Укотре переконуєшся - хоч як шарпає життя людину, хоч як підкидає її чи опускає, вона назавжди залишається такою, якою сформувалась у більш-менш свідомому віці.
Так, стає більш чи менш сварливим характер, так, падає рівень тестостерону, так, іноді накриває сентиментальність - але вантажник завжди залишиться вантажником, навіть якщо його призначити ректором консерваторії. Так само як і музикант залишиться собою на посаді начальника транспортного цеху. І бізнесмен на посаді міністра, і солдат на місці бізнесмена, і співробітник спецслужби на посаді президента.
Підготовка
Коли кажуть, що вся російська діяльність у Донбасі і в Криму не є в чистому вигляді воєнною, а скидається на масштабну операцію спецслужб, зазвичай мають на увазі суто формальну підпорядкованість тих чи інших підрозділів. І справді, різні поінформовані джерела неодноразово повідомляли, що саме спецслужби фактично керували всіма процесами, у тому числі й військовими, а армія була тільки їхнім інструментом.
Та не лише в формальностях річ. Усе, що Росія робить в Україні останній рік, найбільше скидається на спробу класичного перевербування. Та й узагалі, якщо історія російсько-українських відносин на найвищому рівні 90-х - це історія сусідів за чаркою, то нульових і десятих - непроста історія куратора й агента.
Довгі роки куратор намагався агента підкуповувати, вирахувавши, як йому здавалося, головну слабину підвідомчого - його жадібність. Але агент, не будучи простим і прямолінійним, щоразу намагався ухилитися від узяття на себе прямих зобов'язань, обіцяючи все, але не роблячи практично нічого.
Куратор був наполегливим. Він пропонував чимдалі нові й нові блага і малював звабливі перспективи. Він теж блефував, іноді намагаючись зменшити обсяг чергового контракту, граючи на марнославстві. І, звісно, більше обіцяв, ніж давав. Агент, у свою чергу, комизився, посилався на непереборні обставини, то запевняв у відданості, то натякав на вигідніші пропозиції. Коротше, вимагав.
При цьому куратор, прощаючись, думав: "От скотиняка!" Агент полюбляв подумки називати куратора "великодержавним шовіністом" або просто "кровожером".
А потім прийшла біда. Коли в листопаді 2013 року, здавалося, уже було підписано глобальний і довгостроковий контракт, і агент перейшов по суті з категорії позаштатників у справжні кадрові співробітники, стався казус.
У лютому 2014 року в результаті внутрішньої трансформації агент змінився як зовні, так і внутрішньо, і повідомив, що знати нікого не знає, куратора пам'ятає тільки через обрАзи, незадоволений хамським з ним поводженням і надалі пропонує звертатися до нього тільки на "ви" як до рівноправного партнера.
Я не впевнений, що десь знайдеться такий співробітник спецслужб, який стерпів би це. Ну він і не стерпів.
Спершу захотів розірвати колишнього агента на шматки, усунувши як об'єкт (адже суб'єктом він його ніколи й не вважав). Для початку, відрубав палець і пришив собі. Потім дістався більш життєво важливих органів і почав їх різати. У цьому не було жодної практичної необхідності, але дуже вже душа хотіла поквитатися за роки торгівлі. За приниження.
Потім, трохи заспокоївшись, він запропонував повернути все, як було, але про гроші вже не заїкався. Дав закурити. Запитав, як воно взагалі. Побалакавши трохи про дівчат, гарикнув і пообіцяв стерти на порох. Копнув кілька разів в уразливі місця. Подивився у вікно, поговорив про природу, поцікавився, як воно, жити без зубів. Запропонував сухариків і схаменутися.
Пригрозив усе ж таки розчленувати. Затис у лещата вразливе місце. Відпустив. Лампу в обличчя. Цебро води на голову. Спитав, як діти. Нагодував оселедцем. Води не дав.
Усе це він бачив у кіно, на якому виріс, і чув від товаришів по службі. Він завжди хотів бути Штірліцем і Мюллером в одній особі, а до пастора Шлага ставився зі зневажливою поблажливістю. Так, перевербований інтелігент. Ганчірка.
Однак це не може тривати не тільки вічно, а й просто довго. Невблаганно наближається момент, коли ситуація війни без війни і миру без миру стане неможливою.
По суті, попереду поворотний пункт, порівнянний за своєю значущістю з 23 лютого 2014 року, коли він дав відмашку на Крим.
Знову доведеться приймати рішення: постаратися повернути об'єкт цілком або
знищити його, розділивши на частини. Об'єкт у його розумінні - це вся Україна.
Підігрів
У принципі, розчленування країни було спершу базовим сценарієм. "Русская весна" 2014 року здавалася нездоланною загрозою, коли в момент відсутності хоч якихось дієздатних силових структур по Україні гасали ще беззбройні саратовські ополченці з російськими прапорами.
