"Праця зробила з мавпи людину"
Народна мудрість
В одному крихітному українському містечку проживає громадянин на ім'я Джузеппе, який являє собою непересічний доказ того, наскільки, однак, облагороджує праця. Він - побутовий філософ-самородок, сповнений думок з приводу надзвичайно широкого спектру питань, схильний до роздумів і неспішних бесід з "друзями".
Ця перемога людини мислячої над людиною побутовою стала можливою завдяки праці. Але не його, а дружини Лесі, яка гарує на заробітках в Італії. Вона ж регулярно стає джерелом фінансово-матеріальної підтримки мислителю: Йосипу, по-простому - "Юзеку", який, ясне діло, тут же для містечка став "Джузеппе", як тільки Леся вирушила до Італії. Джузеппе не цурається роботи в принципі, вони з приятелями за таку-сяку беруться (з ним у керівній ролі переважно), але роблять це нечасто і без душі.
З приводу праці як такої у Джузеппе присутні інтригуючи думки. Будучи свято переконаним, що коли хтось з когось чи чогось і зробив людину, то це була ніяка не праця, а Бог. А на церковні свята, як відомо, трудитися не просто не заохочують, а категорично забороняють. І от який звідси висновок?...
Якщо йти далі (розливаючи вже другу), підозри з приводу того, що працювати - це не зовсім "святе", виникають у Джузеппе під час розмов про (ні багато, ні мало) рай. Там, кажуть, праведники, по суті ж, відпочивають. Так що, працювати - це виходить для грішників?…
Користь від народної мудрості Джузеппе для побуту його безпосереднього оточення - мінімальна. Він тут же спалив прислану з Італії мікрохвильовку (і мало не спалив хату), бо не вмів нею користуватись. Однак громадянин Джузеппе, і його "світи", вкотре змушують замислитися над феноменом і різновидами нашої патологічної "працелюбності".
Як ми любимо працювати
"Любов" - слово емоційне. Любити роботу?.. Праця - обтяжливий процес, який, мабуть, може приносити задоволення, але "любність"?.. На заході це називають немилозвучним словом "праце-голізм". Окрім невеликого відсотка святих людей, які справді горять своєю роботою, більшість з нас відробляє номер на панщині. Праце-"любними" у більшості є дві категорії з нас. Ті, хто має можливість робити винятково мало, отримувати винятково багато, при цьому мати максимальну кількість підлеглих, ну і славу, звісно. Або ті, хто свято переконані, що "тирити" мільйонами бабло (в тому числі наше) - теж робота, важка і невдячна.
Отже якщо без "любові"… За великим рахунком ми, що називається, "працеспроможні". Це як "платоспроможні", тобто ті, що в принципі можуть, але невідомо, чи будуть. Питання нашої "працездатності" - в тому сенсі, чи здатні ми якісно працювати - питання більш складне, і в певному сенсі суперечливе.
Цікаво, що ми на винятково доброму "рахунку" за кордоном, близьким і не дуже, де працюють - і часом тяжко працюють - наші дружини і чоловіки, діти і батьки і т.д. А на неньці - просто феномен… В нас є об'єктивно тяжко працюючі люди. Але базова неготовність з ентузіазмом братися за роботу, і категорична неготовність виконувати її якісно - не просто притча во язицех, вона є причиною дружнього стогону сотень тисяч людей, які потребують робочої сили і готові її оплатити. Ми будуємо хороми в Москві, але спробуйте без суттєвих втрат психічного здоров'я зробити з чужою допомогою біль-менш якісний ремонт в квартирах міст України. В нас на вокзалах товчуться молоді люди "в пошуках роботи", але якщо вашому підприємству потрібна робоча сила - ви ще побігайте за ними. І так далі.
Та й коли впіймаєте… Джузеппе і Ко одного разу мали вирушати на заробітки. На те, як вони вантажили в "каляску" мотоцикла допотопний зварювальний апарат, збіглось подивитися пів-вулиці. Апарат вони зламали, але це виявилося несуттєвим, бо мотоцикл потім все одно не завівся.
Як ми працюємо "на дядю"
Наше і без того полум'яне ставлення до праці набуває жорстких егоїстичних форм, коли ми потрапляємо в територію, де ми, в нашому розумінні, працюємо "на дядю" - в державному, комерційному і навіть громадському секторах.
