Не стало Андрія Олександровича Фіалка. Нашого відданого і вимогливого читача. Нашого любимого автора, який, на жаль, так рідко писав останніми роками. Не стало нашого друга...
Його посади - спочатку в адміністрації президента Кучми, потім – Януковича - були в наших стосунках далеко не визначальним чинником. Глибина розуму та широта кругозору вабили в ньому набагато більше.
Бездоганний костюм і краватка були його робочою уніформою, але в старому домашньому светрі, засунувши руки в кишені штанів, він ставав ближчим та ріднішим. Андрієві під п'ятдесят, а усмішка – хлоп'яча. З ним можна було годинами гуляти Голосіївським лісом, радячись, звіряючи думки і сперечаючись про долю Батьківщини, а можна - просто слухати спів птахів чи шелестіти осіннім листям...
Він нікому не нав'язував ні своєї думки, ні свого товариства. Не шукав ні слави, ні нагород, ні посад. Він не був ні борцем, ні революціонером. Але в нього були непорушні принципи і прямий хребет.
Він не був героєм нашого часу. Швидше, він був його антиподом - старомодно інтелігентним, надзвичайно освіченим і начитаним, самоіронічним та на диво делікатним, людиною думаючою, яка тонко все відчувала, широко обдарованою і... незатребуваною.
Він був талановитим дипломатом. Дивився і бачив значно глибше й далі за багатьох, обтяжених високими посадами, серйозною владою та значними капіталами. Так, його словами говорили президенти. Але на світ вони дивилися, на жаль, не його очима. Він міг би дати цій країні значно більше, якби вона захотіла. А служити персонально комусь - не вмів і не хотів. Віддушину останніми роками знаходив у мистецтві...
Він був турботливим сином. Таку зворушливу любов до батьків дорослого сина сьогодні теж зустрінеш не часто. Ми не були з вами знайомі, шановні Ліліє Михайлівно та Олександре Йосиповичу, але якби тільки могли, взяли б на себе частину вашого болю та скорботи. Спасибі вам за вашого сина. Андрій був світлою людиною. Світла йому пам'ять.
Дзеркальчани