Президент Д.Трамп іще раз оцінив свій урочистий вигляд перед складанням присяги: з-під рукавів традиційного піджака Brioni неодмінно американського виробництва виглядали сніжно-білі манжети сорочки з вишитим числом 45 (як 45-го президента США) і запонками з золотим орлом.
Правда, улюблена червона краватка була задовга, та й нижня її частина щоразу норовила визирнути - тому її знизу надійно прикріпили скотчем. До інавгурації залишалася ще година, але все - він цілком готовий до найголовнішої у своєму житті події. Аж тут до Овального кабінету постукали. Сьогодні тут дуже жваво - усі поспішають, снують туди-сюди, поглядаючи на годинник. До кімнати зайшли двоє військовиків і сказали, що мають повідомити йому важливу інформацію. "Хіба ж не можна було почекати завершення інавгурації?" - трохи роздратовано подумав президент. А тим часом один з чоловіків поклав на стілець великий чорний шкіряний портфель і відрекомендувався Д.Трампу: "Мене звати Рик. Я - ваш військовий помічник, а це, - вказав на портфель, - ядерна валізка президента Сполучених Штатів"…
"Футбол"
Таку процедуру проходить кожен новообраний очільник Білого дому. А скриньку ту його військовий помічник носить за ним 24 години на добу.
Так, переступивши поріг Овального кабінету, президент уже не належить собі, тому який сенс нарікати на дискомфорт від постійного військового ескорту? Єдиний раз таким асистентом президента була жінка: капітан-лейтенант (згодом - віце-адмірал) морської берегової охорони Вів'єн Кріа протягом трьох років носила скриньку за Р.Рейганом.
Отже, вранці в день інавгурації новому президенту відчиняють скриньку і повідомляють найважливіші інструкції на випадок ядерної війни. Тут - апаратура спецзв'язку і "Чорна книга", де на 75 сторінках визначено порядок дій президента в разі масованого, вибіркового чи обмеженого ядерного удару; вже готові на підпис розпорядження на випадок ядерного нападу; телефони лідерів Великої Британії і Франції; тут - великий конверт з інструкцією, кому і якими фразами давати команду в момент "Ч"; тут і так звані золоті коди для Білого дому, Пентагону, Стратегічного командування ЗС США і літака-ретранслятора системи TACAMO, що їх щодня визначає Агентство з нацбезпеки. І звичайно ж, картка розміром 7,5х12,5 см з кодами ідентифікації, схожа на банківську.
"А до чого ж тут футбол?" - здивуєтеся. Свого часу американський план ядерного нападу мав кодову назву "Удар ногою по м'ячу", відповідно коротшим аналогічним словом "футбол" там назвали й ядерну валізку. 20-кілограмовий шкіряний (а всередині алюмінієвий) портфель завжди з президентом, хоч де би він був - в офісі, на відпочинку, під час ранкової пробіжки, на полі для гольфу, - і в ньому нібито та сама ядерна кнопка. Насправді ж усе трохи інакше.
Бо там немає червоної ядерної кнопки - президент має код ідентифікації і картку з частиною слова-коду, яке він промовляє телефоном міністрові оборони США, а той завершує пароль своєю частиною слова; і лише коли складається повний код, встановлений для натискання на ядерну кнопку, команда передається власне виконавцеві.
Натиснути на ядерну кнопку - стрес неймовірний. Військові радники відверто пояснюють президентам можливі наслідки такого кроку: цілковите руйнування, щонайменше півмільярда людських жертв, ядерна зима, яка остаточно донищить усе живе, - від чого у тих волосся стає дибки. Недарма в скриньці всі інструкції на випадок ядерного нападу розписано чітко, адже така ситуація може шокувати кожну людину, навіть президента. Розповідають, що після такого військового інструктажу президент Рейган на кілька днів принишк і глибоко занурився у вивчення слова "Армагеддон". Отакий це "футбол"...
Президент Клінтон, уникаючи прямо називати страшну команду про ядерну атаку, казав на неї "пряник", Буш-старший - "процес"; кожен з них благав Господа, щоб за їхнього президентства не довелося давати ту команду. Та й радянський генсек Л.Брежнєв під час одного з військових навчань із теоретичним застосуванням ядерної зброї, зблідлий, кілька разів допитувався в міністра оборони СРСР А.Гречка, коли той підвів його до умовної ядерної кнопки: "А це справді навчання?" В СРСР (а тепер і в Росії) ядерна валізка мала назву "чегет", а рішення натиснути на ядерну кнопку приймали тріумвіратом - генсек, міністр оборони і начальник Генштабу за подібною до американської схемою.
