Віктор Ющенко знову скликає Раду національної безпеки та оборони. Цього разу у зв’язку з загрозою «необоротного руйнування армії». Щоб повідомити про це, президент викликав виконувача обов’язків міністра оборони прямо до Борисполя. Міг, звісно, й на Банкову запросити, міг і сам на Повітрофлотський проспект, у міністерство приїхати. Але, певно, ситуація з фінансуванням збройних сил така тяжка, що кожна хвилина дорога. Та й часу, очевидно, було обмаль: Віктор Андрійович саме лаштувався летіти в Херсон, щоб пояснити місцевим чиновникам, як потрібно боротися з грипом, тож довелося з керівником військового відомства зустрічатися в аеропорту. І вже там, дивлячись у телекамеру, президент повідомив, що дає уряду два дні для наведення порядку і звіту перед РНБО.
Ultima ratio
Звісно, таку пильну увагу глави держави до потреб армії можна було б тільки вітати. Правда, раніше — скажімо, у перші три роки свого президентства, — Ющенко міністра оборони аудієнціями не балував і ультиматумів Кабміну у зв’язку зі станом збройних сил не виставляв. Отож не слід дивуватися, що в офіційну версію повірили не всі. І поповзли чутки, буцімто справжня причина скликання Ради нацбезпеки — зовсім інша. Минулого разу її скликали всього два тижні тому. І саме тоді заговорили про можливість запровадження у країні надзвичайного стану. Через свинячий грип. Противники президента відразу ж поспішили оголосити: грип — тільки привід. Прикриття. Для державного перевороту. Мовляв, іншого способу залишитися при владі в Ющенка немає. А залишитися дуже хочеться.
Правда, заклики вітчизняних генералів, до того ж відставних, терміново запровадити НС виглядають трохи силувано. Це кардинал Ришельє і Фрідріх Великий могли вважати, що останній доказ королів — звичайні гармати. Чого-чого, а гармат у них було — не злічити. Правителі, в яких артилерія так собі, покладаються, швидше, на диво. І дива трапляються. Інколи. Історик Павсаній, наприклад, розповідає, як одного разу варвари напали на священні для греків Дельфи, у яких навіть оборонних стін не було. Але вночі загарбників опанував незрозумілий страх. Їм вчувалося наближення ворогів і тупіт коней. Тоді вони схопилися за зброю й почали вбивати один одного з такою люттю, що в цій сутичці варварів загинуло більше, ніж у битві з греками. Приголомшені захисники Дельф вирішили, що мару на противника наслав сам бог Пан. Відтоді непоясненний страх і стали називати панічним. Або просто панікою.
Хочеться сподіватися, що кандидати в українські президенти не до такої міри кровожерні, аби мріяти про взаємне винищення конкурентів. Але якщо паніка грає їм на руку — ніхто від такого подарунка не відмовляється. Тим більше що, поклавши руку на серце, слід визнати — до епідемії грипу ніхто з вітчизняних політиків готовий не був. Хоч би що казали нині Ющенко, Тимошенко чи Янукович. А кажуть вони багато. Відкрито звинувачуючи опонентів у роздуванні, якщо не в організації ажіотажу. Не забуваючи при цьому додати від себе кілька фраз про безпрецедентну епідемію або навіть повторення Чорнобиля.
Експрес-тест
З усіх епітетів, якими в останній тиждень Віктор Андрійович обклав Юлію Володимирівну, у пристойному товаристві заведено вживати хіба що слова «панікер» і «безвідповідальний політик». Тимошенко в боргу не залишилася, повідомивши, що кожен мертвий тепер буде на совісті Ющенка. Ні більше ні менше. Лідер опозиції налаштований не так мінорно (з опозиції що взяти?). Можливо, тому дії прем’єра і президента навіяли йому веселі порівняння з «метушнею голих у лазні».
