Патріарх Московський Кирило відкрив новий ступінь гнучкості - і в собі, і в, слід гадати, підопічній організації, закликавши умовного телеглядача "не заплющувати очі" на видатні економічні, політичні та воєнні досягнення правителя, хай навіть "відзначеного лиходійствами".
Йдеться, як ви розумієте, про Йосипа Сталіна - що "прийняв із ралом, а залишив із бомбою" (до речі, тільки мені вчувається в цій фразі якась сатанинська двозначність?), визнаного "ефективного менеджера" і "батька перемоги".
У публіки зразу виникло підозріле, проте закономірне запитання: це стосується тільки "корифея всіх наук" чи взагалі будь-якого негідника, котрому вдасться зажити в масах слави "ефективного менеджера"? Індульгенція авансом - прямий дозвіл "відзначитися лиходійством", аби тільки перемога була за вами? Чи означає це "відпущення", що патріарх Кирило легітимує нові суспільно-моральні координати, де немає справедливого суду, немає й покаяння, отже зі злочином - будь-яким - можна й навіть потрібно змиритися, якщо він достойно оплачений "ефективністю"?
Цікаво, наскільки легко далося патріархові це "відпущення" Сталіну. Мабуть, йому довелося пройти певну душевну еволюцію - від канонізації новомучеників, які в землі Російській возсіяли, жертв революції та сталінських репресій, від створення історичного відділу з вивчення доль репресованих чад УПЦ - до нинішнього заклику не забувати, що людожер має видатні заслуги перед Батьківщиною. Індустріалізація, перемога, бомба, балет... Ну й "окремі перегини на місцях". Цікаво, до речі, український Голодомор - це все ще "лиходійство" чи, може, у світлі нинішньої кремлівської політики, вже теж певною мірою "досягнення ефективного менеджера"?
Утім, будемо справедливі до патріарха, - він-то заслуговує на справедливість не менше, ніж інші "ефективні менеджери", "відзначені лиходійствами". Не думаю, що цей виступ дався йому легко. І дуже сумніваюся, що в нормальних умовах глава церкви, яка так сильно постраждала від сталінського режиму, сказав би щось схоже. Навіть беручи до уваги стокгольмський синдром, хрестоматійну слов'янську схильність до мазохізму та інші напівклінічні діагнози. Якщо патріарх виявив таку нелюдську гнучкість - для цього були причини.
Найбільш очевидна - Кремль остаточно зламав патріарха Кирила. Обілення Сталіна - це, звісно, не зречення дітьми батьків у стилі Луб'янки зразка 1937-го, але, з урахуванням загального пом'якшення моралі, порівнянне. І це моральне насильство над патріархом - цілком у кремлівському тренді. Нинішній патріарх Московський надто вирізняється на тлі кремлівсько-чекіської еліти. Він надто мало придворний, надто - політик, дипломат, бізнесмен, просто самостійний гравець. Він надто "людина 90-х", інкорпорована у фінансово-політичні еліти, сформовані в епоху розвалу СРСР. Як і решта олігархів цієї плеяди, він для нинішньої путінської Росії - людина "з колишніх". Як непмани, куркулі та університетська професура - для Росії сталінської. Грубим натяком Кремля стало виведення на велику сцену в ролі можливого наступника патріарха "луб'янського архімандрита" і "духівника Путіна" Тихона Шевкунова.
Слід віддати належне патріархові Кирилу: те, що він робить тепер, ублажаючи владу в будь-яких її примхах, аж до ухильно-схвального відгуку про Сталіна, він робить не тільки своєї шкури заради. Він робить це в інтересах церкви, яка мало що означає в Росії сама собою - крім зв'язку з державним проектом, що нестримно дрейфує у віртуальну реальність "великих перемог", та грошовими мішками, які дедалі більше "під ковпаком у Мюллера".