Одного разу наприкінці 1973 року, за президентства Р.Ніксона, майор ВПС США Гарольд Герінг, який 21 рік прослужив у війську, був у групі запуску балістичних ракет Минитмен, літав рятувальним гелікоптером під час війни у В'єтнамі, удостоєний хреста "За бойові льотні заслуги", батько п'ятьох дітей, поцікавився вголос: "Як мені знати, що я отримав команду запустити ракету від психічно адекватного президента?" Бо Єдиний інтегрований оперативний план говорить лише, що команду дає президент, при цьому стан його психічного здоров'я не уточнюється. Тоді майор Г.Герінг відповіді на своє запитання так і не дістав, а от його славна військова кар'єра за чотири дні завершилась із формулюванням "за нездатність продемонструвати лідерські якості". Хоча запитання було дуже резонним…
Ґрінбраєр
"Радянський Союз - наш ворог, і ми змушені із цим жити", - така формула, на жаль, була актуальною як за часів президента Д.Ейзенхауера і прем'єра М.Тетчер (це її слова), так і, з деякими нюансами, в наші дні. Отже, потрібно шукати порятунок від непрогнозованої поведінки країни, що займає 1/7 суходолу. Тож не дивно, що надійний захист від нападу зі сходу був і залишається пріоритетом державної політики Заходу. Тому невдовзі після випробувань атомної бомби в СРСР Штати 1957 року за вказівкою президента Д.Ейзенхауера таємно починають споруджувати урядовий секретний бункер на випадок радянської ядерної атаки. Звісно ж, об'єкт не називався "бункер", облаштуванням його займалася умовна компанія "Форсайт асошіейтс" (насправді - військові) з Александрії під Вашингтоном, а роботи проводилися далеко в Західній Вірджинії.
Незаймана природа цих місць вражає: вкриті густими лісами гори, прозорі озера, швидкі річки, які ще пам'ятають індіанців. То й не дивно, що саме тут, у м. Вайт Салфер-Спрінгз, 1858 року відкрився "Ґрінбраєр" - чи не найкращий курорт з цілющими мінеральними водами, де й досі можуть дозволити собі відпочивати лише найзаможніші американці (серед них знаю й кількох українців). Величезний сніжно-білий готель з такими ж білими колонами на тлі свіжої зелені плескуватих Апалачів вабив до себе розкішно оздобленими номерами, вестибюлями, бальними залами, спа, казино, ресторанами, басейнами, тенісними кортами, полем для гольфу і головне - вишуканим товариством. Тут час від часу відпочивали граф і графиня Віндзорські (Волліс Сімпсон і колишній король Едуард VІІІ), прем'єр Індії Джавахарлал Неру, родина Кеннеді, принц Монако Реньє ІІІ з принцесою Ґрейс, актор Боб Гоуп, легендарний гольфіст Бен Гоґан, співак Бінґ Кросбі. 1941 року після того, як США вступили у Другу світову війну, тут сім місяців утримували в заручниках сотні німецьких, японських та італійських дипломатів з родинами, аж поки з Європи не повернулися всі американські дипломати.
Безперечно, місце для відпочинку чудове, та сюди приїздить не так багато людей, щоб будувати великий аеропорт у сусідньому містечку Люїсбург, - міркували деякі місцеві спостережливі люди. Ці нібито незрозумілі речі віднайдуть свою логіку лише через десятки років, коли газета "Вашингтон пост" 1992 року вперше повідомить американцям, що глибоко під готелем "Ґрінбраєр" ховається 5-зірковий урядовий ядерний бункер. У документах спецслужб його позначали як проект Каспер, згодом - Ґрік Айленд. Президентові Дж.Кеннеді доповіли про його готовність 2 жовтня 1962 року, за два тижні до початку кубинської кризи. Місцина, розташована за годину польоту від Вашингтона, у разі ядерної атаки Москви на США, скажімо з Куби, мала стати надійним прихистком для подальшої діяльності керівництва країни - тут мали розміститися президент з родиною, 530 конгресменів (без родин) та їхніх найголовніших помічників. За 25-тонними металевими дверима й надійно бетонованими стінами уряд міг 30 днів продовжувати працювати навіть у тій трагічній ситуації: для цього були обладнані всі кімнати, офіси, комунікації, кухня, їдальня, лікарня, аптека (переважно із заспокійливими ліками) і навіть крематорій.
