UA / RU
Підтримати ZN.ua

ПЕТРО СИМОНЕНКО: «ВІДСТАВКА ПРЕЗИДЕНТА ВІДБУДЕТЬСЯ В ЛЮТОМУ 2003 РОКУ»

Українські комуністи завжди грали за своїми, далеко не всім зрозумілими, правилами. Навіть журналістам, котрі собаку з’їли на політичному аналізі, часом важко зрозуміти істинні мотиви їхніх дій...

Автор: Віктор Шлинчак

Українські комуністи завжди грали за своїми, далеко не всім зрозумілими, правилами. Навіть журналістам, котрі собаку з’їли на політичному аналізі, часом важко зрозуміти істинні мотиви їхніх дій. В усьому винна, з одного боку, непрозорість політики самої КПУ, з другого — постійна підтримка (зокрема й інформаційна) образу «партії — таємного партнера влади», з третього — неспроможність комуністів однозначно підтвердити чи спростувати дієвість цього образу. І якщо непримиренна опозиційність Олександра Мороза та Юлії Тимошенко виглядає цілком органічно, то загострений останнім часом радикалізм Петра Симоненка викликав певний подив. У багатьох спостерігачів склалося враження, що комуністи на щось вичікують і в найвідповідальніший момент можуть змінити орієнтацію. Проте виявилося, що першими, схоже, почали шукати компроміс інші. Спочатку Олександр Мороз в інтерв’ю «Независимой газете» заявив: якщо парламент ухвалить закони, націлені на реформування системи влади, опозиція, можливо, не буде «чіпати Президента». Потім (за неперевіреними поки що даними) після «посадки» в СІЗО керівників ЄЕСУ телефонних контактів із Президентом цього тижня нібито домагалася Юлія Тимошенко.

Якщо такі «реверанси» є правдою, а не провокацією, з’являються підстави припускати, що в стані «трійки» намічається криза. У цій ситуації комфортно почуватимуться тільки комуністи, оскільки їм буде даровано звання «єдиної системної опозиції». З запитання про запас міцності альянсу КПУ—СПУ—БЮТ почалася наша розмова з лідером Компартії Петром Симоненком.

— Чи є привід говорити про серйозні тертя між лідерами трьох опозиційних сил? І як це може позначитися на ефективності антипрезидентських акцій?

— У мене поки що немає підстав говорити про розпад «трійки». До того ж, запевняю вас, позиція комуністів у питанні продовження проведення акцій протесту залишається незмінною.

— Петре Миколайовичу, ви могли б сказати про те, що, з політичного погляду, здобула та що втратила Компартія, погодившись брати участь в акції «Повстань, Україно!»?

— По-перше, ми довели, що Компартія має реальну підтримку виборців. І кількість наших прибічників, котрі збираються на мітингах, — тому підтвердження. По-друге, КПУ продемонструвала, що має реальний вплив у регіонах, позаяк основними дійовими особами там були саме наші обласні, міські та районні структури. По-третє, акція показала практично повну відсутність сил, на які може спертися Президент. Партії, що декларують його підтримку, створювалися неприродним шляхом, вони не мають ні достатнього впливу в суспільстві, ні розгалужених партійних структур. Це — тривожний сигнал для влади й одночасно підбадьорливий знак для країни. З усією відповідальністю заявляю, що ідея боротьби за своє майбутнє, за демократичний шлях розвитку через усунення головної перешкоди — Кучми та клану, що стоїть за ним, — оволоділа масами.

Є також недоліки. По-перше, нам не вдалося створити в кожному населеному пункті (починаючи від найменшого села) первинну партійну організацію, як було раніше заплановано. По-друге, ми не змогли прорвати належним чином інформаційну блокаду. Хоча тепер я розумію: якщо нас не пускали на телеканали, потрібно було набагато активніше йти до людей.

— Кількість учасників акцій «Україна без Кучми» поступово зменшується. Складається враження, що пік виступів — уже в минулому, і вимоги відставки діючого Президента так і не буде виконано...

— Я не робив би таких оптимістичних для влади прогнозів, оскільки нагромадження критичної маси в суспільстві триває. І це найближчим часом дасться взнаки. А якщо з якоїсь причини відбувається затримка з відставкою Президента, то це не вина учасників акції. Просто обставини поки що так складаються, що це питання швидко вирішити не вдасться.

— Чим викликано загострення вашого особистого радикалізму? Підготовкою до майбутньої президентської кампанії?

— Вважаю, що говорити про ступінь мого радикалізму немає потреби. Мені здається, сьогодні просто комусь вигідно наголошувати на цьому. Хіба я раніше принципово й жорстко не заявляв, що треба змінювати політичну систему в державі й економічну модель розвитку? Хіба раніше я наполегливо й послідовно не виступав проти несамовитої програми приватизації? А либонь ще 94-го року ми, комуністи, першими виступили як опозиційна сила до Кучми, котрий тоді представляв програму радикальних ринкових реформ. І ми вже тоді заявили, що такий курс не підтримаємо. І життя підтвердило, що ми мали рацію.

