26 серпня в українського МЗС, зазвичай скромного і тихого, прорізався голос. Голос, на подив багатьох, виявився дуже гучним, якщо не сказати зичним. Фрази — карбованими, як крок морських піхотинців по Хрещатику.
«Це є грубим порушенням норм і принципів міжнародного права, двосторонніх і багатосторонніх договорів, зокрема — Статуту ООН і Гельсінкського заключного акта 1975 року... Україна категорично засуджує авантюрне рішення про визнання незалежності самопроголошених утворень і закликає міжнародну спільноту об’єднати зусилля щодо безумовного підтвердження територіальної цілісності Грузії і виконання Росією взятих на себе міжнародних зобов’язань».
Безсилля сили: багато галасу — і нічого
Чи то емоції настільки переповнили вітчизняних дипломатів, чи то позначився досвід спілкування з російськими колегами (які зовсім недавно звинуватили Київ у тому, що він «азартно озброював до зубів грузинську армію»), але за хльост-
кістю формулювань вони залишили позаду навіть Кондолізу Райс, котра всього лише «висловила прикрість» з приводу визнання Москвою незалежності Абхазії та Південної Осетії. Позмагатися в рішучості з авторами «листа турецькому султанові» із Михайлівської площі зміг хіба що шеф британського зовнішньополітичного відомства Девід Мілібенд, який пообіцяв створити «коаліцію протидії російській агресії». Щоправда, і він у Києві поспішив заявити, що його не зовсім правильно зрозуміли.
Західні політики, на відміну від дипломатів, дипломатичним етикетом не зв’язані. Тому оцінюють дії Кремля, не соромлячись у висловлюваннях. Не кажучи вже про порівняння. Найпопулярніші — з Брежнєвим 1968-го (сорокарічний ювілей операції «Дунай» виявився дуже доречним), Сталіним 1940-го і Гітлером 1938 років. Наскільки Володимир Путін (а саме йому в цьому сценарії дісталася роль «палія війни», оскільки в самостійність президента Медведєва експерти відмовляються вірити навідріз) схожий на всіх перелічених вище персонажів, кожен вільний вирішувати сам. Але за порівняннями, висловлюваннями та закликами «не допустити другого Мюнхена» поки не вимальовується хоч скількись продуманої стратегії — що саме потрібно зробити, аби «не допустити». Войовнича риторика, фактичне виключення Росії з «великої вісімки» (і обіцянка не пустити її в СОТ), навіть поява кораблів країн НАТО біля грузинських берегів не справляє на Москву особливого враження. Радше навпаки — гра м’язами кремлівським керівникам подобається дедалі більше. Вони й самі із задоволенням оголошують про згортання співробітництва з НАТО, скасування «зайво обтяжливих» торгових договорів і охоче вдаються до розмірковувань про можливість нової холодної війни. Загалом розуміючи, що ніякої холодної війни насправді не буде. Та й чого її ЇМ боятися? Вони ж родом «звідти». І нову «залізну завісу» готові прийняти як визнання статусу. «Огорожу» нехай невеличкої, але справжньої «сфери впливу».
Ідеї на кшталт посилення візового режиму чи пильного вивчення законності придбання російської власності за кордоном у Білокам’яній взагалі сприймають як «пусте базікання без наслідків». Розбіжності між США та їхніми європейськими партнерами — на поверхні, брак волі у «старої Європи», поглиблений залежністю від російських енергоносіїв, — є аж надто очевидним. І замість продуманої стратегії ми дедалі частіше бачимо метушливу імітацію діяльності. Коли, скажімо, Мілібенд приїжджає з Лондона до Києва, аби переконати Ющенка з Огризком виступити на підтримку Грузії. Начебто доти вони виявляли бодай якісь вагання!
Мовчання — знак згоди?
