Чотири місяці спокою - це те, що нас очікує.
Час, який, на перший погляд, біжить дуже швидко, але насправді призупинився. Час забути про платіжки за тепло, бо воно дається згори й задарма. Кілька місяців - насолодитися справжнім сонцем і забути про штучні світила телеекранів. Це зараз нам здається, що їх там під саму зав'язку, а під кінець року ми зрозуміємо, що навесні ми від них відпочивали.
Місяці млявого перетравлювання сирих ідей щодо перебудови країни і вирішення конфлікту на Донбасі; сирих і непридатних для використання, бо не настав ще час вирішувати.
Дні, що насичуються фанфарами на честь перемог, про які забувають через день-два. Новини про вічні, здається, обстріли на фронті; вибухи гранат у київських дворах; ще одного російського артиста, який не в'їхав у країну; про місцевого співака-зрадника; медреформу, яка почалася, але плодів її дочекаємося згодом, і якщо не ми, то діти обов'язково. Про чергову "посадку" Савченко. Одне слово, нічого не відбувається.
Там, нагорі, чутно шепіт. Це час обговорювати. Це потім, влітку, настане час домовлятися, восени - час виконувати домовленості, а взимку й напровесні - час зраджувати партнерів. Або, говорячи мовою, зрозумілою багатьом, - час терти, бити по руках, розводити й кидати.
Все змінюється, і не змінюється нічого. І якби ж ішлося про мільйонерів, котрі завдяки Майдану ледь не стали мільярдерами, - але економіка впала, вони виросли в рази, проте залишилися мільйонерами, засумували світлим смутком і стали дерибанити те, що ворушиться: енергетику й лотереї.
І якби ж ішлося про іграшки олігархів, які нарешті досягли мрії недовгого свого політичного життя - будиночка в Кончі. З ними все зрозуміло.
Прикро, що скоро по приході в політику ентузіастів реформ, романтиків і аферистів вони переймають ті ж самі переговорні повадки, що і їхні злочинні попередники. Хай ті менше думали про долю Батьківщини і поминали її виключно в тостах, але темпи, якими честолюбство неофітів перетворюється на марнославство, а скромність мутує в бажання пожити "по-людськи", нагадують швидкість збагачення найбільш одіозних режимів.
Звісно, реальність не зовсім збіглася з очікуваннями ідеалістів. Звісно, виявилося, що переробляти систему набагато важче, ніж будувати нову, але ж із цього зовсім не випливає, що можна зосередитися на власних кар'єрах і заспокоювати себе виконанням великої місії. Не можна суміщати бажання пожити красиво сьогодні з претензіями на славу реформатора завтра. Не можна, шановні працівники антикорупційних органів та їх симпатики!
Історичні трансформації - річ неприємна й болісна, у їх процесі багатство можна тільки втратити (якщо воно було) і не знайти (якщо його не було).
Хотілося б, щоб деякі захисники державної власності від розграбування відмовилися від мети наблизитися за рівнем доходів до грабіжників. І, до речі, утрималися від використання у своїй боротьбі методів опонента - брехні, шахрайства й демагогії. Мета не тільки не виправдовує засобів, але часто засоби непомітно змінюють мету на протилежну.
А процес пішов. Замість того, щоб шукати відповіді на справді складні запитання, персонажі з керівних будівель продовжують гратися в ігри - ділити ЦВК, омбудсменів, рахункові палати, мірятися лайками, придумувати референдуми й конституційні реформи, вкидати почилі ідеї дострокових виборів і відставки уряду, тоді коли вони вже погано пахнуть.
У хід іде навіть світла ідея об'єднання церков, втілювати в життя яку доведеться роками, а створити нові конфлікти в і так нездоровому суспільстві можна за п'ять хвилин.
Партнери по владі, схоже, не вчаться на помилках попередника, який теж грався у євроінтеграцію, шантажуючи Путіна, але зрештою ця гра накрила його самого. Він же думав, що грається він, а гралися ним.
Це саме команда попередника придумала у 2012 р. "загрозу українського фашизму", покликану заглушити крах надій на процвітання Донбасу після обрання "рідного" президента, а для обґрунтування цього "жаху" націонал-соціалістським організаціям ще й сприяла, щедро спонсоруючи.
А рецепт для уникнення неприємностей придумали давно - просто треба посидіти зайву годинку й прорахувати наслідки рішень, які приймаєш.
У нинішній владі думають, що дедалі більший відриву регіонів від центру, повний безлад у системі влади великою мірою через несвідомий добір кадрів (коли голів обладміністрацій знаходять то в лісі, то на сходках), слабо керовані органи правопорядку не завадять їм перетворити країну на великий мажоритарний округ із випробуваними технологіями.
Вони й гадки не мають, що в їхніх же власних штабах домінуватимуть люди, єдина мета яких - винести якнайбільше грошей і змитися.
Страшнувато стає від того, що навіть в умовах відносного внутрішньополітичного спокою керівним особам бракувало часу й бажання оцінювати внутрішні виклики та зовнішні ризики, зате знаходилися сили й уміння поцупити підприємство або симпатичний грантик. Що вже тоді казати про період боротьби за світле майбутнє - своє та своїх сімей!
Будь-які вибори - випробування системи на міцність. Захисником системи може бути суперпопулярний лідер, коли ні в кого не виникає сумнівів у результаті процесу, чи якісно вибудувана міцна система влади. Ні того, ні іншого в нашому випадку ми не маємо. А маємо непередбачуваність вибору і зароджуваний на ниві децентралізації феодалізм.