— А хіба КПУ значною мірою не посприяла приходу Кучми до влади та його зміцненню?

— Те, що Компартія дала шанс Кучмі повторно стати Президентом, — міф. Те, що ми, час від часу, співробітничали з владою, — міф. Якби це було так, нас давно «відлучили» б від акцій. Я готовий за кожним конкретним фактом дискутувати й пояснити, чому ми діяли так, а не інакше. Ви помітили, що ті, хто хоч раз був свідком наших розмов із Кучмою, жодного разу не сказав, що комуністи заграють із владою. Ми послідовні та передбачувані у своїх діях, оскільки є принципи, від яких ми відмовитися не можемо. А щодо посилення Президента, то я хотів би, щоб ми всі разом несли за це відповідальність. І журналісти, котрі агітували на виборах за реформатора Кучму, до речі, теж.

— Тоді як можна пояснити подив Леоніда Кучми під час зустрічі з делегацією опозиціонерів у президентській адміністрації? Мовляв, Тимошенко й Мороз — це зрозуміло, але як ви, Петре Миколайовичу, у цій компанії опинилися?

— Це було сказано цілком в іншому контексті. Мовляв, як можуть перебувати з одного боку барикад комуністи з олігархами? Я вже давно відповів на це запитання. Ми не з олігархами вийшли на акції протесту, ми вийшли з народом. І для нас немає значення, хто з політиків приєднався. Сьогодні всі протестуючі повинні об’єднатися. Адже як було раніше? Страйкують десь там енергетики, гірники, учителі, лікарі, кожен окремо. У результаті, ніхто не доможеться свого. Буде тимчасова поступка, але не вирішення кардинальних питань. Ось чому щойно ми підняли гасло об’єднання, незалежно від політичних поглядів, влада відразу стрепенулася.

— Цікаво, якою була реакція ваших російських колег-комуністів, коли вони дізналися, що ви боретеся пліч-о-пліч із націонал-демократами?

— Це питання обговорювалося на виконкомі Ради комуністичних партій СНД, що відбувся 5 жовтня в Москві. Коли я виклав нашу позицію, члени виконкому вирішили нас підтримати. Для всіх було очевидно: якщо Україна втратить демократичний принцип розвитку, то й у геополітичному й у стратегічному плані відірветься від нашого єдиного за корінням простору.

— Ви підтримуєте думку Олександра Мороза, що коли парламентська більшість проголосує за зміну системи влади, опозиція може пом’якшити свої вимоги?

— Це особиста думка Олександра Олександровича, і ми «трійкою» її ще не обговорювали. Проте вважаю, що спочатку треба завершити боротьбу й домогтися поставленої мети. Оскільки будь-які переговори чи поступки для режиму означатимуть перемогу цього режиму. Ухвалення таких законів не приведе до їх негайної реалізації. Переконаний, що поправки в Конституцію потрібно вносити, як і проводити зміну виборчого законодавства. Але це — вимога часу, а не поступка з боку адміністрації Президента. Приміром, нам надають можливість ухвалити закон про вибори на пропорційній основі. Виходить, що до 2006 року політичні сили, які діють нині часом бандитськими методами, продовжуватимуть у тому самому дусі? Де політична логіка? Адже від ухвалення законів суть влади не зміниться!

— Я правильно зрозумів: ви вважаєте оптимальною таку схему — ухвалення відповідних законів і відразу після цього проведення дострокових парламентських і президентських виборів?

— Ні. Спочатку повинні відбутися дострокові президентські вибори, щоб була можливість сформувати сильну вертикаль виконавчої влади. Тоді парламент перебудується. Адже багато хто з тих, хто нині підтримує Кучму, у нових умовах поводитимуться інакше. І парламенту, що позбудеться впливу нинішнього Президента, стане легше працювати. Якщо ж при новій виконавчій владі Верховна Рада буде гальмом, запевняю вас, я перший скажу: потрібно проводити дострокові парламентські вибори.

А сьогодні дострокові парламентські вибори вигідні лише Президенту. Оскільки вони, по-перше, відвернуть політиків від корінної проблеми, по-друге, перенесуть міру відповідальності на нібито недієспроможний парламент.

— Ви вважаєте Леоніда Кучму своїм особистим ворогом?

— Я не ставлюся до нього як до особистого ворога. Те, що в нього безліч серйозних недоліків, які призвели до реалізації такої політики й таких наслідків, це правда. Але тут термін «особистий ворог» недоречний. Вважаю, що він просто не є Президентом народу України.

— Чи не здається вам, що роль глави президентської адміністрації Віктора Медведчука в контексті останніх подій дещо перебільшена і що його образ просто демонізували?

— Ми з вами чудово бачимо, що адміністрація Президента з приходом туди Медведчука почала працювати жорсткіше й діє в інтересах конкретного угруповання. Ми стаємо очевидцями втрати Президентом будь-якої волі щодо своєї політичної лінії. Якби Медведчук не відчував, що зможе впливати на Кучму, то навряд чи він прагнув би обійняти цю посаду. Президенту доводиться на нього зважати, оскільки Віктор Медведчук спирається на найбільшу фінансово-економічну, а тепер ще й політичну структуру.