Мене днями запитали: за яких умов патріарх Кирило зміг би відмовити луб'янським кураторам у прославлянні Сталіна? Я знайшла тільки одну відповідь: якби він був патріархом Київським. Не тому, що ми такі класні й вільні. А тому, що 25% населення, які відвідують Великодні богослужіння в Україні, проти 2% - у Росії. Відсутність відчутної підтримки "знизу", реального авторитету в суспільстві - це гарантована неможливість сказати владі "вибачте, ні" або, більше того, піти в опозицію в принципі. Це приреченість виконувати держзамовлення навіть у дрібницях. Можете вважати, Путін просто нагадав патріарху - а також "урбі ет орбі", - що глава РПЦ в нього на короткому повідку. Хоч би скільки придворні клоуни патріарха кричали з екранів, як вони "примусять владу з собою рахуватися". Ну та на те вони й клоуни, аби робити смішно...
Гучного дзвіночка про те, що РПЦ повністю підкорилася кремлівському державно-релігійному проектові, слід було очікувати - після того, як патріарший проект "Русский мир" почив у бозі. Ідеолог-патріарх, автор новітнього "святого письма Русі", більше неактуальний - частково він виконав свій шмат роботи, частково - провалив. Доктрина Святої Русі, яка мала замінити в цивільній релігії Росії праці Маркса-Енгельса-Леніна, у патріарха вийшла досить непогано. Але чи то вона виявилася надто християнськи-універсальною (попри всі внесені пізніше поправки), чи то непридатна для воєнних цілей. Крім того, для Кремля вочевидь стало великим розчаруванням, що Україна виявилася не настільки просякнута "русским миром", всупереч реляціям із Чистого провулка, щоб упасти до ніг Путіна на перший свисток. Можливо, патріарх Кирило справді займався "приписками", перебільшуючи вплив свій та своїх доктрин на "канонічних територіях".
Але річ, звісно, не в цьому. "Русский мир" міг виявитися досить ефективною зброєю - просто він не був створений для воєнних потреб. "Русский мир" розроблявся як софт пауер, гуманітарна технологія, здатна втримати сателітів Росії в орбіті її геополітичних і економічних інтересів. Але Кремль, замість того, щоб оцінити красу гри, вдарив по цій повітряній конструкції "Градами". Конструкція - ви тільки подумайте! - впала. І поховала під своїми уламками останні ілюзії про "братерство народів", а також патріарший авторитет у Кремлі.
Коли патріарх не прийшов до Путіна святкувати анексію Криму, він це, мабуть, уже розумів. Віддали перевагу війні, а не "русскому миру". Солдафону Шойзі, а не йому, патріарху. Тупій (у всіх сенсах) силі, а не інтризі. Він розумів, що треба шукати нові способи втримуватися на плаву та при дворі, - і, бачить Бог, він старався. Але демаршу з приводу Криму йому, звісно, не забули. І я б не стала виключати, що це "нагинання" з приводу "генія Сталіна" хоча б почасти - дрібна, однак неймовірно влучна помста маленького, але дуже злопам'ятного чоловічка.
З моменту початку війни патріарх намагається знайти місце для РПЦ (і себе) в новій "державотворчій релігії" Росії - релігії суто цивільній. Яка прославляє цезаря та великі перемоги. Досі патріарх любив поговорити про "православ'я як державотворчу релігію", тепер настав час держави як "віротворчого" чинника. Повільно, зі скрипом, але все-таки просувається вперед культ великих тріумфів і самого кесаря - і колишнього, і нинішнього. До речі, про кесаря: патріарх вибухнув промовою про велич Сталіна на тлі відмови влади Москви перейменувати станцію метро "Войковская", названу на честь одного з катів царської родини Романових, канонізованих у РПЦ як мученики. Чекісти розставляють свої акценти "святості", і, хоч би як вони суперечили поглядам патріарха, він погоджується на потворний компроміс.