Та сьогодні в момент ядерного нападу президент США з родиною негайно, за дві хвилини, вилітає літаком з Білого дому в інший ядерний бункер - "Нешнл Арк" (Державний човен) у Маунт-Везер, у горах Блуридж (штат Вірджинія). Туди відлітають і сенатори з конгресменами, як було 11 вересня 2001 року під час атаки на нью-йоркські "близнюки" й Пентагон.
Але подумайте: щойно почав працювати цей секретний ядерний бункер, аж раптом 21 квітня 1966 року до Держдепу США надходить прохання від посла СРСР Анатолія Добриніна надати з 1 травня в оренду для посольської дачі ферму Спаут-Ран - чималий будинок і великий маєток, розташовані в сусідстві з бункером на березі річки Шенандоа. І, хоч як дивно, невдовзі отримують дозвіл Держдепартаменту та міністерства оборони (ці об'єкти у підпорядкуванні Пентагону), хоч очолював його тоді "яструб"-антирадянщик Роберт Макнамара: "Дозволити. Там немає жодних секретних об'єктів". Місцеві газети криком кричали столичній владі: "Що ви таке дурне робите? Це ж неприхований спостережний пункт радянської розвідки!" І справді, тепер радянські могли зблизька спостерігати за кожним, хто проїздить на територію бункера, та будь-яку активність довкола нього. А якби там з'явилися міністри чи конгресмени, це свідчило б про готовність США до раптової ядерної атаки на СРСР - отака логіка.
До речі, 2010 року детальним облаштуванням американських ядерних бункерів почали аж надто активно цікавитися через Інтернет т. зв. сплячі російські агенти в США. А невдовзі ця група стане відомою на весь світ, коли їх на чолі з Анною Чепман (Кущенко) депортують зі США до Росії в обмін на С.Скрипаля та інших, які згодом опиняться у Сполученому Королівстві.
Memento mori!
А в Сполученому Королівстві в перший же день роботи нового прем'єр-міністра до нього заходить голова комітету начальників штабів і чемно приголомшує: "Пишіть своє останнє розпорядження!" Як, першого ж дня? - запитаєте. Та не поспішайте з висновками - це не те, про що ви подумали. "Останнє розпорядження" - це інструкція капітанам чотирьох найбільших ядерних субмарин, якщо внаслідок ядерної атаки на Острови прем'єр загине. І, взявши чорнильну ручку (не на комп'ютері, не диктуючи друкарці), він чи вона пише… Ніхто не знає і навряд чи дізнається, що ж у тому листі: це може бути кілька слів на зразок "Приєднуйтеся до військ США", чи "Хай вам Бог помагає!", "Захищайтеся!" або "Вчиняйте на власний розсуд", або ж "Рятуйтеся, як можете". У листі прем'єр заодно вказує й ім'я дублера в разі своєї загибелі. Як правило, це найдосвідченіший міністр або міністр оборони. Власне, це один з найперших обов'язків лідера країни.
Конверт з "Останнім розпорядженням" передають командирам чотирьох головних ядерних субмарин Ванґард-класу королівських ВМС,бо якщо загине й дублер прем'єра, то керівництво країною переходить до капітана. Але як капітану дізнатися, живий прем'єр чи ні? Крім звичайного налагодженого зв'язку із землею, індикатором слугуватиме радіо БіБіСі-4: якщо його кілька днів не чути в ефірі, це означає, що сталося найгірше.
Цей підводний човен з півтора десятком ядерних ракет Трайдент (Тризуб) (створених Богданом Гнатюком із Заліщиків на Тернопіллі), потужність яких перевищує всі вибухові пристрої Другої світової, перебуває на постійному бойовому чергуванні в невідомому квадраті. Капітан кладе закодований лист у сейф, який поміщає в іще один сейф і зберігає його у власній каюті. Неймовірно, але найбільший секрет британського уряду зберігається не в архіві, а на дні Атлантики!