Зробити на пів-міліметра більше за те, за що нам заплатили (в нашому розумінні) для більшості з нас - питання втрати обличчя, честі загалом. В структурах комерційних позиція супроводжується скигленням у "виделці" між - "та нам такий мізер платять" до "я вам не нанімался… (потрібне вставити)". В різноманітних державних установах почуємо від таких же як ми, що завгодно - від вуличного хамства до більш драматичного "вас тут багато, а я одна".
Взагалі наше завдання - докласти максимальних зусиль для того, аби робити якомога менше. Неперевершеним майстром такого роду бурхливої діяльності є громадянин Джузеппе.
Жалюгідне нявчання з приводу бездарних начальників, що створюють нелюдські умови для роботи і т.д., це банальне лицемірство, бо в цьому ми винні самі. Страшно, що культивоване, в тому числі родиною, ставлення до роботи як до повинності, яка має забезпечити "будь-якою ціною" наші потреби, а ціна буває різна, виїдає в нас з корінням почуття людської гідності і солідарності. Коли викидають з роботи твого "найкращого" дружка-подружку навіть не через інтриги, а через банальну істерику чергового пригодованого-пригодованої. А ти в кращому випадку сидиш мордою в комп, "не помічаючи". Це коли очманілі від чергового освіт-начальства вчительки реагуючи на фразу "Ой, які у вас тут на подвір'ї кульбаби нескошені", не вловивши позитивних інтонацій, вигнали всю школу варварськи ліквідувати кульбаби. І т.п. Рабський страх перед працедавцем часом переходить будь-які межі.
Із солідарністю - та ж історія. Кажуть, навіть за кордоном українці, що працюють офіціантами в ресторанах, переважно не дотримуються усталеної в деяких країнах традиції збирати всі "чайові" за день в "общак", аби розділити згодом рівномірно між усіма. Паритися "за іншого" - не в нашій системі цінностей у ставленні до "любої нам" праці. Нічого не нагадує?..
Трохи про "працелюбність" і життя
Ясно, що винятково невелика кількість з нас готова працювати багато і самовіддано без належної оплати, ще менша кількість може собі це дозволити в силу низки об'єктивних обставин. Ми, природно, не любимо "перепрацьовувати". Ми, звісно, змушені постійно вирішувати, на що ми готові і не готові піти, аби "зберегти роботу". Ми без кінця хнюпимось тим, як нам платять і як до нас ставляться.
Проблема в тому, що наше власне ставлення до праці насправді вибудовує принципи нашого співіснування з сучасною нам державою практично у всіх сферах. Ми з підозрою ставимося до людей в білих халатах, бо вони можуть виявитися такими ж клієнтами імені "і так сайдьот", як і ми. До мужика з ЖКГ, який прийшов щось там перевіряти в газовому обладнанні, бо він може бути "не в настрої", як і ми часто буваємо. До водія вантажівки, який рухається зустрічною смугою, бо він міг полінуватися перевірити, чи справні в нього гальма.
Більше того, ледаче рабство на роботі, що окрім всього іншого змушує зраджувати, або в кращому випадку бути байдужим до ближнього, кудись зникає, коли ми йдемо з роботи "в світ широкий"? Апатичне, безвідповідальне ставлення до дуже обтяжливої роботи в сфері, за яку нам не платять - нашому суспільному житті - не лише свинство, але і гріх по відношенню до нас, дітей наших, та дітей наших дітей. Ми сліпо і ледачо піддаємося, не розібравшись, спробам неврівноважених людей змушувати нас бризкати слиною один одному в обличчя, щось там ніби відстоюючи. В більшості випадків безкоштовно, до речі. Ми лінуємось з'ясувати, за кого насправді голосуємо, замість того, аби тримати їх за одне місце в передвиборчий період - рано чи пізно хтось відчує, що ми цю історію небайдуже відстежуємо, і може відважиться стати іншим для нас. Нас не обурюють духовні лінощі еліт, бо це нам "зрозуміло".
Ми переносимо наше специфічне ставлення до роботи на наше ставлення до нашого життя...
* * *
Тілом і душею "працелюбного" Джузеппе полишила дружина (з інтуристом , ясно). Від нього в прямому і переносному сенсі повідпадали "друзі". Сам він руїна.
А все так непогано виглядало на початку…
Напис-На-Паркані