Вони носять помаранчеву символіку. Хтось стверджує, що це колір агресії, хтось — що безкровних змін. Однак у студентів, як виявилося, є власна думка щодо цього: «Колір, який обрав наш кандидат для своєї символіки, особливої ролі не грає. Для нас це спосіб об’єднання однодумців. Ми пішли б за Ющенком будь-якого кольору».
Водночас молодь аж ніяк не вбачає у Ющенкові нового Леніна. Вона чудово усвідомлює те, що її обранець не ідеальний.
Сашко, істфак КНУ ім. Т.Шевченка:
— Навіть якби це була інша людина з іншими особистими якостями, мала з’явитися сила, що повстала б проти існуючої системи. Вчора після концерту до нас підійшов Луценко і сказав: «Ви підтримуєте не стільки Ющенка, скільки саму ідею свободи, це ваш протест проти того, що коїться у країні».
Василь і Володимир, істфак КНУ:
— Ющенко не ідеальний, як і будь-яка людина. Але поки що «Ющенко» та «справедливість» — фактично синоніми. А далі побачимо. Якщо Ющенко не виконає того, що обіцяв, повірте, люди вже усвідомили, що з владою можна і потрібно сперечатися, боротися, відстоювати свої права.
— Я тут, щоб підтримати народного президента Ющенка, — каже кожен зі студентів і поспішно додає, — і щоб відстояти справедливість, демократію, чесний вибір. Ми хочемо правди. Хочемо, щоб влада нарешті побачила свій народ і врахувала його рішення, щоб визнала свою провину за масові фальсифікації й обман.
І все-таки: чому? Чому вони повстали? Чому за всі чотирнадцять років ані Партія зелених, ані Партія озимих, ані СДПУ(о), яка намагалася активно залучати молодь, ані будь-яке інше об’єднання не пробудили їхньої активності, а звичайна помаранчева стрічка раптово перетворилася на мирний революційний символ?
Олег, Інститут міжнародних відносин КНУ:
— Студентство повстало, бо піднялася з колін вся Україна. Якби Янукович переміг чесно, ніхто не виходив би зараз на вулиці. Усі, в тому числі й ми, усвідомлювали б, що це вибір більшості. Але ми знаємо, що більшість — за Ющенка. Тому маємо сказати своє слово. На цих виборах, на відміну від попередніх, з’явився кандидат, який дає нову альтернативу більшості населення.
Устим і Богдан, Київський геолого-розвідувальний технікум:
— Під час передвиборної кампанії особливої активності в нашому технікумі не було. Але тепер люди просто злякалися за своє майбутнє. Не вірте в те, що ми всі прийшли сюди, щоб учинити бунт. Нам здається, що люди, які в Луганську й Донецьку масово голосували за Януковича, просто бояться. І помсти влади, і, напевно, змін. Водночас люди, котрі зібралися тут, на Майдані, змогли перебороти страх. І студенти серед них — у перших рядах...
Напевно, так. Напевно, просто перестали боятися. І зробити це нинішньому поколінню було набагато легше, ніж попередньому: його не тисне до землі похмуре минуле радянських часів. Свобода — найсправжнісінький наркотик: один ковток — і повне звикання.
А ще нинішні студенти дуже гостро відчули, що саме в цей самий момент можуть щось змінити. І ще гостріше — що якщо нічого не зроблять, можуть втратити щось фундаментально важливе для майбутнього країни. І, можливо, невідновлюване.
— Українську націю може об’єднати лише велике потрясіння, яким і є ці вибори, — каже Сергій, студент Луцького державного університету ім. Лесі Українки.
Шлях через Майдан
Для батьків студентів, котрі піднялися на стихійно-романтичний бунт 1990-го, «революція на граніті» — спогад про сп’янілу від свободи молодь, яка творила нову історію. Для покоління тридцятирічних — власне минуле, про яке не соромно згадувати, намети на Майдані Незалежності (тоді ще — площі Жовтневої революції) і тяжкі дні голодування. Для студентів нинішніх — «Марсельєза» в прозі за Донієм у нових наметах на оновленому Майдані.
Два Майдани. Дві студентські революції. А поміж ними — чотирнадцять років громадянської інертності та пофігізму студентської братії.
Час від часу їм спускали так звану «молодіжну політику». Грузили тезами про зростаючу самостійність і відповідальність студента. Водночас ця самостійність нікому не була потрібна. Її намагалися підмінити ерзацами на кшталт декларативного студентського самоврядування. На засіданнях, присвячених цим питанням, виразно чулися нотки переляку: після скасування комсомолу студент стає некерованим, тобто в нього занадто багато свободи. Е ні, потрібно якомога скоріше зайняти його чимось суспільно корисним, щоб менше думалося. Серйозно обговорювалася необхідність відродити будзагони...
