Наступного після вибухів дня я спостерігав цікаву сцену на вході в Макіївський міськвідділ міліції. Літнього віку чоловік у старому радянському пальті й потертій вушанці розповідав дівчині в погонах про проблеми з водопостачанням у його будинку і про те, що хтось прикріпив до поштових скриньок багатоповерхівки записку: мовляв, не полагодите - підірвемо водоканал. І що він прийшов у міліцію, аби запобігти новому терактові. Можливо, у страху очі великі, але хто його знає. Органи внутрішніх справ у ці дні мали б реагувати на такі повідомлення. Дівчина його вислухала й мовчки зачинила віконце чергової частини. У чоловіка в очах стояли сльози.
Ця історія яскраво характеризує відносини місцевої влади і простих громадян. Останніх ніхто взагалі слухати й чути не хоче. Це я зрозумів чітко, проживши серед макіївців кілька днів, – довелося брати участь у телепроекті «Без мандата». Жителі макіївського селища Калиново-Східна з образою розповідали про свої походи в державний холдинг «Макіїввугілля». Увійти можна, тільки скориставшись електронною карткою. Від телефону внизу користі мало: після дзвінка в потрібний відділ звідти посилають у відомому напрямку. Інші установи міста теж ввічливістю і чуйністю похвалитися не можуть. Тому, коли вранці 20 січня під будинком «Макіїввугілля» бабахнуло, перша реакція моїх знайомих шахтарів була лаконічною - «когось дістали». Жодна людина з тих, із ким я розмовляв того дня, не обмовилася про політику, хоч як натякали на неї силовики, що прибули з Києва. Не сприймають тут всерйоз казок про злощасних «бандерівців», які тільки й мріють залякати Донбас. Може, тому, що свої страшніші?
Страх - домінуюча складова в цьому багатостраждальному краї. Мало хто зі звичайних містян бореться за свої права з макіївськими бонзами. А якщо й наважується, то однак боїться. Щоб потім не помстилися. І лише в день вибуху вони помінялися місцями. В очах можновладців стояв не те щоб страх, а розгубленість - точно. Зате народ активно обговорював, хто ж міг написати їм послання. Мовляв, дістали, втрачати нічого, підірвемо ще п’ять зарядів? Інтерес був сильніший за переляк. Залишивши вдома дітей шкільного віку, старші зустрічалися, обговорювали: довели людей до ручки - чи це бізнес-розбірки? Кому адресована записка?
Це вже потім, коли пристрасті вляглися, джерело в правоохоронних органах у приватній розмові повідало, що записка містила зовсім інший текст. Що там у доступній, але нецензурній формі автори порадили ділитися. Адресати нібито - Джарти, мер Макіївки Мальцев і директор «Макіївугілля» Толчин. Не братиму на себе відповідальність за достеменність сказаного джерелом, - записки чи копії я не бачив. Але підозри в тому, що реальне підгрунтя макіївських терактів влада хоче приховати, тільки посилилися. Та й як не підозрювати силовиків у прагненні зам’яти і якомога швидше забути про цю справу, коли після першого дня інформаційного вибуху та гучних заяв керівництва СБУ - тижнева тиша... Фотороботів, що з’явилися у пресі, та описів «терористів», над якими реготали навіть студенти, до уваги не беремо.
Якби справу хотіли звернути в політичне річище, то вже було б відомо про демонстративні арешти «бандерівців» чи інших опозиціонерів у рамках розслідування макіївських вибухів. Не хочеться думати, що Антитерористичний центр СБУ просто не готовий працювати в реальних умовах. Тут питання в іншому - чи дадуть цій справі хід узагалі. Бо, якщо вірити зібраній по крупинках інформації, йдеться про розбірки між своїми, місцевими. А ось цього виносити на публіку нинішня влада ой як не хоче.
