союз наблизився до Чорного моря. А це означає, що роль цього регіону стає дедалі важливішою для Європейського союзу, ніж це було торік. Це означає, що Україна як важлива країна на узбережжі Чорного моря може відігравати досить суттєву роль як регіональна держава, котра інтегруватиме цю частину континенту ближче і ближче до європейських структур».

Чи справді південний вектор є настільки перспективним, що заслуговує на таку ж пильну увагу, як й інші вектори? Однозначної відповіді тут немає.

З одного боку, саме Чорне море відіграє важливу роль у ствердженні України як транзитної держави. Регіон розташований на перетині найважливіших міжнародних шляхів із Європи до Азії, із Центральної та Північної Європи (системою водних шляхів річки Дунай і каналу Рейн—Майн—Дунай) на Близький Схід і далі до Південно-Східної Азії, із держав СНД до країн Середземномор’я. Географічне розташування дозволяє йому стати основною з’єднувальною ланкою між багатим на нафтові родовища каспійським регіоном і європейським ринком.

Із чотирьох міжнародних транспортних коридорів, що проходять територією України, два —9-й і 7-й Дунайський — пролягають безпосередньо територією Одеської області. Розвиток транспортної сфери вже є об’єктом пильної уваги Європейського союзу. Прикладом може слугувати один із найперспективніших Євро-Азіатський транспортний коридор, ключовою ланкою якого є поромна переправа Іллічівськ–Поті. Розвиток цього коридору фінансується ЄС у рамках програми TRASECA і передбачає надання технічної допомоги. Перспективними здаються і транспортні коридори Одеса—Гданськ, і радіальний навколо Чорного моря в рамках ОЧЕС.

Варто також відзначити високий рівень політичної структуризації у регіоні. Після розвалу Східного блоку й Радянського Союзу відкрилися принципово нові можливості для розвитку співробітництва. Очевидно, що держави регіону зацікавлені в розвитку кооперації й інтеграції у таких сферах, як безпека, екологія, туризм, раціональне використання ресурсів Чорного моря, міжкультурний діалог.

Сьогодні наявність таких міждержавних об’єднань, як ОЧЕС і ГУАМ, створює додаткові передумови для економічної інтеграції. Останнім часом було висунуто й нові ініціативи. У грудні 2005 року створено форум Співтовариства демократичного вибору, що прагне об’єднати країни Чорноморсько-Балтійсько-Каспійського регіону. Наступного, 2006 року Румунія ініціювала чорноморський форум «За діалог і партнерство».

І все-таки Чорноморський регіон не став поки що регіоном інтенсивної кооперації. Солідний інтеграційний потенціал зводиться нанівець зростаючою конкуренцією, що дедалі чіткіше набуває дворівневої структури. На першому рівні конкурують між собою провідні держави регіону. Однаковою мірою на роль регіонального лідера тут можуть претендувати Росія, Україна, Румунія і Туреччина. Їхня конкуренція сягає своїм корінням в історію, але її сутність зумовлена цілком сучасними і прозаїчними причинами. Саме тут із усією чіткістю проявляється принцип: «Політика — це концентрована економіка».

Роль лідера в Чорноморському регіоні дає сьогодні відчутні економічні переваги, насамперед перевагу на транспортних комунікаціях й у сфері транзиту енергоносіїв. Позитивне вирішення питання, через який порт пройде той чи інший міжнародний транспортний коридор і чиєю територією проляже відгалуження нафто- чи газопроводу, де здійснюватиметься перевалка нафтопродуктів, здатне визначити майбутнє країни.

Тим більше що останнім часом надано новий імпульс розвитку нових маршрутів транзиту енергоносіїв. Стурбовані енергетичними кризами у відносинах між Україною і Росією й Росією і Білоруссю, європейські країни прагнуть диверсифікувати поставки енергоносіїв. І це породжує додаткову конкуренцію. Як відомо, свої варіанти транзиту нафти пропонують Румунія (через порт Констанца) і Болгарія (через порт Бургас). У разі їх реалізації вони можуть стати альтернативою українському варіанту Одеса—Броди. Варто згадати і про проект Nabucco. Як відомо, і президент, і прем’єр-міністр України задекларували бажання нашої країни взяти участь у цьому проекті.

Навіть Молдова, яка лише недавно й не без допомоги України стала морською дер­жавою, поспішила побудувати власний нафтотермінал на Дунаї у районі Джурджулешть.

