Близькі вибори до місцевих рад остаточно переконали: є в цьому регіоні свої особливості, свої подільські хитрощі. Їх зміг би спробувати переломити тільки «чисто донецький» регіонал. Як, наприклад, попередній голова Вінницької ОДА Володимир Демішкан, який почав було переставляти економічні шлагбауми по периметру, та після 52 днів правління отримав приз у вигляді знайомої йому посади керівника «Укравтодору».
Нинішній же губернатор Микола Джига (родом із Вінницької області) різких рухів поки що не робить. Він тільки замінив, крім одного, своїх заступників, одного начальника управління і затіяв реорганізацію (може, й не безпідставно) в управлінні зв’язків із громадськістю. Хоча пообіцяв, що кадрові перестановки триватимуть. Одні таку вичікувальну тактику в кадрових питаннях пояснюють тим, що на вінницького генерала–губернатора чекає посада в Києві (чи то в податковій міліції, чи то в Міністерстві внутрішніх справ), тому нічого особливо напружуватися. Інші — тим, що Вінниччина через непопулярні рішення нинішньої влади (підвищення ціни на газ і збільшення пенсійного віку для жінок) та ще на тлі хронічної симпатії до опозиційних, точніше — не правлячих, партій перетворюється на область зростання «регіональних» антирейтингів. Тому у разі різких поворотів електоральне поле регіоналів (і так невелике), має шанси ще зменшитися. Треті стверджують, що Микола Васильович не зовсім вільний у виборі кадрів.
В області спрацював раніше спланований політтехнологами ПР сценарій, який велів спиратися на впливових господарників і політиків, незалежно від їхнього колишнього політичного забарвлення. Але, схоже, це й призвело до розколу вінницьких регіоналів. А заодно продемонструвало особливу дипломатію укорінених місцевих бізнес-політиків — уміння оминати гострі кути без особливих втрат. Нині у Вінниці умовно розрізняють три центри впливу ПР.
Тривалий час місцеві регіонали не могли визначитися з підтримкою кандидатури на посаду мера Вінниці — зробити вибір між регіоналом Миколою Форманюком та нинішнім мером Володимиром Гройсманом. Але, очевидно, норма, коли кандидат у мери повинен іти на уклін до партії, щоб мати право балотуватися, була придумана ще й для посилення позиції правлячої партії (там, де вона не має масової популярності) градоначальниками, котрі вміють бути ефективними. Тому перемогли досвід, популярність і молодість, — Партія регіонів і особисто губернатор Джига вирішили підтримати тридцятирічного Володимира Гройсмана.
Микола Форманюк зняв свою кандидатуру. Примітно, що особистий рейтинг Гройсмана становить 70%, якихось три місяці тому він був значно нижчим. Таке зростання місцеві аналітики пояснюють відсутністю на виборчому марафоні у Вінниці сильнішої альтернативи. В команди, з якою весь цей час працює Володимир Борисович і яку веде в міську раду (вінничани називають її «партія Гройсмана»), рейтинг — 50%. Але для жителів Вінниці головна інтрига в іншому — а з ким же сам вінницький мер? Раніше стверджувалося, що він іде в мери від партії «Єдність», яку очолює вінничанин за походженням, колишній мер Києва Олександр Омельченко. Від цієї ж партії до обласної ради планують потрапити колишній губернатор Олександр Домбровський, нинішній голова облради Григорій Заболотний, глава концерну «Укрпромінвест» Олексій Порошенко. Втім, створення регіонального партійного проекту, який буде сильнішим за всеукраїнський, і тиражування образу господарників політологи прогнозували ще на початку літа.
Скептики стверджують, що вінницьку «Єдність» ПР може використати вже після виборів у вигляді «тушок». Може, тому на підході інша версія: мовляв, мер Вінниці вирішив не гратися в кішки-мишки, а балотуватися від Партії регіонів.
Була пропозиція вінницькому меру і від УРП «Собор», але свій вибір він зупинив на взагалі не відомій широкому загалу виборців партії «Совість України». Її основоположник — ректор Київського міжнародного університету Хачатур Хачатурян. Нині її очолює Володимир Удовиченко. Не було б виборів на таких умовах — навряд чи середньостатистичний вінницький виборець почув би про ще одну партію-привид. Яка має певні домовленості з Партією регіонів.
