Українські політики, а отже, і Україна, стали заручниками популізму і легковажного підходу до оцінювання стану і перспектив розвитку країни. Це, по суті справи, триває протягом останніх шістнадцяти років. І особливо чітко виявляється під час передвиборних кампаній. Не став винятком і нинішній перебіг підготовки до дострокових виборів, коли фактично оголошено двомісячник любові політиків до українського народу. Показовим прикладом у цьому сенсі стали змагання між різними політичними силами з приводу того, хто більшу пообіцяє виплату при народженні дитини. Тим часом як не було, так і немає серйозної дискусії, реальних оцінок нашого історичного розвитку і, таким чином, немає передумов для того, щоб окреслити перспективи країни.
Цілком очевидно, що із середини 80-х років минулого століття розвиток подій в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, визначали два діалектично пов’язані між собою процеси: розпад СРСР і формування нових держав. Ці два одночасних дійства вклалися в короткий історичний цикл, у рамках якого, на думку деяких учених, виявилися, нехай і не в завершеному вигляді, значні історичні тенденції.
Головне, чим характерний цей цикл для України, — демонтаж радянської системи, здійснений фактично руками представників Компартії з одночасним формуванням каркасу нової держави на якісно новій соціально-політичній і економічній платформі. Опірна конструкція цієї платформи — інститут приватної власності, який створено шляхом приватизації. Якщо після 1917 року власність забирали у її власників і робили загальнонародною, то зараз, по суті, загальнонародну власність, яку створювали багато поколінь, передали окремим людям. Не випадково сьогодні ми маємо картину, коли десять українських сімей володіють багатством, яке порівнянне з дохідною частиною річного бюджету країни.
Цей цикл фактично ознаменував завершення новітнього етапу історичного розвитку (він припадає на XX століття) і засвідчив, крім усього іншого, крах комуністичного експерименту та остаточний розпад СРСР. Історично XX століття або, як його ще називають, «червоне століття», завершилося тільки зараз. Отже, ми ввійшли в постновітній період і, відповідно, стоїмо перед новими викликами. При цьому особливо важливо зрозуміти: що треба зробити в найближчі 10—15 років для того, щоб Україна не зійшла зі шляху самостійного державного життя. Мені здається, що символічною реперною точкою для нас стане 2017 рік. Гадаю, до цього часу будуть остаточно з’ясовані перспективи України.
З огляду на нинішній політичний розклад усередині країни і процеси, які відбуваються у світі, можна констатувати: якщо в нашому житті не відбудуться радикальні зміни, якщо ми не станемо на шлях серйозної державної політики, Україна житиме в стані невизначеності до зазначеного терміну. У цьому зв’язку не менш важливим є розуміння основного закону, який існує у кожному суспільстві, що переходить з одного стану в інший. Суть цього закону полягає в тому, що зміни задумують і конструюють політики, а здійснює народ. Між ідеалами і реальним змістом того, що відбувається, — велика дистанція, і потрібно бути готовими до цього.
Якщо погодитися з цією тезою, ми повинні жорстко поставити питання про наявність у країні інтелектуальної верстви лідерів, котрі чітко уявляють собі реальні напрямки розвитку України з урахуванням її традицій, історичного багажу, який тисне на нас. З урахуванням конструювання нової суспільної системи, яка буде характерною для людського співтовариства завтра, а також необхідності забезпечити безпеку країни. Це по-перше. А по-друге, необхідна цивілізаційна і культурна готовність суспільства до змін. Лише наявність і першого, і другого забезпечать нам перспективу.
