UA / RU
Підтримати ZN.ua

ПАРТІЙНІ МАРШІ У ПРОВІНЦІЙНОМУ ВИКОНАННІ

На відміну від столиці, де з початком парламентських канікул настає традиційний «мертвий сезон», у провінції політичне життя демонструє явну тенденцію до пожвавлення...

Автор: Єліанд Гоцуєнко

На відміну від столиці, де з початком парламентських канікул настає традиційний «мертвий сезон», у провінції політичне життя демонструє явну тенденцію до пожвавлення. Партії, котрі так настійливо збурювали столицю свіжоспеченими, нерідко суперечливими заявами про створення передвиборних блоків, прагнуть на практиці перевірити дієвість «домашніх» теоретичних розробок з допомогою гучних акцій, відіслати в забуття тривалу політичну пасивність, створити ілюзію своєї постійної присутності й не менш постійної та невсипущої турботи про рідних виборців.

У Кіровограді найкомфортніше, крім місцевої політичної визначної пам’ятки — ДПУ (Демократичної партії України), почуваються партії лівого штибу. Їм напередодні парламентських виборів особливо метушитися ні до чого. Авторитет і вплив зростають наче самі собою, в міру того, як органи місцевого самоврядування й державної влади припускаються однієї помилки за другою. Після того, як мера міста Олександра Нікуліна заарештували за підозрою в одержанні хабара (а сталося це на початку року), міськвиконком і депутатський корпус ніяк не поділять владу. Остання сесія міськради тривала з перервами понад півтора місяця, по кілька разів знімалися заступники міського голови, доукомплектовувався новими членами міськвиконком. А закінчилося все це тим, що Ленінський суд Кіровограда, визнавши більшість рішень незаконними, скасував їх. Тим часом кинуте напризволяще місто зазнає дедалі жорстокіших випробувань. Знову постає проблема боргів із зарплат комунальникам і бюджетникам, руйнується без належного фінансування й господарського ока міська інфраструктура. У нестерпну літню спеку окремі мікрорайони, а то й усе місто, раз у раз залишаються без води. А позаяк усе це не викликає видимої реакції обласної та центральної влади, то невдоволення населення набирає чіткого політичного забарвлення.

Ця обставина, ясна річ, дасться взнаки на майбутніх виборах. Втім, якщо бути точним, то це відбувається вже зараз. Фракція лівих сил у міськраді досить успішно створює і підтримує кризову ситуацію в міському самоврядуванні, домагаючись звільнення заступників міського голови, позбавляючи їх можливості впливати на ситуацію, а недавно змогла отримати за цю позицію і дивіденди. На сесії, тій самій, півторамісячній, першого секретаря обласної організації КПУ В.Пузакова серед інших претендентів було дообрано у члени міськвиконкому. І хоча навколо рішень сесії триває судовий позов і рішення міськради про нові призначення навряд чи визнають легітимними, зростання впливовості комуністів залишається незаперечним фактом.

Не менш показовим є також те, що влада міста й області, розуміючи ситуацію, зміну у розстановці політичних сил, змушена навіть у політично гострі моменти діяти обережніше та зваженіше, ніж раніше, і навіть побічно визнавати допущені помилки, задкувати. Місцева влада, звинувативши соціаліста, завідувача Вільшанського райвідділу освіти П.Блящика в посадовому недогляді, звільнила його з посади. Обласна організація СПУ, не без підстав вважаючи, що їхній товариш постраждав не так через посадовий недогляд, як за політичну діяльність, рішуче стала на його захист. Внаслідок розпочатих акцій протесту, голодування звільненого, влада була змушена переглянути рішення. Блящик залишився на посаді, а за службовий недогляд йому оголосили догану.

Після сильних ходів комуністів і соціалістів дала про себе знати обласна організація Селянської партії України, яка невідомо куди зникла й потім невідомо звідки з’явилася. У місцевій пресі вона оголосила про кампанію захисту «майнових, земельних, господарських, орендних» і всіх інших селянських прав. Щоправда, так і не зрозуміло, як це робитиметься і чи робитиметься взагалі, з огляду на те, що партію слід розглядати під лупою, а декларованих порушень селянських прав — безліч. Але місцевий люд звик до таких ритуальних заклинань-обіцянок, які нічим не закінчуються, і сприймає їх як елементарне передвиборне «здрастуйте!»

Справедливо вважаючи, що в неблагополучному регіоні ліві сили матимуть успіх, навіть не докладаючи зі свого боку особливих зусиль, тож решті партій дістанеться дуже малий окраєць електорального пирога,— численні пошукачі парламентських місць центрального спектру ведуть жорстку боротьбу між собою.

У політичному плані Кіровоградщина цікава тим, що тут ось уже кілька років поспіль міститься центр впливу Демократичної партії України, очолюваної народним депутатом Ганною Антоньєвою, — однієї з тих партій, які вже своєю назвою приречені на цілком певну дозу популярності. Із тих кроків, які робить партія у «своєму» регіоні, можна судити про її загальні наміри й перспективи в майбутніх виборах.