Усі ці події видаються цілком логічними і своєчасними в контексті луб'янського реваншу, що його, судячи з усього, переживає Росія. Розгром "Меморіалу" як "іноземного агента", цинічне перетворення музею сталінських репресій "Перм-36" на музей спецслужб, відновлення пам'ятника Дзержинському на Луб'янській площі (до речі, ще один симптоматичний провал РПЦ - пам'ятник Залізному Феліксу "витіснив" пам'ятник Володимиру Хрестителю) ну й ломка патріарха - як вінець зусиль.
Річ тут не тільки в тому, що піти в опозицію ні ієрархія РПЦ, ні сам патріарх Кирило не можуть - просто тому, що звикли бути при владі і при великих грошах. І не тільки в тому, що паства РПЦ довіряє Путіну більше, ніж патріарху, і, боюся, любить Сталіна палкіше, ніж самого Христа. Тому патріарху просто нічого не залишається, як підігрувати настроям більшості. Річ ще й в історичних травмах. Церква в СРСР була наскрізь просякнула Луб'янкою отже, - страхом і зрадою. Так, у церкви теж є травми, - і вони майже такі самі, як у всього пострадянського суспільства. Просто в церкві зрозуміли, що відлига скінчилася, - і повернулися до звичного "чогозволите".
Крім того, патріарх виступив у ролі психотерапевта. Річ у тому, що сталінський терор - свого роду скалка в колективному серці пострадянської Росії. Росіянам, у тому числі вірним РПЦ, у тому числі самому патріарху, важко жити в умовах когнітивного дисонансу перемог/людожерства. Це травма, що потребує терапії. І патріарх чинить як добрий лікар, який дозволяє хворому з манією величі і далі вважати себе Наполеоном. А що ще він може запропонувати? Покаяння?
Це було б "непопулярне", хоч і в корені християнське рішення. Але патріарх, очевидно, тверезо оцінює християнські настрої своїх співвітчизників. Тому він віддав перевагу психотерапії: воно, мовляв, того варте, - і цим нехай серце заспокоїться.
Нам ні в чому каятися - ось до чого можна звести слова патріарха. Ні за те, що було, ні за те, що є тепер. Переможцям взагалі не подобає каятися. Як не подобає каятися Богу, який переміг смерть, - так не подобає й народові, який переміг фашизм. У новій цивільній релігії Росії "великий народ" - це і є бог. У цьому колективному тілі немає сенсу говорити про індивідуальні категорії - прав, досягнень, успіхів, страждань, звершень. Немає навіть імен - тут не соромляться того, що "солдат невідомий", а роблять із цього безімення культ. А немає індивідуальності - немає й рефлексій, болісного переживання "проклятих запитань". Запитань взагалі немає - пропаганда невтомно про це піклується.
А для віртуальної реальності неважливо, "що було насправді". У ній немає жодних орієнтирів - не мають сенсу ні факти, ні, тим більше, моральні категорії. Тут діє логіка міфу, для якої "після того" - означає "внаслідок того". Тобто якщо велика перемога була "при Сталіні", отже вона була "завдяки Сталіну". А Велика Перемога в нинішньому російському каноні - це сам Великдень.
Усе це патріархові Кирилу не може подобатися. Не тільки як християнину, а й як "ефективному менеджеру". Ця цивільна релігія, яка поглинає й частково підмінює собою "російське православ'я", - серйозний удар по універсалізмі РПЦ. Можна наполягати на тому, що перемога у ВВВ - це була "спільна справа всього радянського народу". Але, по-перше, не всього - чи українцям цього не знати. А по-друге, питання ціни в інших частинах колишнього СРСР вирішується не так легко, як у Росії. У РПЦ - навіть у варіанті "російського православ'я" та у форматі "Святої Русі" - з універсалізмом виходило набагато краще. Зрощення з державними культами загрожує РПЦ інституційним крахом. Тому що навіть у такій схильній до "російського православ'я" країні, як Україна, кремлівський державний культ із його дивними ритуалами, обожнюванням кремлівського кесаря та своєрідною "священною історією" виглядатиме приблизно так само доречно, як культ Августа в Парфянському царстві.