Нам потрібна концепція національного розвитку, проекту України в XXI столітті. Але на цьому тлі ми бачимо одну ключову особливість українського життя, про котру не можна не сказати. Вона полягає в тому, що всі великі революції проходять у своєму розвитку три етапи, три типові фази (а ми з 1991 року переживаємо революцію). Їх описав Питирим Сорокін: «Перша зазвичай короткочасна. Вона позначена радістю звільнення від тиранії старого режиму та очікуваннями обіцяних реформ. Ця початкова стадія промениста своїм настроєм, її уряд гуманістичний і милостивий, а його політика м’яка, нерішуча і часто безсила. Але ось у людях починає прокидатися «найгірший зі звірів». Коротка увертюра підходить до кінця, і зазвичай на зміну їй приходить друга, деструктивна фаза. Велика революція перетворюється на жахливий шквал, що без розбору змітає усе на своєму шляху. Вона немилосердно викорінює не лише застарілі, а й усе ще життєздатні інститути і цінності суспільства, а тим самим знищує не тільки політичну еліту старого режиму, яка віджила свій вік, а й безліч творчих груп. Революційний уряд на цій стадії немилосердний, тиранічний і часом кровожерний... І якщо трапляється, що торнадо другої фази не встигає вщент зруйнувати націю, то революція поступово вступає у свою третю, конструктивну фазу. Знищивши всі контрреволюційні сили, революція починає створювати новий соціальний і культурний порядок. Причому цей новий лад ґрунтується не лише на нових революційних ідеалах, а й реанімує найбільш життєздатні дореволюційні інститути, цінності і способи діяльності, які були тимчасово зруйновані на другій фазі революції, але тепер відроджуються й утверджують себе знову незалежно від волі революційного уряду...».
Висновок очевидний: Україна сьогодні перебуває у другій фазі розвитку. І завдання полягає в тому, щоб якнайшвидше опинитися в третій фазі. Поки що особливістю нашого сучасного суспільного стану є те, що перехід України від тоталітарної до демократичної політичної системи лежить через суцільний суспільний конфлікт. Причому ключові державні рішення приймаються в найгостріших фазах цього конфлікту. У зв’язку з цим можна згадати і прийняття Конституції в 1996 році, і президентські вибори 2004 року, можна говорити і про нинішню ситуацію. Погіршує цей процес наше історичне минуле, яке формує відповідна історична спадщина. З цього випливає, для нинішнього покоління вітчизняних політиків, вихованих переважно в дусі класової ненависті, що сенс існування визначається наявністю ворога і продукуванням приводів для протистояння та ворожнечі. І якщо оголосити перехід до принципу мирного співіснування, багато хто з українських політиків не знатиме, чим жити і що робити. Тому в нас спалахують постійні конфлікти. Я гадаю, що запобіжником, який стримує це протистояння від переходу за межі здорового глузду, виступають дві обставини. Перша — наявність добре розвиненої суспільної традиції компромісу, завдяки якій, як правило, в останній момент досягаються навіть найнесподіваніші домовленості та коаліції. Друге — зацікавленість у врегулюванні ситуації, доведеної до точки кипіння, із тим, аби перед українськими політиками не зачинили двері на Захід.
А тепер, з урахуванням цього, нам слід зрозуміти, що ж собою являє Україна, яка, як будь-хто, хто досяг шістнадцятиріччя, отримала паспорт. По суті, це лише внутрішній паспорт, котрий виданий авансом і вказує на те, що нам потрібно сьогодні зосередитися на внутрішній облаштованості країни. Мені здається, все, що нині відбувається в Україні, можна охарактеризувати так: Україна — це держава, де вирішуються переважно тактичні питання в інтересах політичних угруповань, які визначають політику країни в даний момент. Представники цих угруповань не можуть визначити перспективу навіть для себе, не кажучи вже про країну. Ми маємо каркас держави, вибудуваний на основі радянського бачення, тільки з новою риторикою. У нас, у принципі, занижено планку вимог до лідерства, і, отже, немає чіткого плану будівництва держави. Сьогодні ми спостерігаємо два підходи до побудови України як держави. Перший — на основі минулого через минуле. Ми бачимо спроби повести країну в минуле, сховати її там. Тоді як на основі історичного досвіду потрібно мостити шлях уперед. Другий підхід зводиться до того, щоб будувати державу на зачищеному просторі. Можна сказати, що перший підхід демонструє нинішній президент, другий — чинний уряд. Їм байдуже, що будувати. Мені здається, вони, по-суті, космополіти. Можна сказати, що Україна сьогодні зупинилася у своєму розвитку. Це пов’язано з тим, що керівники країни не бачать, що і як потрібно робити, і навіть раді, коли в нас з’являються проблеми. Сталася аварія чи стихійне лихо — і президент, і уряд, і Верховна Рада знають, чим займатися: ліквідовувати наслідки. Це свідчить про те, що в нас багато в чому підтримується ілюзія держави через маніпуляцію. Наша держава — неукорінена, і ми, на жаль, реалізовуємо кризову модель розвитку країни. За великим рахунком, наша державність сьогодні небезперечна, а завтра — неочевидна.
