Світ стрімко змінюється. Під впливом нового руйнуються шаблони й стереотипи. І ось уже Львів улаштовує "російськомовні" дні, щоб підкреслити миролюбне ставлення до співгромадян зі східних регіонів. І російські опозиціонери кричать своєму ОМОНу "Банду геть!", а фанати ЦСКА на хокейному матчі епатують глядачів скандуванням "Слава Україні!".
Все тече, все змінюється. Тільки не Донецьк.
Перемогу Майдану донецькі жителі зустрічають так само, як тріумф Помаранчевої революції десять років тому. Від реальних викликів і надуманих загроз намагаються відгородитися залізною завісою зі сплаву ксенофобії, безадресної злоби, хаосу на всіх поверхах тутешнього співтовариства і - місцями - відвертого сепаратизму. Єдине, у чому одностайні дончани, то це у своєму ставленні до екс-президента. Інакше ніж "зрадником" його не називають.
Як і десять років тому, Янукович зник у вирішальний момент, коли його прихильники, наелектризовані тим, що відбувається, чекали звернення свого лідера. Для багатьох він усе ще залишався авторитетом, багато хто готовий був підтримати його. І налаштовані були не менш рішуче, ніж противники скинутої нині влади.
Без вождя боротьба з "бандерівцями" швидко набула броунівського, а подекуди й відверто гротескного характеру.
Комічно, що при перших чутках про прибуття "бойовиків" з Києва, під охорону було взято два об'єкти - будівлю обласної адміністрації та пам'ятник Леніну. "Ловіть, спостерігайте контрасти - і буде сміх!", - радив Остап Вишня.
Наскільки донецькі контрасти останнього часу смішні, це, звичайно, велике питання. Проте, скажемо відверто, вміння місцевих еліт коливатися разом із лінією партії вражає. До глибини душі.
Донецькі чиновники з депутатами й до того демонстрували впевнене володіння складним мистецтвом двомислення. За кілька днів перебудуватися з риторики про переваги європейських цінностей на прокльони на адресу європейських же содомітів - такого трюку без багаторічного комсомольського загартування не провернеш.
Та минулого тижня вони підняли планку так високо, що майже зрівнялися з істинними корифеями жанру - делегатами XX з'їзду КПРС.
Ще минулої суботи на харківському з'їзді представники південно-східних регіонів грізно супилися та обіцяли "взяти на себе всю повноту влади до відновлення конституційного ладу".
Наступного дня, у неділю, вони вивели на "захист Донбасу" від якихось міфічних бойовиків "Правого сектора" близько трьох тисяч рішуче налаштованих молодиків із георгіївськими стрічками й палицями. Називалася ця група "Східний фронт" (такий собі, умовно кажучи, аналог "Самооборони").
А після втечі Віктора Януковича ці самі люди один за одним присягнули на вірність Києву. Спочатку силовики. Начальник обласного управління міліції Роман Романов публічно заявив про підпорядкування МВС.
За ним губернатор області Андрій Шишацький різко засудив "диктатуру, в основі якої лежали страх і жадібність". Крім того, пославшись на особисті бесіди з Ахметовим, Скударем і Звягільським, керівник ОДА стверджував, що перші особи Донбасу єдині в бажанні зберегти територіальну цілісність України, а також швидше припинити протистояння.
Потім мер Донецька Олександр Лук'янченко визнав, що єдиний легітимний орган влади в країні - Верховна Рада. А секретар Донецької міської ради Сергій Богачов і зовсім перший підтримав публічну ініціативу львів'ян про національне примирення, перейшовши на українську мову
26 лютого, про що не забув відзвітуватися в соціальних мережах та в офіційному листуванні зі Львовом. І це, зауважимо, той самий секретар міськради, який особисто опікувався відправленням ешелонів для поповнення лав антимайдану в Маріїнському парку.
Звісно, величезне значення мала також позиція Ріната Ахметова. Його підозрювали в режисурі цього "параду покірності", але чекали виразного сигналу. Рінат Леонідович, однак, перейняв від свого старого компаньйона Віктора Федоровича шкідливу звичку не робити ключових заяв від свого імені. Корпорація СКМ ставлення до подій висловила в офіційному комюніке. Але підписав документ не власник, а гендиректор Олег Попов. Ключова фраза заяви: "Компанія СКМ готова до впровадження нової системи координат і до роботи в ній".
Разом з тим варто зазначити, що за даними DT.UA майже всі знакові заяви донецьких партійних бонз (зокрема й "етапна" Єфремовська) попередньо погоджувалися з дончанином №1.
Відмовчується тільки голова Донецької облради Андрій Федорук, виходець із "сімейної" корпорації МАКО, фігурант чорної бухгалтерії Межигір'я. Але його слово особливої ваги зараз не має.
Метаморфози місцевих еліт зумовлені кількома причинами.