Не секрет, що ряд експертів розраховували на те, що кольорові революції в Україні та Грузії нададуть імпульсу інтеграційним процесам у Чорноморському регіоні. Однак реальний перебіг подій, як на мене, не виправдав їхніх сподівань. Поки що лише вдалося трансформувати ГУАМ з аморфної консультативної структури на міжнародну організацію «За демократію та економічний розвиток — ГУАМ», але цим, схоже, справа і скінчилася. Усередині ГУАМ багато протиріч, наприклад, між Україною і Молдовою, які підточують єдність організації.

Окрім того, останнім часом на існуючу конкуренцію між державами регіону чимраз більше впливає глобальне суперництво, зокрема між євроатлантичним співтовариством на чолі зі США, з одного боку, та Росією — з іншого. Як відомо, Чорноморський регіон оголошений зоною стратегічних інтересів США, що зумовлено його близькістю до Іраку й Ірану. На жаль, це суперництво не обмежується винятково економічною сферою. Замість перетворення регіону на зону миру і стабільності відбувається нарощування збройної присутності. Президент Росії Володимир Путін недарма згадав у своєму виступі «так звані легкі американські передові бази по п’ять тисяч багнетів у кожній», які створюються на теренах Румунії і Болгарії. Прагнення перенести однополярну модель на Чорноморський регіон може мати негативні наслідки, стане додатковим чинником розбрату серед держав Причорномор’я.

Із виходом ЄС до Чорного моря Брюссель стає одним із провідних гравців у регіоні, який може ще більше похитнути намічену регіональну єдність.

Не варто забувати й про інші проблеми регіону. По-перше, Чорноморський регіон входить до так званої «дуги нестабільності» (колишня Югославія —Придністров’я — Абхазія — Південна Осетія — Карабах — Чечня). Існування невизнаних держав значно послаблює інтеграційний потенціал регіону. Своєрідною відповіддю на посилення ГУАМ стало створення у червні минулого року співтовариства «За демократію і права народів», однією з основних цілей якого було заявлено «завершення політико-правового оформлення розвалу Союзу РСР через визнання міжнародної правосуб’єктності» трьох невизнаних держав — Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії.

По-друге, економічний потенціал нових членів Європейського союзу — Болгарії та Румунії — незначний. Ці держави не можуть бути інвесторами в економіку України, позаяк їхні економіки самі вимагають істотних вливань.

По-третє, Україна має низку протиріч із південно-західними сусідами, насамперед із Румунією. Йдеться про розмежування континентального шельфу в районі острова Зміїний і про судноплавство в українській частині дельти Дунаю.

Незважаючи на те, що президенти двох країн демонструють прихильність Румунії до України, реально Бухарест займає дуже жорстку позицію з цього питання. Приєднання Румунії до ЄС, швидше за все, посилить її позиції у спорі з Україною. Інтонації ноти МЗС Румунії щодо створення на Зміїному населеного пункту Білий уже дали нам можливість це відчути. Власне, йдеться про втручання у внутрішні справи України. До честі української дипломатії, МЗС України досить жорстко відреагувало на цю заяву. На жаль, таку принциповість українська дипломатія виявляє не завжди.

З огляду на ці фактори, слід обрати як відповідну стратегію розвитку інтеграційних (зокрема і євроінтеграційних) процесів на південному напрямку, так і інструментарій, що дозволить із максимальним ефектом досягти поставленої мети.

Якщо говорити про конкретні кроки, тут необхідно використати існуючу перевагу, активно розвиваючи співробітництво з Євросоюзом у сфері транспорту й енергетики. І тут найважливішу роль може зіграти такий регіон, як Українське Придунав’я.

«Найбільша річка» — не для України?

«Найбільшою річкою» назвав Істр (нинішній Дунай) давньогрецький історик Геродот. Дунаю присвячено вальси, пісні й вірші. Були всі підстави захоплюватися цією річкою. Навіть суто прозаїчні. Протягом століть ця річка була стрижнем економіки для країн Центральної, Східної та Південної Європи. Вона багато в чому залишається такою і сьогодні.