У місцевій пресі й на прес-конференціях керівники обласної організації різко заперечують олігархічний характер ДПУ, подають понад дев’ять тисяч членів партії в області виключно як ідейних борців за демократію. Керівник обласної організації ДПУ Володимир Казаков стверджує: партія має достатній потенціал, аби «йти на вибори самостійно». Прозвучало й те, що ДПУ у добрих стосунках з багатьма партіями центристського та правоцентристського спектру. З якими саме партіями планують дружити демократи, партійний лідер не уточнив. І, напевне, не випадково. Бо на поверхні процесів більшою мірою проглядаються не так союзницько-дружні, як дедалі складніші стосунки. ДПУ, маючи у міськраді найбільшу фракцію, члени якої істотно впливають і на обласні структури влади, гостро реагує на намагання конкурентів, котрі з’явилися прямо зі столиці, потіснити її.

Скажімо, обласна організація партії «Трудова Україна» та «яблучники» лише кілька місяців тому з’явилися на Кіровоградщині, а вже встигли, хоча й неоднаковою мірою, голосно заявити про себе як у формі усної пропаганди, так і з допомогою відкритих або перехоплених у фінансово ослаблених суперників місцевих видань.

«Трудова Україна» поводиться, на відміну від епатажних представників «Яблука», солідніше, без зайвого галасу. Якщо команда Михайла Бродського агітацію та пропаганду партійних досягнень і планів проводить переважно силами столичних партійців, то «Трудова Україна» зуміла залучити до своїх лав представників місцевої інтелігенції, бізнесменів, відомих людей міста. У Кіровоградській міськраді у «трудовиків» тепер є фракція, яка хоча й у меншості, та в перспективі має безперечну перевагу над численнішими депутатськими формуваннями лівих і ДПУ, що непомірними амбіціями, прагненням узяти всю повноту влади довели міське самоврядування до критичної межі.

Початок активних дій «Трудової України», «Яблука» й деяких інших політичних партій збігся в часі з гучним і показовим газетним скандалом, який може істотно вплинути на розстановку політичних сил у регіоні. Одна з місцевих газет — «Відомості», створення якої пов’язують з опальним мером Кіровограда, засумнівалася в меценатських чеснотах народного депутата, лідера ДПУ Ганни Антоньєвої, визнала несправедливим, що, за результатами конкурсу, їй присуджено звання найкращого мецената 2000 року. Зачеплена за живе Антоньєва подала позов у Кіровський суд Кіровограда, який своїм недавнім рішенням майже повністю задовольнив позов. Твердження журналістки Олени Семко в матеріалі «Лідери по-кіровоградськи», що містилося в кількох фразах — «Але деякі номінанти й переможці викликали просто посмішку. Меценат Кіровоградщини — Ганна Антоньєва. А скільки вона ще винна в бюджет? Думаю, набагато більше, ніж витратила на благодійність. До речі, Ганна Петрівна не прийшла на шоу через хворобу», — суд визнав таким, що не відповідає дійсності, і зобов’язав газету виплатити позивачці компенсацію за моральну шкоду — 20 тис. грн. Стільки ж має виплатити засновник в особі фірми «Горн» і 5 тис. — автор замітки. Удар для «Відомостей» тиражем менше 7 тисяч виявився смертельним. Не чекаючи результатів розгляду справи за касаційною скаргою в суд вищої інстанції, «Відомості» вибачилися перед читачами й заявили про своє закриття. Проте одне з кіровоградських видань, близьке до засновників закритої газети, у матеріалах про судовий процес не в найкращому світлі показало його хід і моральні риси позивачки, не поскупилося й на аргументи, що викликають цілком зрозуміле співчуття як до потерпілої газети, так і до молодої журналістки, яка, щоб виплатити 5 тисяч гривень, мусить два роки працювати на компенсацію моральної шкоди Антоньєвої «за умови, що в неї буде постійна оплачувана робота й не буде потреби щось їсти, десь жити і в щось одягатися». Звісно ж, позивачка не лише провчила автора «Відомостей», а й запобігла низці публікацій аналогічного змісту. Але як ця жорсткість і досягнутий юридичний успіх позначаться на іміджі ДПУ та її лідера?

Відповідь на це запитання не цілком очевидна. Що переважить у непередбачуваних серцях виборців — симпатія до очищеного судом від скверни образу кіровоградської меценатки чи антипатія до її досить жорстких дій проти слабших опонентів, — покаже час. Після відомих подій, коли суспільство поступово починає розуміти як особливості, так і суспільну значущість журналістської праці, така перемога в суді може стати пірровою, тим паче що в цьому регіоні ДПУ є що втрачати.

Якщо в розпал літа у провінції закипають неабиякі пристрасті, то можна лише уявити, що робитиметься на електоральних територіях, коли з відпусток повернуться основні сили.