Названа в записці сума 4,2 млн. євро (цифри підтвердило і згадане джерело) - швидше, сигнал скривдженого – кривднику. При цьому вони чудово знають і один одного, і хто кому винен. Або хто скільки недоотримав. З основних версій - обман претендента на посаду директора «Макіїввугілля», котрий директором не став, але необхідний «внесок» зробив. Причому тут нинішній прем’єр Криму Джарти і мер Макіївки Мальцев? Та в цьому місті навіть школяр знає ім’я хазяїна, а Мальцев із ним багато років пліч-о-пліч. Ну й тепер стежить нібито.
Постать директора «Макіїввугілля» Станіслава Толчина неоднозначна. І дуже екзотична. Про автопарк і круту вдачу Станіслава Марксовича ходять легенди. Важко сказати, як макіївськими дорогами їздити у спортивному суперкарі, якщо позашляховик заледве «переживає» міські вулиці. Ну й, напевно, тільки заздрісники можуть розповідати історію про спробу купити в Каннах «Бентлі» за готівку і про скандал після відмови. Про годинник за 250 тисяч доларів, у якому Толчин красується на фотографії в «Однокласниках», про форму вугільного генерала не від кого-небудь, а від самого Brioni. Багато різного пліткують. Принаймні макіївські шахтарі отримують свою зарплату. Правда, бояться впертих чуток, що перед новим роком була остання. Але це ж поки що тільки чутки.
Любов директора «Макіїввугілля» до розкішних брендів навряд чи забезпечена виключно зарплатнею керівника державного холдингу. У середині дев’яностих Станіслав Марксович контролював Макіївський завод залізобетонних конструкцій, який, своєю чергою, був засновником низки приватних фірм. Навіщо вони, фірми? Ну а як ще торгувати продукцією державного підприємства, щоб заробіток не пройшов мимо надійної каси. Таку схему «вершки-корінці», схоже, КРУ розкопало і в «Макіїввугіллі». Реакція Толчина на висновки контролерів, наведена в попередньому числі DT.UA, була цілком щирою, але дуже показовою. Мовляв, як це так - я тут роками з Партією регіонів, а однопартієць під мене копає! Ані тіні сумніву в тому, що партквиток ПР - індульгенція. Звісно, наявність «правильної» партійності в наші дні дозволяє дуже багато чого. Проте ідеологічну стійкість Толчина старші регіонали могли поставити під сумнів через його спроби домовитися з урядом Тимошенко. 2008 року Станіслав Марксович був практично впевнений, що замінить Полтавця на посаді міністра вугільної промисловості. А під час виборів 2010-го намагався продемонструвати себе прихильником кандидата Тимошенко. Правда, після однієї розмови йому натякнули на необхідність пам’ятати про місце мешкання, і він узагалі на певний час виїхав із країни. У результаті - ані призначення міністром, ані підтримки тодішнього прем’єра. А ось осад у донецьких регіоналів міг залишитися. Звісно, когось могла осяяти ідея використати колабораціонізм Толчина, щоб посісти його місце. Тільки покровителі з верхів у вугільного генерала теж залишилися. А це означає внутрішню війну. І якщо вона вилізе назовні, то міфові про монолітність партійно-владних лав настане край. Звідси і бажання приховати справжні мотиви макіївських вибухів. Ось тільки чим далі, тим складніше це завдання для ПР - стримувати прорив конфліктів на публіку.
Виходить, що вибухи, – швидше, натяк. Чи то Толчину – мовляв, час іти геть.
Чи то тому, хто пообіцяв прибрати Толчина, але не виконав узятих зобов’язань. Таким чином, де не копни, все приведе в одну точку. З іншого боку, спустивши цю справу на гальмах, влада втрачає обличчя. Тому, швидше за все, «підривників-хуліганів» призначать, - під видані міліцією описи терористів підходять відсотків вісімдесят чоловіків визначеного віку. Та й, як уже писалося, промислової вибухівки на Донбасі чимало. Не виключено, знайдуть навіть добровольців років під сорок, для яких тепле ліжко й триразове харчування «на зоні» будуть набагато привабливішими за нинішню волю.