А ще - маємо сусіда, для якого Україна - незавершена справа.
Конфлікт низького рівня інтенсивності, як міжнародною мовою називається зараз наша війна, звісно, для Росії непоганий.
Не було б кримсько-донбаської історії - всі події в країні повторили б перші ющенківські роки, коли на українську землю пролився фінансовий дощ. І хай половина того дощу випарувалася на підльоті до реальної економіки й перетворилася на чийсь мед. Але частина таки досягла землі, і ми згадуватимемо той час ще довго - як роки благоденства, хоча тоді вважали його кризою.
Новий дощ пом'якшив би удар по населенні й дозволив би пережити перші екстремальні роки.
Росія багато чого не отримала або втратила внаслідок своєї авантюри, але вона добилася невпевненості в завтрашньому дні в наших громадян, у наших партнерів, у потенційних інвесторів. Але отримала час для творчої дискусії власних веж: Україну зберегти, постаравшись повернути у сферу впливу, чи все-таки розчленувати?
Шлях повернення її в нинішніх кордонах складний, клопітний, не дає жодних гарантій, що в майбутньому волелюбний народ не придумає чергову форму співпраці з НАТО. А лідер, на якого покладалися надії, отримавши підмогу, не перестане відповідати на дзвінки, пославшись на крайню зайнятість. Хохли, що з них взяти…
Шлях розчленовування простий і невигадливий, знімає маасу проблем у суперечках зі світовою спільнотою, бо якщо нема об'єкта конфлікту - немає й самого конфлікту.
Певна річ, і влада наша, й опозиція наша думають, що ділитимуть країну вони. Але є всі підстави вважати, що в умовах нещадної інформаційної різанини під час виборчої кампанії шматуватимуть країну абсолютно інші люди.
Можна проклинати нерозумних співвітчизників, можна постаратися за останній рік їх перевиховати, проте реальність у тому, що як на перших, президентських, так і на других, парламентських виборах більшу підтримку отримають особи й партії, стабільно брендовані "прокремлівськими". В результаті повної відірваності від реалій повсякденного життя як зайнятої фінансово-організаційними розбірками влади, так і лірично-реформаторської опозиції. Ні, ці, звісно, теж здобудуть переконливу перемогу. У Фейсбуку.
При цьому будуть реальні переможці "прокремлівськими" насправді чи просто затавровані цим "лейблом" - не має значення. Імовірно, там будуть і ті, й інші.
Всього нас, як відомо, очікують три тури виборів - два навесні й один восени (у приголомшливу перемогу в першому турі будь-кого віриться не дуже). Вирішальним стає саме "третій" тур, здатний як закріпити успіх переможця в другому, так і нівелювати його. Отож, за підсумками "третього" туру можливе створення далеко не такої патріотичної парламентської більшості, як раніше.
Зрозуміло, що це зручно буде пояснити втручанням Кремля у вибори, - це тепер модно, і в цьому буде частка правди. Зрозуміло, що вкотре буде проклятий усюдисущий Медведчук, але, якщо це станеться, звинувачувати патріоти від влади й реформатори, сумно зітхнувши та обнявшись, зможуть тільки самих себе - із причин, описаних вище.
І ось, коли виборчі урни відкриють, сценарій розчленування нашої країни цілком може бути запущений. У затишних містечках Західної України з'являться схвильовані патріоти, які повідомлять про кінець світу у вигляді переможної "російської осені". І знайдуться на кожне невелике містечко десятки "небайдужих", і зажадають вони від місцевих рад не визнавати наруги реваншистської більшості Верховної Ради над Україною. А ради відгукнуться на заклик народу, тим більше що деякі з них контролюють політичні сили, патент на які перебуває далеко за межами країни. Все, що буде далі, ми вже бачили. Сотня-друга бабусь, дві-три сотні озброєних громадян, і перед новообраною владою постане питання: чи починати там другу АТО? Люди? По-перше, їхня думка навряд чи когось зацікавить. А по-друге, на той час вони й так будуть налякані "повзучою окупацією", - під час виборів по слово в кишеню не лізуть.
І, що характерно, - всю цю "движуху" буде створено, організовано, профінансовано й реалізовано Кремлем і сусідньою з ним Старою площею.
Саме їхні представники, загорнувшись у червоно-чорні полотнища, популярно пояснять розгубленим співвітчизникам, що він, Кремль, і не претендує на землі на захід від Збруча, що вони можуть вільно вирушити в Європу не окремо, а всі разом, родинами та областями, і не тягнути за собою Дніпро, Харків, не кажучи вже про Донецьк і Луганськ. А під кінець розмови запропонують два-три РПГ. А в Києві, як ви вже здогадалися, ділитимуть владу й особливо запекло боротимуться за Нацкомісію з регулювання енергетики.
Ігри в імітацію завжди закінчуються іграми на виживання. Це настільки очевидно, що інколи стає моторошно. Від того, що цей випадок може стати хрестоматійним: як жадібність і дурість перемагають навіть не любов, ні… - елементарну повагу до країни.
Як крадіжка цементу під час зведення будинку і спорудження паралельно повітряних замків призводять до того, що житло може розвалитися зовсім не від землетрусу, а від грози середньої інтенсивності. Навіть без граду. І без "Градів".
Є надія? Є. На мудрість звичайного українця. На тих небагатьох в еліті, хто цінує країну такою, якою вона є, а не такою, якою її хочеться бачити. Хто прагне її змінити, але не ламати й не відламувати від неї шматки. Для кого вона - самоцінність.