Говорячи про українську націю, слід визнати, що ми перебуваємо ще на тому етапі, коли нація зібрана умовно-адміністративно. Держава і влада далеко не все ще зробили, аби сьогодні ми могли говорити про народ як про націю. Конфлікти, протистояння і ставлення до політичної еліти свідчать про те, що національний імунітет у нас ще не прищеплений. Мені здається, здійснюючи те, що влада називає реформами, вона забула і не бере до уваги народ. І реформи в нас — це, по суті, нав’язування верхами свого уявлення розвитку країни. Реформи не можуть рухатися, бо немає національної солідарності. Виходить, що влада хоче ощасливити людей, не запитуючи в них на те дозволу. У результаті усе відбувається за відомим принципом: хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди. Людей відірвали від коріння, від звичного способу життя, а натомість нічого не дали. Люди кинуті напризволяще, вони не знаходять для себе ґрунту. Гадаю, той давній стереотип, що ніхто не рахується з думкою людей, із тим, чим вони живуть, призводить до того, що Україна не може прорости як держава цивілізованим чином. Україна як держава внаслідок невмілих, нерозумних дій із організації внутрішнього життя втрачає свою суб’єктність. Україна втрачає своє обличчя, розчиняється в цьому неспокійному світі, дедалі більше відсувається на маргінес міжнародної політики і, як саме собою зрозуміло, втрачає перспективу ввійти в клуб креативних націй. Націй, які визначають хід історії, задають темп і напрям світового розвитку.
Отже, потрібна нова політика, тому що втрачений час дуже швидко «доїдає» те, що було напрацьовано за колишньої системи. Нам потрібно визначити, якою буде Україна, чи зможе вона вмонтувати себе у XXI століття. На жаль, їй не вдалося утвердити себе на початку XX століття, так само, як і в середині XVII століття. Сьогоднішній шлях розвитку України можна умовно назвати відбудовним. Суть його полягає у спробах досягти рівня ВВП 1990 року як у промисловості, так і в сільському господарстві. І ми бачимо це сьогодні з переможних реляцій, які гласять, що за обсягом промислового виробництва ми вже досягли рівня початку 90-х, а за сільським господарством — 62%. Постає запитання: чи потрібен нам такий вал, за рахунок чого він досягається і що це дасть країні? Це спроба повернути країну в 60—70-ті роки XX століття і законсервувати її відсталість. Це спроба розвивати економіку країни на основі дешевої робочої сили, нещадної експлуатації її природних багатств, розраховуючи на те, що в нас, як і раніше, будуть недорогі енергоресурси і що утримуватиметься сприятлива кон’юнктура на хімічну та металургійну продукцію.
Можливий інший шлях розвитку: намагатися наздогнати Європу за рахунок упровадження інновацій, які Україна закуповуватиме на Заході. Але я вважаю, що за такого підходу ми повинні дуже швидко бігти, щоб принаймні залишатися на місці. Оскільки розвинені країни віддаватимуть нам лише ті свої технології, які вже відпрацювали своє, а самі користуватимуться новітніми.
Третій шлях розвитку я б назвав концепцією стрибка: Україна має зробити стрибок з індустріального суспільства в постінформаційне, минаючи стадію інформаційного суспільства. Для цього нам потрібно враховувати уроки розвитку насамперед європейських країн і взяти на озброєння ту концепцію розвитку, яку застосовує сьогодні цивілізований світ. Тим більше що в нас для цього усе є: кваліфіковані кадри, система освіти, яка за відповідної політики може адекватно реагувати на виклики часу, потужний науковий потенціал. При цьому слід визначитися, на що ми робимо ставку, зрозуміти, які наші пріоритети. Для цього треба змінити державну політику в плані формування бюджету. Не діяти за принципом рівномірного розподілу витрат, а визначити проривні напрями і на них зосередити матеріальні, фінансові, технічні, кадрові ресурси. До таких сфер я відношу освіту, науку, високі технології, інновації. Відповідь на запитання про те, на яких принципах ми будемо облаштовувати країну, дозволить нам зрозуміти, якою саме буде перспектива розвитку України.