Наше студентство на будзагони чхати хотіло. Воно зубрило та прогулювало пари, захоплювалося толкієнізмом, дробилося на панків, «металюг» і «кислотників». Закохувалося, скороспішно одружувалося і з тріском розлучувалося. Шукало засоби для виживання, відокремлення від батьків і самовираження. Було егоцентричним і пасивним, а у відповідь на спроби влади заволодіти його помислами просто замикалося в собі. Коли на минулих президентських виборах деякі гуртожитки ледь не насильно зганяли на виборчі дільниці, половина все одно примудрялася злиняти на пиво. Гарним тоном вважалося «забивати» на вибори або голосувати проти всіх. Рідкісні активісти, котрі щось десь читали про свою громадянську позицію, сприймалися як милі нешкідливі диваки, такі собі настирливі сизифчики.
«Громадянський ана-біоз» тривав аж до президентських перегонів 2004-го. І раптом стався вибух.
Спочатку почулися боязкі репліки на кшталт: «Это чья большая морда…». Потім — усе зростаючі ремствування, анекдоти та комп’ютерні ігри. Тематичні форуми в Інтернеті формату «Я за Ющенка — Сам дурень» почали переходити в повноцінні політичні дискусії з усе більш витонченими аргументами. В чатах поменшало романтики та сексу, замість цього зарябіли численні «Ющенко», «Янукович», «Кучма», «Ківалов». Дівчата, знайомлячись із хлопцями, поспішали дізнатися про їхню політичну орієнтацію, а у ВНЗ з’явилися перші помаранчеві стрічки.
Все це було досить невинно. Допоки адміністрація ВНЗ не почала наставляти студентів «на шлях істинний», тобто на потрібну клітинку в бюлетені. Допоки не почали виключати молодь, яка твердо відстоювала свої політичні переконання. Допоки студентів, котрі приїхали офіційними спостерігачами від Ющенка на вибори у східні області, не почали виганяти з дільниць, бити, віднімати мобілки та фотоапарати.
Їх намагалися підкупити, обдурити, залякати — і черговий раз пустити розмінною монетою у дорослій грі, що має назву «політика».
І тоді вони вийшли на вулиці.
«А до семінарів можете готуватися просто в наметі»
Якщо хочете побачити долю нашої країни, не варто звертатися до ворожки. Пройдіть повз наметове містечко на Хрещатику і подивіться в очі студентів із найрізноманітніших ВНЗ України. Спочатку вас «просканують» пронизливим, розумним, трохи настороженим поглядом: друг чи ворог? Пробувши з ними кілька годин на морозі, по коліно у брудно-сніжному місиві, розумієш: жодні гроші на світі не змусять людину день, два, три, тиждень, стільки, скільки буде потрібно, брати участь у такому непростому заході. Тільки біль. Тільки гнів. Тільки потужний стимул, ім’я якому Справедливість.
У перших рядах молодих активістів — учасники громадянської кампанії «Пора!». Стартувавши ще в березні нинішнього року, кампанія проголосила своєю метою опір Системі без застосування насильства. Її надихали та підтримували сербський «Отпор», грузинська «Кмара», албанський «М’яфт» і білоруський «Зубр». Листівки, постери та плакати, публічні акції, наметове містечко на Контрактовій — і, зрештою, жовто-чорні прапори на Майдані. Вони прокинулися першими — і після закінчення президентських виборів не збираються повертатися до сплячки. Вони доводять громадянам, що ті мають право контролювати владу, яку обрали, навіть лягаючи під автобуси з «туристами-відкріпниками». «Пору!» називають ідейним продовжувачем «гранітно-революційних» традицій 1990-го. На Майдані вони — лідери.
На центральну площу міста стікаються помаранчеві юрби юнаків і дівчат. КНУ, КПІ, НАУ, КНЕУ, НаУКМА, МАУП, медичний, педагогічний, транспортний, будівництва й архітектури — це лише київські ВНЗ (і то не всі), студенти яких беруть участь у акції громадянської непокори.
А як ставляться до прояву молодіжної ініціативи ректорати ВНЗ, у яких вони навчаються?