Ні, звісно, спочатку всі справді здавалися розгубленими. Але після того як гарант оголосив, що «потрібно змінювати всю систему організації влади» і «головним центром прийняття рішень має стати РНБО», а через два дні заступник глави його адміністрації написав статтю, у якій зізнався, що «надзвичайний стан дозволить узяти під контроль внутрішніх військ та підрозділів МНС розподіл ліків і виконання рішень РНБО без політичних дискусій», і «саме всеосяжна криза із залученням кожного громадянина, з емоцією та панікою, може вплинути на результат виборів», — у те, що за всім ЦИМ стоїть чийсь розрахунок, повірили навіть затяті скептики. У п’ятницю Раїса Богатирьова прямо сказала, що підстави для запровадження НС є. Минуло ще два дні, і вже Віктор Ющенко заявив: жодних причин оголошувати надзвичайний стан... немає.
Можливо, це справді був пробний камінець. Користуючись медичною термінологією — експрес-тест. Однак відбій усе одно прозвучав несподівано і тому — дуже гучно. У декого в президентському оточенні розпочалися навіть проблеми зі слухом. Перший заступник Богатирьової Степан Гавриш у понеділок цілком серйозно переконував пресу, що «про необхідність запровадження НС ніхто конкретно не заявляв». Можливо, Богдан Степанович справді вірить, буцімто журналісти з якогось доброго дива весь минулий тиждень тільки те й робили, що цікавилися в депутатів, чи підтримають вони «надзвичайку», якщо президент усе-таки підпише указ. Так би мовити, Пан попутав.
Уже ніхто нікуди не йде
Втім, не можна виключати, що ЗМІ зі своїми щоденними «розпитуваннями на задану тему» теж вплинули на рішення президента. Надто вже очевидною виявилася відповідь депутатів на гіпотетичний указ про НС. Бютівці — категорично проти, комуністи — теж, регіонали, хоча й манірилися, але, врешті-решт, також надій не залишали. Та що там регіонали! Віктор Ющенко міг залишитися навіть без голосів більшості фракції «НУ—НС», якою де-факто досі керує Микола Мартиненко, а не милий серцю гаранта В’ячеслав Кириленко.
Дозволити собі програти з таким розгромним рахунком президент не міг аж ніяк. А уникнути голосування в Раді при запровадженні НС Конституція не дозволяє. Ні, не те щоб Віктор Андрійович дуже вже поважав Основний Закон. Або прислухався до думки парламентаріїв. Але для справжнього державного перевороту — за принципом «пан або пропав» — у нього наразі немає ні часу, ні ресурсів. Він, за великим рахунком, навіть не може перешкодити депутатам зібратися на засідання. А це, як свідчить практика інших країн, майже обов’язкова умова успіху класичного путчу. Якщо, звісно, парламент налаштований до путчистів вороже.
До того ж у Ющенка є проблема з організацією альтернативного центру влади. Можна, звісно, оголосити, що «центром прийняття рішень стає РНБО». Ось тільки з самою Радою нацбезпеки не все так просто. І річ навіть не в тому, що в неї немає повноважень органу виконавчої влади. Теоретично цю проблему можна обійти з допомогою президентських указів, яким повинна підпорядковуватися виконавча вертикаль — аж до району. Але опоненти можуть ударити з тилу — оголосивши неповноважною... саму РНБО.
Про користь читання законів
Для «рейду тилами» й вигадувати, взагалі-то, нічого особливого не потрібно. Досить уважно перечитати Конституцію і профільний закон, стаття 6 якого сформульована так:
«Персональний склад Ради національної безпеки та оборони України формує Президент України.
До складу Ради національної безпеки та оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Глава Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.
Членами Ради національної безпеки та оборони України можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади».
Більшість опитаних «ДТ» юристів переконані: стаття жорстко обмежує повноваження глави держави, дозволяючи призначати до складу РНБО — крім тих, хто входить у неї за посадою, — тільки керівників центральних органів виконавчої влади. Саме тому викликав стільки нарікань президентський указ 2007 року, відповідно до якого членами Ради стали практично всі губернатори, — адже місцеві адміністрації центральними органами влади назвати аж ніяк не можна. Як відомо, тоді Ющенко позадкував. Але якщо уважно перечитати нинішній список членів РНБО, то претензій до нього буде аж ніяк не менше. Дев’ять із 16 членів Ради не входять до неї за посадою і при цьому не підпадають під визначення керівників органів виконавчої влади!