Із часом на Даунінг-стрит приходить новий прем'єр, і лист попереднього, не відкриваючи конверта, спалюють. Кажуть, коли новоспеченого енергійного прем'єра Тоні Блера 1997 року попросили написати "Останнє розпорядження", той зблід, замовк, а в душі, може, й пошкодував, що так хотів цієї посади. Майже такою самою була реакція й Ґордона Брауна. У період виборів майбутні лідери країни навіть у думках не припускають, що на своїй посаді вони насамперед мають бути готові до ядерного Армагеддону. Такі кроки діють на господарів Даунінг-стрит як холодний душ: здається, лише в ті хвилини вони усвідомлюють, яка ж неймовірна відповідальність звалилася на них, бо в ці моменти вони мають прийняти чи не найголовніше рішення у своєму житті. І Тереза Мей не стала винятком, а після такого свого розпорядження вже дала вказівку оновити ядерний підводний флот до 2024 року. А от коли у прем'єри висувається переконаний пацифіст, то ситуація для країни не лише досить непевна в плані безпеки, а й доведеться закривати її 60-річну ядерну програму...
А створювалася вона непросто. Свого часу реальна загроза з боку соцтабору, де (тримаючи камінь за пазухою) не втомлювалися проголошувати свої "мирні наміри", спонукала й уряд Британії подумати про надійний захист, розвиваючи власну ядерну програму, - адже Конгрес США ухвалив 1946 року закон, що обмежує обмін інформацією в галузі ядерних технологій. Так Британія опинилася за бортом (хоча до цього плідно співпрацювала зі США при створенні атомної бомби). А до Островів радянським ракетам летіти значно ближче. Крім розвитку ядерної програми, яку прем'єр Клемент Еттлі відразу ж розпочав 1947 року, країна вдосконалювала й систему цивільної оборони населення. Друга світова війна засвідчила користь підземних військових кабінетів Черчилля в центрі Лондона, таємного командного пункту в білих скелях Дувра та ін.; щоправда, в ядерну еру цього було замало. Тому для населення протягом 1960-х років королівство не лише масово розповсюджує інструкції цивільної оборони на випадок війни, а й починає будувати бункери - їх у Британії понад три десятки. У Йорку й Лідсі 1965 року навіть запросили охочих узяти участь в експерименті на психологічну сумісність. Ядерні укриття, звичайно ж, облаштовували в таємних місцях, і секрет цей зберігався аж до закінчення холодної війни, коли розвалився Радянський Союз і Захід вирішив, що загроза зі сходу минула. Та часи змінилися…
Сьогодні найтаємніший бункер королівства (а насправді цілий підземний комплекс) розташований на глибині 60 м - це збудований 1980 року комп'ютерний центр у Коршемі (графство Вілтшир). Нині тут також створюють найсучасніший Центр з кібербезпеки, на який Британія виділяє 40 млн фунтів стерлінгів. Єдина позначка, що про нього свідчить, це табличка "ССС". Саме звідси надходять далеко в море команди ракетам Трайдент, саме тут кілька комп'ютерів визначають траєкторію їхнього польоту з субмарин королівських ВМС. Після розпаду СРСР ракетам змінили цілі, оскільки Росія тоді здавалася не такою агресивною. Однак невдовзі все змінилося, тому сьогодні система Трайдент пильно тримає на прицілі Міністерство оборони Росії: тільки-но зафіксують запуск першої російської ракети на натовську країну, воно миттю буде знищене, як і все в радіусі двох кілометрів. Коршем, командний центр у Нортвуді й командно-пусковий центр у бункері під будинком Міністерства оборони безпосередньо зв'язані з головним командним пунктом США в м. Омаха (штат Небраска).