Потрібно сказати, що ми пережили не одну спробу залучити Україну, а точніше, населення, яке живе на території нинішньої України, до європейської цивілізації. Але мені здається, що впровадження елементів європейського життя завжди призводило до послаблення влади. Це її сильно лякало, і тому періоди прилучення до європейських традицій змінялися періодами жорсткості влади. Тому що влада привчена в нас діяти виключно деспотичними методами. До речі, перекидаючи місток у наш час, можна сказати, що тільки-но у нас починають упроваджуватися демократичні принципи, влада відразу відчуває свою непотрібність, неможливість тиснути на людину. Влада відчуває свою незатребуваність і тому починає постійно нагадувати про себе. У цьому, між іншим, одна з причин того, що всі спроби забезпечити державність України зазнали краху.
Люди, які відчиняють ворота для демократичного розвитку, щойно починає створюватися громадянське суспільство, усвідомлять, що вони залишаються не при справах, що влада починає втрачати свої позиції в тому розумінні, до якого вона звикла. Вона боїться, що це призведе до кризи, і починає знову придушувати суспільство. Це дуже добре видно на прикладі українських революцій, які не увінчалися успіхом. У цьому також одна з причин того, що в нас слабко реалізується можливість для демократичного прориву спочатку в 1991-му, а потім у 2004 році. Нинішній президент, котрий йшов до перемоги з демократичними гаслами, не зміг подолати старі стереотипи влади — «не давать и не пущать». Він побачив, що ці традиційні важелі вислизають з його рук, і почав повертати країну до старого життя указами. Він починає нагадувати про себе, нав’язувати себе, тоді як йому треба демонструвати лідерство, щоб задавати тон у розвитку суспільства, щоб відкривати нові можливості, нові напрями, нові підходи до облаштування країни.
Сьогодні в України є можливість вибору моделей розвитку. Умовно їх можна позначити як західну і слов’яно-азійську. Західна модель вимагає відповіді на головне запитання: як здійснити її з мінімальними втратами, з огляду на наш історичний досвід, який тримає нас за ноги і не пускає вперед, а також психологію людей, готових терпіти побої від держави за умови, що ця держава дбатиме про них бодай на мінімальному рівні. Цей шлях дуже складний і болючий, оскільки потребує психологічної переорієнтації людини й усвідомлення нею того, що держава має її не патронувати, а створити умови для її вільного розвитку. Що держава і влада мають нагадувати зручне, розношене взуття, яке не тисне на кожну мозоль і не відчувається на нозі. Звичайно, коли ми вибираємо західний шлях, ми приречені на кризові і болючі рішення. Адже це пов’язано з ламанням сформованих у людей стереотипів. Але цей шлях відкриває можливості для реалізації своїх цілей кожній людині, оскільки держава надає рівні умови для всіх членів суспільства. Мені здається, це перспективніший шлях. І при цьому підході ми повинні реалізовувати концепцію стрибка, про яку я говорив.
Якщо ж ми вибираємо другий шлях, при якому ми будемо рухатися по торованій схемі і реалізовувати відбудовну модель, запроваджувати ринок в українському вимірі, і при цьому економічний розвиток країни визначатимуть потужні фінансово-промислові групи, треба сформулювати якусь національну ідею, яка б змушувала людей терпіти. Так, як вони терпіли скруту і поневіряння в минулому. Звісно ж, ця ідея виправдуватиме домінування влади, а точніше, великого капіталу, над суспільством, над країною і прирікатиме нас на відсутність перспективи. А Україні, людям потрібна перспектива. Здобути вони її зможуть лише тоді, коли в країні буде думаюча влада.