Більшість мовчки відпустила молодь із занять. Викладачі Університету міжнародних відносин КНУ ім. Т.Шевченка впевнені: якщо в молодих людей є власна думка, вони зобов’язані відстоювати її саме зараз. А заступник декана історичного факультету КНУ сказав своїм студентам: «Ідіть на Майдан. Тут ви одержите глибший урок історії, ніж у книгах. Історія твориться на наших очах».
А от ректор цього ВНЗ спочатку відмовився відпускати студентів. Ті відповіли масовим страйком. У результаті пан Скопенко визнав, що адміністрація не переслідуватиме мітингуючих за пропускання лекцій. Однак на семінари та практичні заняття це не поширюється.
Слідом за ректором КНУ таке ж саме рішення прийняв і ректор Національного медичного інституту ім. О.Богомольця. Викладачі та завкафедрами в цьому ВНЗ ходять у помаранчевому.
Водночас у Києво-Могилянській академії — законодавиці студентської моди на свободу — створено цілий страйком, у якому задіяні президент ВНЗ В’ячеслав Брюховецький, уся верхівка адміністрації, представники студентського самоврядування. Щодня о 9 годині ранку всі могилянці збираються на центральному плацу, щоб скоординувати свої дії. На Майдані оголошено чергування, є свій графік, зі студентами обов’язково знаходиться викладач.
Не всі ВНЗ, втім, підтримують революційні настрої серед студентів. Приміром, адміністрація Київського національного транспортного університету скликала загальнофакультетські збори, на яких відмовляла молодь брати участь у масових акціях. Щоправда, до її напучень прислухалося небагато.
— Наш ВНЗ — один із найконсервативніших, — розповідає Наталка, студентка Львівського національного медичного університету. — Страйки в нас офіційно не дозволені. Та студенти й не зацікавлені в цьому особливо. Якщо ми йдемо на мітинг, то змушені потім сидіти після четвертої пари, що закінчується о пів на шосту, та відпрацьовувати пропущені зайняття. А такого, щоб відпускали з пар або переносили заняття, фактично нема. Сюди, до Києва, від нас поїхало дуже мало студентів — тільки найактивніші.
— Дирекція Могилянки в цьому плані вчинила дуже мудро, — ділиться студент Микола. — Нам було сказано: всі, хто хоче страйкувати, запишіться, щоб ми були в курсі. Хто не хоче, теж запишіться. Ніяких санкцій за пропущені пари не буде. Водночас працюватимуть бібліотеки, комп’ютерні класи. Хочете вчитися — вчіться. Страйкувати — страйкуйте, але пропущені пари відпрацюєте потім за рахунок вихідних.
Страйкує Луцький державний університет ім. Лесі Українки. Викладачі цього ВНЗ закликали студентів їхати офіційними спостерігачами в інші області й тепер у всьому їх підтримують. Страйк оголосило багато ВНЗ Сумщини, зокрема, Сумський державний університет, Банківська академія і навіть Аграрний університет. «Цього літа наш ВНЗ страйкував проти об’єднання трьох ВНЗ в один, — нагадує Дмитро, студент СумДУ. — В результаті ми відстояли свою думку і тепер знаємо, що якщо добиватися — доб’єшся. Нині в Сумах порушується демократія. Щодня все нові партії наших земляків з’їжджаються до Києва, щоб домогтися чесних результатів виборів. Якщо не противитися діям старої влади, демократії у нашій країні просто не буде. Зараз або ніколи».
Я запитала у студентів, чи тиснула на них адміністрація під час передвиборної кампанії. Більшість визнала, що ні, навіть у тих ВНЗ, де керівництво було тісно пов’язане з владою. «Окремі викладачі, завкафедрами або декани висловлювали свою думку, але в нас є своя власна», — посміхається молодь.
— У Могилянці дуже поважають чужі переконання, — розповідає Микола. — Поміж собою адміністрація, викладачі, студенти, звісно, висловлювали одне одному свою позицію. Але свою думку ніхто нікому не нав’язував, тим більше офіційно. Відсотків 90 могилянців з власної волі віддали голоси за Ющенка. Чому саме за нього? Та просто тому, що це єдиний з усіх кандидатів, хто тричі побував у Могилянці, навіть задовго до початку передвиборних перегонів. Спілкувався з нами, дискутував, сперечався. Отже, цій людині ми не байдужі. А він небайдужий нам. Він завоював популярність і авторитет у нашому ВНЗ цілком самостійно, ніякого тиску згори для цього потрібно не було.
Не тривожся, мамо!