Самоусунення Віктора Федоровича відчувалося ними дуже болісно задовго до того, як цей факт констатувала Верховна Рада. Екс-президент, як відомо, завжди дуже ревниво ставився до тих, хто мав задатки харизматичного лідера або ідеолога. Таких людей він побоювався. І відстороняв від процесу ухвалення рішень. Його вертикаль складалася з лояльних виконавців. Котрі готові виконати будь-який наказ, де "будь-який" - не фігура мовлення (у цьому все переконалися). Але котрі при цьому рішуче ухиляються від персональної відповідальності. Котрі нездатні проявити ініціативу, якщо йдеться не про особисті інтереси. У критичний момент не знайшлося нікого, хто міг би випростатися на повний зріст і наказати: "Слухай мою команду!".
Обезголовлена система враз стала неконтрольованою. Насамперед через відсутність в елементів цієї системи затребуваних сьогодні навичок: думати своєю головою, ухвалювати самостійні рішення під персональну відповідальність. Тому горизонтальної координації не вийшло. У найгарячіший момент кожен продовжував виконувати не скасовані вчасно розпорядження.
Одні відряджали нові поїзди на Київ. Інші стягували всіх, кого могли, на захист будівлі Донецької ОДА. Одні кликали до миру, інші - до сокири. Одні закликали до єдності, інші проповідували маргінальні раніше ідеї сепаратизму. Одні озброювали "народні патрулі" бітами й виганяли на вулиці, інші - розганяли й роззброювали. Одні розвішували на рекламних площах оди "Беркуту", інші спішно їх зривали.
Трохи пометавшись у пошуках контрстратегії, місцеві еліти побігли каятися і здаватися в полон, хоча й із каменюкою за пазухою.
"Шановані люди" знають одну військову таємницю, якою не поспішають поділитися зі своїми прибічниками: з новою владою, представленою старими обличчями, можна домовлятися. Якщо було дозволено вийти сухим із води навіть Андрієві Клюєву, то іншим і поготів боятися нема чого. Доведеться, звичайно, йти на поступки й зменшувати апетити, але що поробиш, життя таке...
Головне, що це не вони під конвоєм летять у Гаагу, а міністри закордонних справ європейських держав летять у Донецьк для бесіди (на момент підготовки публікації результати зустрічі невідомі). Головне, що вони - у публічній політиці, з незмінним у нашій традиції шлейфом закулісних, сейфових та усних домовленостей.
Про деталі обговорюваних угод поки що інформації небагато. Губернатор скаржився, що на його місце є вже сила силенна претендентів. Причому не з числа столичних "варягів", а серед його нинішніх підлеглих. Кажуть, що сам керівник ОДА "евакуюється" у крісло глави облради, благо є вакансія, раніше заповнювана за квотою "Сім'ї". Тобто формально нинішній голова ще залишається ним, але його посада вже є предметом торгу.
Намагаючись набити собі ціну, донецька влада демонструє, що ситуація в регіоні під їхнім - і тільки їхнім! - контролем. Але це не цілком відповідає дійсності.
Східна мудрість каже, що не слід пускати в дім тигра, аби вигнати вовка. "Донецькі" про це забули. І даремно. Якось несподівано з'ясувалося, що вони не контролюють тих, кого мобілізували на боротьбу з "фашизмом". Молодь із бітами відмовилася розходитися за командою зверху.
Активізувалися проросійські маргінальні організації. На площі Леніна біля підніжжя пам'ятника, відповідно, Леніну виникло наметове містечко, де зібралися неприкаяні "захисники Донбасу". Попри заклики влади до спокою, молодики неспокійні. Вони записуються до якогось "ополчення" і провокують конфлікти, поки що здебільшого словесні. І самотужки організовують акції опору "нелегітимній владі".
Більше того, вони з'явилися до керівників місцевої влади з вимогою видати їм зброю, намети, продовольство. З переліченого вони отримали тільки намети, але цей спалах самоорганізації радикалів, як лакмусовий папірець, показав крихкість досягнутого балансу.
Нехай кількість бійців обчислюється десятками, але вони зуміли зробити центр Донецька зоною нестабільності. Поруч із ними небезпечно розмовляти будь-якою мовою, крім російської (переконався особисто). Вони не приховують свого бажання "нахлопать бандеровцев", але через відсутність таких намагаються перевіряти документи у випадкових перехожих.
Відкривши ящик Пандори, регіонали випустили в просякнуте заводськими димами донецьке повітря вірус ненависті й агресії. І не так просто загнати назад цього небезпечного демона.
Одномоментно на вулицях Донецька перебуває не більше сотні радикалів. Але ж потенційно кілька тисяч - стільки зібрали в єдиний кулак минулої неділі. Зараз вся ця рать роздроблена і, судячи з усього, своїм "командирам" не підпорядковується. Або підпорядковується не вся. Чи не всім.
До речі, невідомо, як вплине на все це раптова поява політичного біженця Віктора Федоровича Януковича. Адже багато хто з тих, хто нині зрікся його, вже робили це в минулому. Потім знову поверталися і були прощені. А що обіцяти й чим погрожувати соратникам, які похитнулися, екс-президент знає як ніхто інший.