2006 року Єврокомісія оголосила про початок реалізації амбіційної програми дій із розвитку в межах Євросоюзу ринку послуг вантажних перевезень водними артеріями континенту. Головною метою програми є перерозподіл часток на ринку перевезень вантажів шляхом повномасштабного використання можливостей навігації внутрішніми водами держав — членів ЄС. Це має не лише задовольнити зростаючий попит на вантажні перевезення, а й значною мірою підвищити екологічність цього виду послуг. Ще однією перевагою внутрішнього водного транспорту є те, що він не зазнає перевантаженості руху, а звідси й надійніші гарантії дотримання графіку поставок.

За даними Єврокомісії, наземні водні шляхи у країнах Центральної та Східної Європи використовуються недостатньо ефективно, найбільша частка ринку вантажних перевезень поки що залишається за дорожнім транспортом. Відповідно до оцінок європейських експертів, наприклад, транспортні можливості Дунаю задіяні лише на 7–10%. Для порівняння: у Нідерландах частка водного транспорту у вантажоперевезеннях сягає 40%. За останні 10–15 років практика перевезення вантажів внутрішніми водними артеріями набула значного поширення у країнах Бенілюксу й у Франції.

Дунай у своєму нижньому плині проходить саме територією України й у всіх відношеннях є для нашої країни своєрідним «вікном у Європу». Щоправда, це «вікно» досить довго залишалося поза належною увагою. Понад те, події у колишній Югославії ледь не призвели до того, що воно мало не зачинилося. У результаті дії ембарго і подальших бомбардувань Українське дунайське пароплавство і дунайські порти зазнали серйозних збитків.

Та проблеми Придунав’я не обмежуються лише проблемами дунайського судноплавства. Тут у єдиний тугий вузол сплелися історичні, економічні, національні та соціальні проблеми.

Насамперед це регіон зі складною історією. Протягом лише XX століття територія Придунав’я входила до складу кількох держав — Російської імперії, Румунії, Радянського Союзу і, нарешті, незалежної України. Як відомо, і нині в Румунії певні сили розглядають Придунав’я як складову «Великої Румунії». Хоча офіційний Бухарест відкрито не висловлює підтримку такої позиції, наші сусіди все-таки воліють називати придунайських молдованів «бессарабськими румунами» й намагаються включити їх у румунське культурно-інформаційне середовище.

Особливості господарського освоєння цього краю призвели до того, що тут компактно селилися представники різних народів — болгари, гагаузи, албанці, молдовани, росіяни. І сьогодні ці національні групи становлять переважну частину населення Придунав’я. На початку 90-х років загострення політичної ситуації у сусідній Молдові спричинило зростання сепаратистських настроїв у регіоні. Найбільші відчайдухи закликали до створення «Бессарабської республіки» або принаймні болгаро-гагаузької автономії. На щастя, цього не відбулося, але пам’ятати про існування таких загроз потрібно.

Тим більше що соціально-економічне становище у Придунав’ї залишає бажати кращого. Регіон залежить від поставок електроенергії з Молдовської ГРЕС, розташованої на території невизнаної Придністровської республіки. До речі, ГРЕС забезпечує сталість у роботі енергосистем Республіки Молдова, а також Південно-Західної і Південної енергосистем України. Понад те, із п’яти підстанцій 330 кв Одеських магістральних електромереж (ОМЕМ) Південної енергосистеми, які живлять Одеську область, чотири підстанції зв’язані високовольтними лініями 330 кв із МолдГРЕС. Вісім придунайських районів Одеської області одержують електроенергію практично тільки від мереж Молдови. При цьому Ренійський район повністю живиться тільки від мереж Молдови через високовольтну лінію 400 кв МолдГРЕС—Вулканешть. Зупинка з тієї чи іншої причини подачі електроенергії від Молдовської ГРЕС може спричинити повне знеструмлення усіх дев’яти районів Придунав’я, а це, своєю чергою, — надзвичайну ситуацію техногенного характеру.

Наприкінці 2005 року такий сценарій мало не реалізувався на практиці, коли в результаті цінового конфлікту з Кишиневом Молдовська ГРЕС перейшла на роботу одним блоком.

Серйозний транспортно-розподільний потенціал Придунав’я фактично зводиться нанівець тією обставиною, що регіон не має надійного автомобільного й залізничного сполучення з іншими областями України. Автомобільний шлях Рені—Одеса довжиною 7,7 км проходить територією Республіки Молдова. Питання щодо експлуатації цієї ділянки остаточно не вирішене.