Схованка від апокаліпсису
То який же він, ядерний бункер? До одного з них я потрапила в Шотландії. Звичайно, таких місць я не відвідувала ще ніколи. Та й знайти його було непросто. Ми з чоловіком вийшли на останній зупинці автобуса біля поля для гольфу і пішли вздовж узбережжя Північного моря. Стояла суха осінь, праворуч і ліворуч на розлогих скошених полях лежали круглі тюки соломи, гектари популярної в англійському кухарстві листкової капусти. Ми вже пройшли один кілометр, другий, п'ятий… Де ж бункер чи бодай якийсь натяк на нього? Ми минали лісок, до якого з поля перебігав величезний шотландський заєць, дивувалися молодим опенькам при дорозі (їх тут ніхто не збирає), та бункера так і не було. А за кілька хвилин з лісу гордо вийшов на дорогу молодий красень-олень; пропустити його зупинилися кілька машин, то ми й запитали в пенсіонерки за кермом, чи правильно йдемо до бункера. Так, відповіла вона, тут уже недалеко.
На шостому кілометрі нашого шляху нарешті дорога повертала ліворуч у ліс. А за кілька хвилин перед нами постав невеликий цегляний фермерський будиночок. Як виявилося, це й був той таємний ядерний бункер, який існує тут з кінця 1950-х років і який розсекретили лише 1994-го.
- То ви аж з України? - перепитала працівниця на вході й з розумінням похитала головою.
…150-метровий тунель похило вів донизу, аж до крутих металевих сходів, якими спускаєшся до невеликого підземного містечка на глибині 30 м, що зачинялося тритонними металевими дверима. Хоч тепер поверхню й підземне життя розділяє триметрове бетонне перекриття, почуваєшся в цій схованці досить комфортно. Тут у разі радянської ядерної атаки мав розташуватися шотландський уряд - з Единбурга мали переїхати державний секретар і державний міністр, міністри, їхні найважливіші помічники, а також військовий штаб. Загалом протягом місяця чи й більше тут мало жити 300 осіб. Двері по обидва боки коридора ведуть до пункту управління, пункту зв'язку, радіорубки БіБіСі (яка мала за пошкодження інших радіостанцій інформувати населення). До речі, у бункері для радіозв'язку є й т. зв. клітка Фарадея, яка в разі ядерного вибуху всередині повністю нейтралізує дію зовнішнього електричного поля.
Коридори сховища пофарбовано в темно-зелений/сірий колір, на стінах висить плакат із шевронами радянських родів військ... А ось виставка фотографій ущент зруйнованої Хіросіми. Невже комусь вдалося зняти той жах? Виявляється, на початку 1946 року фотоапарат із плівкою придбав шотландець Кліфорд Ферн, який служив тоді льотчиком королівських ВПС на військовій базі Івакуні за 25 км від Хіросіми. А років десять тому плівку проявили. Що сталося з першим власником камери, можна лише здогадуватися…
Перші двері в 50-метровому коридорі ведуть до спальні з 20 двоповерховими ліжками: люди мали працювати по 18 годин, а відпочивати - по шість; отже, всі спатимуть почергово. Звичайно ж, у бункері була й повноцінна кухня, де варили б дуже смачні страви, щоб не просто годувати своїх підземних мешканців, а їжею піднімати їм настрій. Їдальня, яка повноцінно діє й сьогодні, також розрахована на те, що годуватиме людей невеликими групами. А як повітря? Чим там дихати? - запитаєте. Звичайно, про це подумали в першу чергу: тут облаштовано спеціальні вентиляційні системи, які дозволяють освіжати повітря і навіть озонувати його. Командний пункт, метеослужба, штабний стіл з великою картою і розставленими на ній прапорцями - усе по-військовому чітко й готово до дії. І раптом з кінця цього довгого тьмяного коридора долинули звуки органа… У підземеллі ці божественні акорди? Прочиняю двері, звідки вони чулися, а там - каплиця осіб на 50, з кафедрою, розп'яттям і молитовниками. Уявляю, як палко люди, які через ядерний вибух опинилися на такій глибині, благали би Всевишнього про спасіння…
Кабінети, зали, коридори бункера не створюють відчуття клаустрофобії чи враження повної ізоляції від світу - всі приміщення дуже схожі на наземні, то й не спадає на думку, що тут прихисток від апокаліпсису. Та лише вибравшись на поверхню, розумієш, яке то щастя - вдихати на повні груди свіже повітря, милуватися зеленим лісом чи безмежним морем і зустрічати схід сонця. Ні, ми таки не цінуємо наших щоденних і майже непомітних радощів життя!