Академія наук взагалі органом влади не є. Верховна Рада, як відомо, належить до влади законодавчої. Так, Конституція і профільний закон передбачають для спікера можливість бути присутнім на засіданнях РНБО, але бути присутнім і голосувати — це, погодьтеся, не одне й те саме. Опоненти президента на цілком законних підставах можуть також поцікавитися, що роблять у складі Ради керівник Нацбанку, генеральний прокурор, начальник Генштабу, керівник Служби зовнішньої розвідки, головний санітарний лікар... А яким органом виконавчої влади керує Віра Ульянченко? Секретаріатом президента? А в якому законі прописано такий статус президентської канцелярії, і чи означає це, що Віра Ульянченко підпорядковується уряду? Питання не пусте — Конституція недвозначно вказує, що уряду підпорядковуються ВСІ органи виконавчої влади.
І, нарешті, чому членом РНБО значиться Раїса Богатирьова? За посадою? Можна кілька разів перечитати вже згадану
6-ту статтю профільного закону — по горизонталі й по вертикалі, але ви там не побачите слова «секретар». А це означає, що за посадою вона до складу Ради входити не повинна. І жодним органом виконавчої влади, зауважте, не керує (навіть керівником РНБО вважається президент). Статус потрібен їй для виконання службових обов’язків? Уважно почитайте статтю, в якій визначено повноваження секретаря Радбезу. Я, наприклад, хоч як старався, не знайшов там такого пункту. Якщо ви знайдете — з мене могорич...
Мовчання — знак згоди?
Якщо захотіти, до речі, можна довести, що й президент на засіданні РНБО може тільки бути присутнім, — главу держави у список тих, хто «входить до її складу за посадою», теж забули вписати (для порівняння — список членів Кабінету міністрів в Основному Законі починається з прем’єра, у цьому його автори були значно передбачливіші). Але це, так би мовити, для конституційних гурманів. На той випадок, якщо Тимошенко буде зовсім непереливки.
Ви запитаєте, а причому тут Юлія Володимирівна? А навіщо, на вашу думку, Ющенко постійно норовить розширити склад РНБО? Кожен новий член Радбезу — це додатковий голос. Адже рішення РНБО приймаються не простою більшістю голосів, а двома третинами від її облікового складу. Якщо обмежитися тими, хто входить до складу за посадою, — у прем’єра буде блокуючий пакет. Якщо розширювати склад суворо за законом, то доведеться призначати або прямих підлеглих Тимошенко, або міністрів, яких призначає парламент, і парламент же зніме. Як тільки відчує небезпеку.
Інша річ, що особливої небезпеки ніхто не відчуває. Навіть коли Ющенко зібрався на силі й вирішив оголосити, що «потрібно змінювати систему», до цього поставилися не дуже серйозно. У теленовинах про доленосну заяву взагалі згадали між іншим — якщо взагалі помітили. Тільки навряд чи слід убачати в цьому прояв міфічної «сили українського суспільства». І вже тим паче чути переможний поступ громадянської журналістики. Швидше навпаки. Ющенка ігнорують саме тому, що він по-справжньому нікому не страшний. А ті, чия хватка може бути справді небезпечною, ні на суспільство, ні на медіа, за великим рахунком, зважати не мають потреби. Навіщо? Їм навіть не потрібно спеціально залякувати співвітчизників — ті й так збиті з толку. А вітчизняні ЗМІ практично всі або напряму «мобілізовані й призвані» фаворитами президентських перегонів, або — як превентивний захід — намагаються триматися якнайдалі від політики та політичних конфліктів. А тому виявляються навдивовижу неспостережливими й підкреслено відстороненими, коли йдеться про серйозні обвинувачення на адресу кандидатів, котрі мають — на відміну від президента, який посаду залишає, — реальні шанси очолити Україну. І правити нашою країною — як мінімум — п’ять років. Сповна скориставшись ющенківським досвідом «гри в НС».