Що ж до залізниці, яка пов’язує порт Рені з Україною, то вона також проходить територією Молдови, зокрема територією Придністровської республіки. Запровадження Україною нових митних правил на придністровській ділянці українсько-молдовського кордону призвело до того, що було припинено рух вантажних і пасажирських потягів через Тирасполь і Бендери. І лише після вересневої «залізничної кризи» на настійну вимогу української сторони його було поновлено. Проте на той час і «Укрзалізниця», і порт Рені зазнали істотних збитків.

Торік у Придунав’ї створилася ще одна, зовсім не примарна загроза. Республіка Молдова завершила будівництво нафтотермінала в районі Джурджулешть. Відверто кажучи, Україна просто «прогавила» це будівництво, ніяк не відреагувавши на близьку екологічну й економічну загрозу. А в тому, що вона є, сумніватися не доводиться. Це підтвердили й учасники недавнього круглого столу, присвяченого прикордонним проблемам України й Молдови, який був організований Одеською філією Національного інституту стратегічних досліджень. Експерти підтвердили: розташований на небезпечній із гідрологічної точки зору ділянці на стику Пруту й Дунаю, термінал може стати екологічною бомбою вповільненої дії, яка рано чи пізно оглушливо вибухне. Розроблено рекомендації, спрямовані на мінімізацію негативного впливу цього об’єкта на економіку й екологію Придунав’я, вказано на необхідність приділити увагу розвитку потенціалу цього регіону.

Наукове й експертне співтовариство б’є на сполох у надії, що влада почує їхній голос. І водночас дивує позиція місцевих органів влади, зокрема Одеської облдержадміністрації, які проігнорували цей круглий стіл.

Варто бодай побіжно згадати про соціальні проблеми Придунав’я. Переважно аграрний характер економіки мав наслідком високу щільність населення у селах, а звідси — брак землі. Після аграрної реформи середній розмір паю становить близько 2 га. Відсутність серйозної промислової бази спричиняє фактичне безробіття й зростання соціальної напруги.

До цього треба додати ряд інших проблем — низький рівень газифікації, проблеми з якісною питною водою, серйозну екологічну проблему озера Сасик, успадковану від Радянського Союзу.

Отже, регіон, якому з огляду на обставини відведено роль форпосту України на її південно-західному кордоні з Євросоюзом, відігравати цю роль не може. Не можна сказати, що керівництво України не розуміло його значення. Ще 2004 року була затверджена Комплексна програма розвитку Українського Придунав’я на 2004–2010 роки. Програма не тільки передбачала різні заходи в економічній і соціальній сферах. Серед її пунктів було створення нових генеруючих потужностей на півдні області, що дозволило б забезпечити енергетичну самодостатність регіону. Про цей напрям знову заговорили у ході розгляду проекту «Придунайський енергетичний міст», який передбачалося реалізувати в рамках ГУАМ. Проект одержав позитивну оцінку, є певні зрушення й у сфері будівництва парогазових електростанцій в Ізмаїлі і Болграді, й у будівництві лінії електропередач Аджалик—Усатово, однак вони суттєво спізнюються в часі.

Одним із найважливіших пунктів програми було відновлення судноплавства в українській частині дельти Дунаю. Це питання, незважаючи на опір Румунії і протести екологів, усе-таки було вирішене позитивно. Оскільки на цю тему неодноразово писали, дозволю собі її не розглядати. Однак доля каналу Дунай—Чорне море виявилася настільки ж незавидною, як і доля самої програми. У результаті відсутності фінансування днопоглиблювальні роботи не велися, і канал обмілів.

Що ж до самої програми, то її фінансування припинилося 2005 року. Фактично в її рамках вдалося здійснити лише кілька заходів.

З огляду на зміну умов у Чорноморському регіоні, Комплексна програма розвитку Українського Придунав’я набуває якісно іншого значення. Тепер від її реалізації залежить успішний розвиток відносин з однією з країн Євросоюзу. Не варто забувати й про те, що Одеська область поряд із румунськими й молдовськими повітами розвиває транскордонне співробітництво в рамках Єврорегіону «Нижній Дунай».

В України є всі можливості зробити південний вектор перспективним і вигідним. Але для цього необхідна злагоджена взаємодія центральної і місцевої влади, поновлення фінансування програми розвитку Придунав’я. Час іще є, але він невпинно збігає.