А за кілька кілометрів від цього ядерного бункера розташована авіабаза королівських ВПС Люкарз, де літаки несуть цілодобове бойове чергування - густий їхній гул долинає аж сюди. Льотчики живуть буквально біля своїх бойових машин і в разі тривоги готові негайно піднятися в небо, що останніми роками трапляється досить часто. Коли радари фіксували недозволені польоти російських військових літаків у британському чи натовському небі - літаки королівських ВПС не раз їх перехоплювали. (Чи й досі актуальна доктрина "От тайги до британских морей Красная армия всех сильней"?) Та якби ж то лише літаки - останнім часом тут фіксують ще й недозволені заходження у води північної Атлантики оновлених російських ядерних субмарин, які цими роками активізувалися найбільше за останню чверть століття. Тому Британія відновила повноцінну діяльність свого Другого флоту, який 2011 року значно зменшив свою активність, і 800 британських моряків ведуть тепер у Північному морі спільне постійне чергування з норвезькими. У цьому регіоні Атлантики заплановано й великі арктичні військові навчання - найбільші такого роду для британців за останні 20 років, у яких буде задіяно вісім тисяч солдат і які вирішив відвідати принц Гаррі як почесний голова королівських ВМС. А тема воєнної гри - відбиття вторгнення Росії в Норвегію, оскільки, за оцінками військових, теперішня геополітична ситуація дуже схожа на найгірші моменти холодної війни. У цьому районі Шотландії розташовані й одні з найпотужніших доків - Росайт, де ремонтують звичайні військові кораблі й флагмани королівського флоту типу "Квін Елізабет". Однак фахівці вбачають не лише мілітарну причину появи російських підводних човнів довкола Альбіону: припускають, що їхнім завданням може бути й пошкодження комунікацій, що йдуть по дну моря між Сполученим Королівством і США, між фінансовими установами Лондона й Нью-Йорка, якими щосекунди передається безліч інформації, і таким чином спричинити в цих країнах іще й фінансовий хаос.
Москва ядерна
А що ж Росія? Хоча з падінням берлінського муру холодна війна й завершилась, а невдовзі розвалився й СРСР, та Росія успадкувала радянську ядерну доктрину - ядерне протистояння із Заходом. Натиснути на найстрашнішу в світі кнопку в Москві за всієї пропагандистської бравади не так просто, однак були ситуації, коли майже доходило до цього.
У грудні 1994 року норвезькі науковці у сфері космічних досліджень спільно з колегами з НАСА запланували провести на острові Андоя пробний запуск ракети Блек Брент XII для вивчення північного сяйва. Для Норвегії це був 607-й такий запуск за 33 роки. Правда, габарити нової ракети нагадували Трайдент, який запускають із субмарин. 21 грудня вчені звернулися до МЗС Норвегії з проханням повідомити сусіднім країнам, що цей запуск (залежно від погоди) відбудеться між 15 січня і 10 лютого 1995 року. Чому в Москві не поінформували про це своїх військових, сказати важко - бюрократія чи недогляд… 25 січня радари російських систем раннього попередження працювали у звичному режимі, і коли ракета злетіла із запланованою висотою 1500 км (а з такою траєкторією польоту вона теоретично могла досягти Москви), надійшов сигнал тривоги про запуск з норвезької території ракети нібито в бік Росії. Тому за кілька хвилин президент Б.Єльцин активує "чегет" і координує свої дії з міністром оборони П.Грачовим і головою Генштабу М.Колесниковим. Світ знову, як і на початку 1980-х, опинився на межі. Та, на щастя, російські супутники, які також з космосу вели постійне спостереження за американськими ядерними ракетами, не підтвердили польоту ракети в бік Росії... Це був єдиний відомий випадок, коли Москва активувала свою ядерну валізку…
Сьогодні деякі ядерні бункери Москви, створені ще за сталінських часів, переобладнали на музеї, тому можемо більше про них дізнатися. Бункер Сталіна (Москва 42) був збудований на початку 1950-х. Мабуть, багато хто пригадує чутки радянських часів про ціле підземне містечко під Москвою. Швидше за все, йшлося про цей бункер, який розташований неподалік Кремля, на Таганці. Збудовані метробудом величезні тунелі мали на глибині 65 м забезпечити роботу кремлівської влади під час ядерного нападу на СРСР. Площа 7 тис. м2 дозволяла надати тривалий прихисток тисячам людей.