І країна, напевно, справді розчленувалася б, якби на цей момент були завершені всі підготовчі роботи. Та оскільки старт руйнування було заплановано на 2015 рік після президентських виборів, довелося прискорюватися на ходу, маючи не скрізь готову агентуру, несформовані псевдогромадянські структури, дефіцит кікбоксерів і міліцію, яка очікувала, звісно, російських зарплат, але дуже потайки.
Проти паралізованої української влади в гру вступила влада буцім діюча, але громіздка, неповоротка і, за великим рахунком, ледача.
Набирати довелося всіх охочих, аби лиш могли тримати в руках триколор і горланити "Росія". Десь таких знайшлося неприпустимо мало, кудись не дійшли гроші, а куди дійшли - там їх швиденько поцупили, звітуючи по телефону про багатотисячні мітинги й нечуване духовне піднесення народу.
Часу і спроможності реалізувати щось швидко й ефективно якось одразу забракло. "Русская весна", а також літо, осінь і зима, що не забарилися за нею, продемонстрували різницю у розв'язанні великих геополітичних проблем між загниваючим Заходом і процвітаючою Росією. Там, на Заході вони в шахи грають. Теж повільно, довго й наполегливо приймаючи рішення, але розраховують насамперед на свої мізки й сили.
Квітуча Росія грає в нарди. Мізки мізками, але випасти мають кубики. А можуть і не випасти. Можуть украсти гроші на мітинги, а можуть і не вкрасти. Можуть отримати стволи і сховати для використання в годину Х, а можуть отримати і продати рекетирам. Або самим у рекетири податися. Романтика!
Можна завалити Донбас товарами з "воєнторгу", отримати малоорганізовані банди, дочекатися, поки їх там іще ніяка тоді українська армія припре до стінки, терміново засилати щось боєздатне, рятувати "антифашистів", а потім ліквідувати врятованих, оскільки в труні вони мали військову дисципліну й чиношанування. І таки справді - у труні…
За рік у результаті титанічних зусиль російського командного складу вдалося сформувати більш-менш боєздатний гібрид регулярної армії, партизанських загонів і класичних банд, основою якого є все той самий розконсервований "воєнторг" у великих кількостях.
Армія, як відомо, повинна воювати. "Гібрид" воюватиме в будь-якому разі, бо інакше його добровільна складова елементарно зіп'ється, а "зелені чоловічки" перетворяться на "синіх". Ідея запустити його в дію нікуди не поділася.
Судячи з усього, якийсь із проведених у російській середній смузі мозкових штурмів народив рецепт комплексного впливу (начальство взагалі полюбляє все комплексне).
Передбачається ті ж таки танкові удари синхронізувати з народними протестами зубожілого населення на чолі з черговими Народними радами районного та обласного масштабів, що регулярно створюються й одразу сідають у в'язницю.
З цієї ж серії заздалегідь неприйнятні для Києва пропозиції змін до Конституції і спроби посадити за стіл переговорів у Мінську казкових персонажів, але обов'язково з табличками "ДНР" і "ЛНР". Звичайно, таблички - це символ нехай тактичної, але Перемоги, яких останнім часом щось небагато. Але це ще й від бажання продемонструвати, що мирний вихід неможливий виключно з вини "тих, хто в Києві називає себе владою". Треба буде згадати про геноцид, фашизм та інші нісенітниці, які населення Донецька сприйме як належне. А там, дивись, і красноярські з тульськими підтягнуться на черговій четвертованій дівчинці.
До того ж, у буйній фантазії військполіттехнологів народилася думка, що успішний наступ (байдуже куди) сприятиме більш згідливій позиції Києва стосовно всіх колись сформульованих вимог. Так-так, усе тих самих - позаблоковий статус, федералізація, російська мова. Тобто танки в Запоріжжі й Харкові - прямий шлях до федерації, а точніше - до ліквідації обридлого державного утворення.
Нічого не змінюється. Ударив. Поговорив. Пригрозив. Пригорнув. Батіг. Ні, не пряник. Черствий хліб.
До реалізації цього кривавого божевілля підштовхують політ думки одних і порив душі іншого. Думка вільно ширяє коридорами Старої площі (що неподалік Кремля), для цієї думки Дебальцеве і Сєверодонецьк - точки на карті, люди - мурахи, а все, що відбувається, - момент самореалізації, що збіглася з поривом душі керівника.
Душа хазяїна землі російської потребує не врегулювання, не миру і навіть не геополітичної перемоги. Душа потребує пожежі, у якій мають згоріти всі нереалізовані бажання, усі зроблені раніше помилки.Не може такого бути, кажете? Там же юрби головастих аналітиків, кажете? Там же відповідальність за долю країни й світу, стверджуєте ви?
Не потрібні були юрби, а потрібен був лише один мозок для того, щоб зрозуміти ще рік тому, що ніякий "Панцир-А" не може конкурувати з розумною політикою морального й фізичного розкладання противника зсередини. Більше того, "Панцир-А" ніякої остаточної перемоги не забезпечить.