Очевидно, що такі рішення в окремих випадках даються нелегко. І ця норма закону, і відсутність у виборчому забігу політичних блоків, схоже, були придумані, щоб усіх розбити й деморалізувати.
Не було мук для двох інших кандидатів у мери Вінниці. Від партії «Свобода» йде Антон Байдаченко. Від «Батьківщини» — один із активних Юлиних багнетів в обласній раді — Людмила Щербаківська. Звісно, у Щербаківської авторитету більше, ніж у Байдаченка. Якщо не пройде в мери, можливо, зможе якусь пристойну посаду виторгувати, щоб «сердешні» не залишилися ні з чим, як це було після останніх виборів (при тому що в області вони перемогли з тріумфом). Як показав час, високі електоральні симпатії «Батьківщина» має завдяки харизмі свого лідера. У Вінницькій області рейтинг Юлії Тимошенко вищий, ніж її партії.
Тепер же соціологи кажуть, що у Вінницьку міську раду «Батьківщина» пройде з результатом 25—27%, друге місце (20—23%) віддають ПР, за ними пройде «Сильна Україна» Тігіпка і «Фронт змін» Яценюка.
В обласній раді розклад політсил передбачається приблизно такий самий: попереду — «Батьківщина», за нею — ПР, потім — «Сильна Україна», причому на обласному рівні тігіпківці підбирають протестний електорат із тих, кого втратили соціалісти й комуністи; можливо, пройде «Фронт» Яценюка (за рахунок електорату «НУ—НС») і бочком (незначним відсотком) в облраду можуть пройти й соціалісти. Крім того, є припущення, що над облрадою в новому складі, якщо її очолить не регіонал, і після виборів навряд чи вдасться отримати контроль губернатору-регіоналу. Річ у тому, що за мажоритаркою балотуються чимало тих, хто не пройшов у нинішній депутатський склад від невеличких партій, був депутатом попереднього скликання (2002—2006 років) і активно працював зі своїми виборцями. Як правило це представники малих партій націонал-демократичного спрямування — ХДС, УНП, НРУ, «Собор» і т.д.
Вінниччина — один із тих регіонів, за яким прогнозують, як голосуватиме більшість України. Та хоч би який ґрунт мали під собою припущення, що ця область — слабке електоральне поле для регіоналів, хоч би якими були реальні симпатії виборців, — ПР апріорі приплюсовують 20% голосів на виборах з однієї причини — це партія влади. Тим більше що є чинники, які сприяють високому результатові. Нічого нового: зона ризику — територіальні виборчі комісії. По-перше, це стосується їх формування за новим законом. Як відомо, партії, особливо ті, котрі входять до провладної коаліції у ВР, отримали монопольне право формувати територіальні виборчкоми. Тому запитання, чи буде збережений баланс політичних сил в останніх, можна вважати риторичним. У свою чергу, територіальні виборчі комісії також отримали величезні повноваження. Наприклад, вони можуть зняти будь-якого кандидата з участі у виборчому процесі за невизначений перелік порушень. Причому таке їхнє рішення неможливо опротестувати. І якщо в містах на виборах зазвичай присутні і журналісти, і спостерігачі, то на роботу сільських та селищних комісій за необхідності ніхто не зможе вплинути і скоригувати її.
Ну, а якщо ТВК спрацюють не так, як передбачалося генеральною лінією, — тут уже вступають у дію необмежені повноваження ЦВК.
По-друге, є сигнали з районів, що в райцентрах, селах області примушують вступати в Партію регіонів учителів і лікарів, інакше вони можуть залишитися без роботи. Кажуть, що встановлено виборчий «тариф», що доводиться певне завдання до керівників бюджетних установ. Хоча чого дивуватися: хіба хтось обіцяв, що при цих партійних інноваціях буде якось інакше?
Схоже, виборцю на цих виборах відводиться роль статиста, волевиявлення якого дуже легко відкоригувати.