Звісно, американцям із британцями як може «допомагає» Москва. Після визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії навіть Німеччина з Францією почали демонструвати жорсткість. Але досягнута з такими труднощами «євроатлантична єдність» зовсім не рівнозначна всесвітньому засудженню дій Кремля. І вже тим більше не йдеться про якусь міжнародну ізоляцію. Як справедливо зауважив Кішор Махбубані, колишній сінгапурський посол в ООН, мовчання більшості країн Азії означає, що Захід насправді самотній у своєму бажанні стримати Росію. І моралізування американців стосовно російської агресії викликає в цій частині світу в кращому разі подив. Сербія й Ірак — найкращі ілюстрації поваги Вашингтона до міжнародного права. Не кажучи вже про те, що, відмовляючи Москві в праві мати свої «сфери впливу», США всіма силами опираються проникненню «чужаків» у Центральну та Південну Америку. Ні Індія, ні Китай, звісно, не квапляться визнавати незалежність Абхазії та Південної Осетії — їм вистачає проблем і з власними сепаратистами. Але ж за Тайбеєм стоїть не Москва, а Вашингтон. Не дивно, що на душанбінській зустрічі ШОС росіянам удалося домогтися публічної підтримки своїх «миротворчих зусиль» із боку Пекіна. Небагато. Та чи має Захід у заліку бодай такі успіхи за межами «євроатлантичної» зони? Може, Мілібенду не з Києва потрібно було починати свій хрестовий похід проти російської агресії?
Американці, змушені діяти відразу на кількох фронтах, утім, просто не можуть поставити на Грузію все. Але й залишити без підтримки Тбілісі не можна — це питання репутації серед інших союзників, і так підмоченої фактичною бездіяльністю Вашингтона під час бомбардувань грузинської території. У щиру турботу про принципи міжнародного права при цьо-
му не вірять навіть найбільш наївні. Ніякою принциповістю не пояснити, чому в однієї «молодої європейської демократії», виплеканої самими американцями, заколотну провінцію забирати можна (Косово — у Сербії, в якій уже кілька років немає Мілошевича), а в іншій (Грузії) — не можна. Тільки тому, що в першому разі вилучення проводять самі американці, а в другому — росіяни? Москва, щоправда, у дечому може дати фори Вашингтону. Адже ще вчора Росія обурювалася порушенням територіальної цілісності Сербії і відстоювала своє право «наводити конституційний лад» у Чечні. А сьогодні з дивовижною послідовністю відмовляє у правах Грузії. Все це нагадує стару приказку «Якщо джентльмени не можуть виграти за правилами, вони змінюють правила».
У косовському випадку непорушність кордонів виявилася менш важливою, аніж право на самовизначення. Але, поклавши руку на серце, в абхазів підстав самовизначатися ніяк не менше. Якщо не більше. Албанці живуть не лише в Косово, а й у незалежній із 1912 року Албанії. Абхази «другої держави» не мають. Контраргумент — це не державне утворення, а велике організоване злочинне угруповання — до Балкан можна застосувати з такою ж підставою, що й до Кавказу. Однак у Південно-Східній Європі нікому не відмовили у визнанні на тій підставі, що хтось із лідерів причетний до контрабанди чи торгівлі зброєю. Виходить, що головний аргумент проти — це використання «абхазького питання» Росією.
Але ж це ми теж проходили в 20—30-ті роки минулого століття. Коли тодішні великі держави «стримували» Радянський Союз. І заплющували очі на політику польського уряду стосовно українців лише з побоювання, що більшовики використають «українське питання» у своїх експансіоністських цілях. Закінчилося це не менш сумно, аніж умиротворення Гітлера в Мюнхені. І для Польщі, і для Європи в цілому.