А ще в одному щойно розсекреченому Бункері 703 на глибині понад 40 м десятки років перебував архів МЗС (у тому районі він і нині). Що ж це мали бути за укладені міжнародні угоди, ноти, розпорядження, яке міждержавне листування, що зберігати їх доводилось аж на такій глибині? На поверхні це виглядало як вхід до дитячого садка й церкви, та насправді підземні комунікації мали не лише 35-метровий ліфт донизу і вихід до станції метро, а й досить широкі тунелі, які тепер обсипаються, від постійної вологи покриваються іржею та грибком. З цих чи якихось вагоміших причин відомство Лаврова відмовилося від цього таємного об'єкта.
То невже ж російська влада залишиться без схованки на випадок ядерного удару? Знаючи про бункер для кремлівських мешканців часів Другої світової в Куйбишеві (тепер Самара), певно, що ні. Модерні споруди для них збудовано в горах Уралу - урядовий ядерний бункер Ямантау в Башкирії, що, за оцінкою фахівців, здатен витримати кілька прямих ядерних влучань. А спорудження ще надійнішого завершилося 1996 року: Косвінський Камінь захищений від прямого влучання американських ядерних боєголовок 300-метровим(!) шаром граніту. Саме тут збираються пережити ядерну зиму президент, уряд і депутати Держдуми Росії.
Та найбільш упевнені у своєму виживанні жителі Північної Кореї, де, за оцінками, найбільше бункерів у світі. У Європі ж це… Албанія, там їх понад 500 тисяч! На початку 1960-х країна розірвала відносини з Москвою, а після радянських військ на вулицях Праги вийшла з Варшавського пакту; тому відразу ж почали споруджувати бункери, щоб захищатися від мстивих радянських бомбардувань. Програма бункеризації тривала з 1967 року аж до останнього подиху комуністичного лідера Енвера Ходжі 1985-го і навіть іще трохи. Тепер не знають, що з ними робити, - вони ж на кожному кроці. Потурбувалася про своїх жителів і Швейцарія, створивши майже 20 тисяч схованок від зброї масового знищення.
У радянські часи, безперечно, головним пріоритетом цивільної оборони було зберегти життя представників центральної влади в Москві. Але документи Архіву нацбезпеки США нещодавно назвали території в СРСР і Америці, по яких на початку 1980-х за неймовірного загострення міжнародного становища планувалося завдати пробного ядерного удару. Як розповіли дослідники архіву Нейт Джоунз і Пітер Скобліч, за океаном першим постраждав би Бостон, а в СРСР - Київ… То, може, хто чув тоді про ядерний бункер для українців? Чи всі ми ще тоді мали зникнути?
Торжество життя
Однак шанс пережити ядерну війну і не дозволити знищити світ таки існує. Скажімо, в Норвегії у глибокій десятиметровій крижаній печері на далекому острові Шпіцберген зберігатимуть скриньки з різним насінням. Десять років тому норвезький уряд створив цей світовий насіннєвий сейф, і на сьогодні там налічується вже 400 тисяч зразків з усього світу - жито, кукурудза, картопля… Туди вже передали й пшеницю з України. Бо після ядерної зими знову має зійти сонце, і потрібно буде засівати навіть ту просякнуту радіацією землю. Крізь укритий ядерним попелом ґрунт життя має прорости зеленою травою, зацвісти кульбабою, маками і шипшиною, заколоситися житом-пшеницею, прорости з яблуневої чи сливової кісточки крихіткою-саджанцем. Власне, це може знадобитися й не лише у пост'ядерному світі - іноді внаслідок стихійного лиха на певній території висушує чи зносить водою всі зелені насадження…
Фундаторами цього життєво необхідного світові банку насіння стали фонди Рокфеллера, Ґетсбі, Білла і Мелінди Ґейтс, компанії "Дюпон" і "Синґента", Світовий банк і ООН.
Як готуються пережити апокаліпсис і в каліфорнійському бункері для мільйонерів "Вівос", де обладнано не лише розкішні апартаменти для людей з усім необхідним для життя, а й де зберігатимуться найкращі у світі твори мистецтва, а поряд із банком насіння зберігатиметься і генний банк.
Бо це про життя, а не про загибель; життя, яке неодмінно восторжествує на нашій єдиній у Всесвіті планеті людей…