Зміна не менше сотні глав місцевих адміністрацій багато про що говорить. Ми чудово знаємо, хто вносить ці кандидатури, і можна припустити: ці люди готують кадровий потенціал для майбутньої найбільшої політичної кампанії, яка потребуватиме масштабного використання адміністративного ресурсу. Після випадку з Григоришиним стає ясно: почався найбільший переділ у сфері економіки. І ми стали свідками того, як Міністерство внутрішніх справ виконувало конкретне замовлення. Це означає, що при новому главі президентської адміністрації посилюється жандармська система влади, а це є реальною загрозою для держави. Усе це тільки посилює антипрезидентські настрої в суспільстві.

— Володимир Литвин уже не раз заявляв, що є головою усієї Верховної Ради, а не тільки пропрезидентської парламентської більшості. Авторитет Литвина після таких заяв у середовищі комуністів підвищився?

— Ми судимо про людину за конкретними діями. Якщо він помиляється в чомусь і це робиться свідомо, ми відкрито йому про це говоримо. Але ми бачимо й те, що часом Володимир Михайлович намагається консолідувати Верховну Раду, щоб парламент працював і видавав продукт у вигляді законів. Такі його наміри слід підтримувати. Хоча б морально.

— У процесі створення парламентської більшості для комуністів місця не знайшлося. Прикро?

— Абсолютно ні. Либонь усі розуміють, що поява в нинішній конфігурації більшості фракцій, які не підтримують Президента, дуже небажана, передусім для самої більшості. Адже вони можуть поламати побудовану технологію захоплення влади та привнести свої принципи в її роботу. Створення нинішньої більшості переконує мене, що Кучмі залишилося недовго. Подивіться, яка простежується динаміка: спочатку хотіли створити більшість як опору Президента, потім почали говорити про переділ парламентських комітетів, тепер дійшло до переділу Кабінету міністрів, й нинішнього понеділка Президент «здав» уряд. Стає очевидним, що в самій так званій більшості багато хто відчуває наближення президентської кампанії. І київська, і донецька групи повели боротьбу за Кабмін. Вони вже не соромлячись говорять, що готові кинути десятки мільйонів доларів на те, щоб скупити голоси груп, які входять у цю парламентську більшість.

— З відомих на сьогоднішній день кандидатур (Анатолій Кінах, Олег Дубина, Микола Азаров, Віктор Янукович), яка для Компартії найбільш прийнятна?

— Я не вірю, що ця система спроможна створити підготовлену людину на посаду прем’єр-міністра. Не впевнений, що названі особи готові керувати країною та приймати рішення, адекватні ситуації, а не чиїмось інтересам. Навряд чи новий прем’єр буде самостійним, оскільки йому диктуватиме умови якщо не адміністрація Президента, то якийсь регіональний клан.

Для нас прийнятною є тільки кандидатура Станіслава Гуренка. Президент мені сам говорив: «Я розумію, що Гуренко на дві голови вищий від будь-кого. Але я не можу внести його кандидатуру, бо Захід мене розтерзає!».

— Мабуть, в АП прораховують, скільки людей ще прийде в більшість, якщо почнеться роздача міністерських портфелів...

— Більшість збільшиться настільки, скільки в парламенті ще виявиться слабких депутатів. І буде трагедія, якщо знайдеться певна кількість людей, котрі нададуть їй можливість формалізувати ухвалення тих чи інших законодавчих рішень. Мене непокоять наслідки цих рішень. З іншого боку, якщо методами залякування, шантажу, погроз і далі формуватимуть більшість, це автоматично визначає, що Кучмі залишилося бути Президентом до лютого 2003 року.

— Звідки ця дата?

— Такий прогноз мені дозволяє зробити багато чинників. Згадайте хоча б, як Кучму, наче школяра, шпетили Бжезинський і Солана...

— Ви вважаєте, що на швидку відставку Леоніда Кучми вплине щось ззовні?

— Я виступаю категорично проти втручання ззовні. Ось чому ми не наголошували на темі продажу «Кольчуг», а вимагали розслідування фактів продажу зброї починаючи з 1995 року. Оскільки маємо всі підстави вважати, що 30 мільярдів доларів, виручених від збройових угод, у держскарбницю не потрапили.

А чому я говорю саме про лютий 2003-го... Ще 97-го року, аналізуючи ситуацію з кредитами, ми прогнозували, що цей рік буде найважчим для України. Почнеться період повернення боргів й оплати відсотків. Економічна ситуація ускладнюватиметься. Крім того, у зв’язку з 80-відсотковою зношеністю основних фондів наближається етап імовірних техногенних катастроф. Настрої в суспільстві радикалізуються. Думаю, що в такій обстановці клани та групи, які сьогодні заявляють про підтримку Президента, просто змусять його піти у відставку. Адже їм буде потрібно прибрати головний подразник, прибрати «привід» для організованих виступів. За моїми розрахунками, це станеться в лютому...