Передвиборна геополітика: хто кого танцює
Втім, існує й альтернативний сценарій грузинських подій. У ньому маска головного лиходія залишається за Володимиром Путіним, а от роль лялькаря приділяється Ренді Шонеману — раднику Джона Маккейна, котрий майже випадково суміщає цю роботу з лобіюванням у Вашингтоні Грузії та її президента. Нібито саме цей піар-геній придумав «маленьку війну» на Кавказі, щоб імідж в’єтнамського ветерана заграв новими барвами на тлі не вельми досвідченого в міжнародних справах Барака Обами. У всесилля піар-технологій і таланти Шонемана вірять не всі. Це ж не кіно, та й не всім подобається Wag The Dog із Де Ніро і Хоффманом. Але так збіглося, що саме під час кавказької кризи кандидат Маккейн, який грізно вимагає зупинити Росію, вирвався за популярністю вперед. І у виборчому штабі Обами змушені були реагувати. Дійшло до того, що в Денвері — дивовижна оперативність — викрили спробу замаху на кандидата від Демократичної партії. Ви можете не вірити, але замах робили... російські агенти. І хто тепер запідозрить Обаму у змові з Москвою?
На відміну від Сполучених Штатів, в Україні війну на Кавказі з виборами пов’язують напряму. Як мінімум — на Банковій. Саме передвиборними розрахунками і надіями на російську підтримку кандидатури Тимошенко «аналітики секретаріату» пояснили тривале мовчання прем’єрки з «грузинського питання». Бютівці натяки президентського оточення з обуренням відкинули. Але Тимошенко продовжувала мовчати. І тільки минулого тижня наважилася висловитися. Підтримавши територіальну цілісність Грузії, керівниця уряду, проте, жодним словом не засудила дій Москви. Підкресливши, що виступає за мирне вирішення конфліктів на основі міжнародного права та створення загальноєвропейської системи безпеки. На Банковій відразу ж побачили в цьому підтвердження своєї версії про «змову з Росією». У Кабміні постаралися переконати журналістів, що прем’єрці просто не з руки свариться з росіянами напередодні газових переговорів, а саме це нібито й було головною метою провокації СП.
Втім, якщо провокація таки була, то піддався на неї... Віктор Янукович. Певне, лідер Партії регіонів або його радники справді запідозрили, що Тимошенко намагається перехопити роль «найкращого друга Росії». А цього біло-сині допустити ніяк не можуть. Реагувати довелося оперативно, і, схоже, палицю спрожогу перегнули. Намагаючись бути святішим за папу римського, Янукович закликав Україну визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії. І це при тому, що ще кілька днів тому регіонали вустами Василя Кисельова стверджували, що немає нічого важливішого за територіальну цілісність дер-
жави. Навіть у Москві, з огляду на уривчасті свідчення, такого завзяття від екс-прем’єра не очікували.
Деякі депутати ПР у приватних розмовах спробували згладити враження. І навіть натякали, що Янукович просто заплутався. Зрештою в заяві говориться про неприпустимість подвійних стандартів, а Косово Україна офіційно не визнала. Інші чесно зізнавалися, що лідер міг просто не здогадуватися про факт невизнання. У Януковича й не таке трапляється. Найбільш втаємничені натякали, що Віктор Федорович не в курсі... своєї власної заяви, радячи уточнити деталі у приймальні «тіньового керівника Нацбанку». Мовляв, за всю ПР розписалася так звана група РУЕ. Хай там як — неприємний осад залишився. Схоже, всі ключові постаті вітчизняної політики кинулися грати в традиційну малоросійську гру — хто більше сподобається північному сусідові. Навіть ініціативи головного вітчизняного «миротворця» Володимира Литвина — відкликати визнання Приштини європейцями й американцями чи, скажімо, запровадити мораторій на «парад суверенітетів» — цілком укладаються в московське бачення ситуації. У цьому, мабуть, і полягає головна відмінність американських політтехнологій від українських. Заокеанські політики і технологи, хоч як би до них ставилися, намагаються бути суб’єктами геополітичної гри, вітчизняні — заздалегідь погоджуються на роль об’єкта.