— Я хочу попросити наших батьків, щоб вони не занадто тривожилися за нас, — каже історик Сашко. — Сам я родом з Херсона. Коли приймав рішення їхати сюди, єдине, що мене стримувало — те, що мама за мене хвилюється. Ми тут намагаємося вирішувати все мирно. Але не робити зараз узагалі нічого просто злочинно.
Їжі страйкуючим не бракує. Милосердні кияни чого тільки не приносять: салатики, мед, бутерброди й навіть курячі стегенця. Бабусі, котрі ледве виживають на свою пенсію, несуть на Майдан каструльки з борщем і теплі речі. Сумчанам гуманітарну допомогу привозять земляки. А студентів КНУ підгодовують... викладачі.
Жителі столиці один поперед іншого пропонують молоді свою допомогу, запрошують погрітися, прийняти душ, переночувати.
— Тут настільки дружня обстановка! — вражена майбутній медик Юля. — Тут є люди з найрізноманітніших прошарків суспільства. Навіть такі, від яких я цього не очікувала: досить заможні. Здавалося, що їм уже нічого бажати для кращого життя, але вони з нами, привозять їжу, чіпляють на машини помаранчеві прапори.
— Ми робимо це не лише для себе, а й для більшості народу, — стверджують студенти. Однак є й меншість, і забувати про це щонайменше небезпечно. І студентів, які віддали перевагу Януковичу над Ющенком, а старанному сидінню за партою — над страйком, не так уже й мало. Які мотиви їхнього вибору?
Вітя, Київський національний економічний університет:
— Наскільки я можу судити з нашого ВНЗ, багато хто просто підтримує вибір батьків. Частина людей не хоче ні розбиратися, ні зіставляти, залишається пасивною і вірить будь-якій інформації, що з’являється на телеекрані. Власної думки в них найчастіше немає. Єдиний мій знайомий, котрий голосував за Я, навів більш-менш логічну аргументацію, що полягала в такому. По-перше, на його думку, Янукович упевнений у собі й наполегливий, тоді як Ющенко часом виявляє нерішучість. А по-друге, йому не хотілося зміни режиму, яка мала спричинити розруху й нестабільність. Багато людей дійсно бояться. Один із моїх друзів через це не поїхав на Майдан. Його батько — чиновник, він голосував за Ющенка, але відкрито свої симпатії виявляти боїться — побоюється за кар’єру.
* * *
Усі студенти сподіваються, що акція громадянської непокори завершиться мирно, без кровопролиття. Дівчата згодні жертвувати своїм часом і здоров’ям, але битися не готові. Хлопці налаштовані мужньо й рішуче. Вони готові захищати свій вибір кулаками, але тільки в тому випадку, якщо грубу силу застосує влада.
Поки ж юрба налаштована мирно й на провокації не піддається. А вони час від часу трапляються. Розповідає Сашко, студент КНУ ім. Т.Шевченка:
— Вчора близько третьої години ночі відстань між студентами та міліцейським кордоном біля адміністрації Президента була з метр. Юрба скандувала. Раптом один із нібито наших вигукнув: «Ну що, студенти, готові до штурму?» Ми у відповідь: «Якого штурму?» — «Зимнього». — «Ніякої атаки не буде». — «Як це не буде, ви що, боїтеся?» У цей час підтягнулися організатори «Пори!», прошепотіли йому на вушко кілька слів, і він пішов. Ми чинимо на владу психологічний тиск, ніякої фізичної сили.
— До честі охорони біля адміністрації Президента, вона не застосовувала до нас жодних силових дій, — розповідає могилянець Валентин. — Вони просто прикривали будівлю. У приватних бесідах казали: «Ми з вами, але наказ є наказ». Поки ще бояться. Нічого, ще днів п’ять побояться — та й перейдуть на наш бік!
— До речі, ми досі не бачили в наметовому містечку жодного міліціонера, — зазначає Сергій із Тернополя. — Або вони бояться, або добре маскуються, або просто мовчки нас підтримують.
* * *
Майдан змінився, влада поки ні. Але люди відчули, що можуть щось змінити, що від них щось залежить.
Якщо підрізати їм зараз крила, наша країна знову впаде в довгу сплячку. Молодь черговий раз розчарується у собі та своїх батьках, повернеться до підробітків, пива та фентезі. Як сказав один знайомий старшокурсник: «Газет не читаю, новин не дивлюся. Не хочу знати про всю цю гидоту. Краще вже казочки або жахіттячка. Від правди в реальному житті просто нудить».
І, напевно, когось такий розклад цілком улаштує?
«Переведи меня через Майдан...»