Банкова, правда, діє дещо більш вигадливо. Не підлаштовуючись під побажання Москви, а немов демонстративно йдучи напереріз. Це можна було б прийняти за сміливість, твердість і бажання обстоювати національні інтереси. Якби при цьому порядок денний не задавала та ж Росія. А з кулуарів не надходили з такою регулярністю сигнали про те, що в секретаріаті подумують про «маленьку переможну війну». Не в грузинському, на щастя, варіанті. Війна либонь буває й «холодною». Але в кожнім разі лаври дістаються головнокомандувачу. Ну і частково начштабу, якщо той зробив неоціненний внесок у перемогу. Ми, звісно, не віримо в жуковські амбіції президентських канцеляристів. Але на душі все’дно тривожно. Адже Михайло Саакашвілі теж щиро не хотів поразки своєї країни.
Менелай у тигровій шкурі
Звісно, у грузинського лідера завдання були інші. Україні, дякувати богу, не потрібно відновлювати територіальну цілісність. Наш головний біль поки обмежується Чорноморським флотом у Севастополі. Що у президентів-кумів спільне, то це бажання якомога швидше привести свої країни в НАТО. Після грузинських подій Віктор Ющенко став ще активніше переконувати західних партнерів у тому, що і Києву і Тбілісі потрібно чимшвидше набути не лише ПДЧ, а й членство в альянсі. Українському президентові здається, що аргументів тепер досить. Втім, і контраргументів додалося.
Спробуймо розмірковувати логічно. Головною перевагою НАТО, порівняно з іншими системами колективної безпеки, в українському МЗС називають наявність у Вашингтонському договорі статті 5. Відповідно до неї напад на одного з членів альянсу означає напад на решту союзників — із усіма випливаючими з цього наслідками. Якщо Україна буде членом НАТО, то агресор, який порушив кордон України АВТОМАТИЧНО вступає у війну зі США, Британією, Францією, Німеччиною... Цей же принцип діє не лише стосовно України. Якщо до НАТО вступить Грузія, то агресія проти неї втягне у війну з нападником усі країни альянсу. Але в Тбілісі стверджують, що напад уже відбувся, і агресор — Росія. Чи означає це, що в той момент, коли грузини вступають до НАТО, США автоматично вступають у війну з Російською Федерацією? А якщо одночасно з Грузією вступає Україна — то починається війна між Києвом і Москвою? Ні? Тоді чому ми впевнені, що за Україну заступляться відразу ж? І союзники не будуть дискутувати у нас за спиною — воювати чи вести переговори з нападником? А якщо будуть — чим цей механізм різниться від будапештських гарантій, які сьогодні презирливо називають «паперовими»?
Насправді принцип, закладений у статті 5 Вашингтонського договору, придумано задовго до створення НАТО. Той, хто захоплювався грецькими міфами, має пам’ятати, як Агамемнону вдалося створити союз між грецькими царями. Сперечаючись за руку Єлени Прекрасної, вони заприсяглися негайно при-
йти на допомогу тому, хто стане володарем красуні за жеребом. І коли через роки Єлена втекла від чоловіка з Парісом, герої ЗМУШЕНІ були вирушити в похід проти Трої. Хоча чимало з них воювати геть не хотіли. А для Агамемнона це був не більш як привід для перемоги над давнім противником.
Після п’ятиденної «олімпійської» війни Михайла Саакашвілі не могли не запідозрити в тому, що він із самісінького початку приміряв на себе шолом Менелая. Розрахунок простий — якщо не вдасться власними силами повернути «в дім» автономії-втікачки, допоможуть союзники. Навіть якщо для цього доведеться вступити в прямий конфлікт із «троянцями» з Білокам’яної. Може, хтось і не хотів би конфлікту, але нічого не вдієш — союзницький обов’язок. Публічно ніхто таку версію не озвучив, але багато хто в «старій Європі» потайки порадів, що війна почалася ДО вступу Грузії в НАТО. І гарненько задумався — чи потрібні їм такі союзники.
Ні, Тбілісі та Києву в приєднанні до альянсу офіційно не відмовили. Слово в Європі звикли тримати. Американці усе ще «за». Підігравати очевидно знахабнілій Росії ніхто не хоче. Але в НАТО рішення приймають консенсусом. І кожен із 26 урядів має час помізкувати — чи хочуть вони стати героями нової Троянської війни. Пам’ятаючи, чим закінчилася попередня.