Просто треба було признатися самому собі, що чуття обдурило, а механізм суперефективної влади дав збій.
Водночас це означало дати привід засумніватися у власній непогрішності й божественності. Сумніви в наявності Бога на вершині авторитарної піраміди погано закінчуються як для Бога, так і для піраміди. Тому в нарди впроваджуються елементи рукопашного бою.
Заморозка
Душі взагалі добре без мозку. У сні можна підсмажити Порошенка на повільному вогні і з'їсти його. Відправити на Майдан "Іскандер", а майданівців - на будови народного господарства. А в реальності - зруйнований Маріуполь озивається новими санкціями, доларом по 80 рублів і подальшим ускладненням гри, у якій хук справа вже не такий ефективний.
Логіка підказує Кремлю, що володарювати задимленими руїнами Харкова, Дніпропетровська і Києва - сумнівне задоволення.
А ще підказує, що "10 сталінських ударів" - це все ж таки історія, а в реальності все не виходить так гладенько. І річ навіть не в жертвах - зрештою, воюють доблесні захисники Донбасу там або за ідею, або за гроші, а отже, якщо поляжуть за ідею - ми їхніми іменами назвемо провулки, а за гроші - туди їм, корисливим, і дорога.
Логіка підказує почекати. Економісти підказують, що падіння виробництва в Україні на 22% означає економічний колапс, що реальне безробіття зросте до 20%, рівень бідності зросте на 30%, а дефолт наспіє якщо не зараз, то через півроку.
Політологи, хай їм грець, стверджують, що за півроку народу все це перестане подобатися зовсім, війна всім набридне до чортиків, а слідом за націленим на нуль рейтингом "Народного фронту" ("партії війни") пікірувати почне і рейтинг самого Порошенка.
Стратегічні аналітики нагадують: що вищі очікування, то швидше вони розвіюються, і що по якімсь часі революція неминуче з'їсть деяких своїх дітей, і навіть якщо не вийде повернути Януковича з сім'єю, то вже точно це буде не нинішня вакханалія.
І от коли за законами жанру "дітей почнуть їсти" - отоді й треба буде всього лише простимулювати організацію нових парламентських виборів, у результаті яких у Раді утворяться три великі команди - "Опоблок", БПП і "Самопоміч".
Після оглушливої поразки "партії війни" залишиться тільки вступити в діалог з колишніми колегами по G7 стосовно того, що буде на місці нинішньої України - аналог Білорусі, Фінляндії чи Австрії.
І вже геть нудні обережно натякають, що воєнний шлях повністю виключає цю перспективу, наступ на Кривій Ріг знову мобілізує населення, знову зміцнить "партію війни", і повернутися до варіанта розкладання зсередини вже не вийде. І буцім рішення непогано було б ухвалити вже зараз, бо йти паралельними прямими довго не вийде, оскільки колись вони, за Лобачевським, перетнуться, і цей перетин не обіцяє нічого доброго.
Гриль
Якось у цих складних взаєминах почуттів і логіки згубилася доля Донецька й Луганська, ви не помітили? І правильно не помічаєте, тому що вже хто-хто, а вони взагалі цікаві виключно як засіб вирішення головної проблеми - Києва.
У цьому сенсі і Донецьк, і Луганськ - у повному значенні об'єкти геополітики, що не мають жодних прав, а мають лише один обов'язок - воювати або не воювати залежно від ухваленого у Москві рішення.
У цій системі координат запитання від місцевих жителів "за що?" взагалі не має жодного сенсу. Звичайно, нічого такого вони не зробили, щоб опинитися в підвалах під обстрілами, як нічого, втім, не зробили, щоб цього уникнути. Навіть якби вони всі як один не пішли на цей референдум, результат був би такий самий. Просто так сталося, що вони мали грати роль добре знайомого їм відбійного молотка, що розбиває українську породу.
Єдиний шанс уникнути утилізації регіону - відбійний молоток має спробувати стати суб'єктом. Звичайно, зараз це значно важче, ніж рік тому, коли за ейфорією про самостійність так і не помітили перетворення на інструмент.
Тепер, коли утворилася керована армія, коли російські брати налагодили такі-сякі структури безпеки, будь-який несанкціонований крок вважатиметься втечею і каратиметься. Хто не вірить - сходіть на могилу Мозгового.
Але іншого шляху немає. Тобто він є - лізти під кулі, перетворювати свої ж міста на руїни, різати на метал заводи й отримувати рублі з підвалів Центробанку РФ доти, доки їх видають. І все це, прошу завважити, - не опускаючись на коліна і нікуди не переганяючи порожняк.
Київ у повному значенні суб'єктом процесу теж не є, хоча фінансова залежність - це все ж таки не голка "воєнторгу". Київ змушений прислухатися до партнерів, кожен з яких грає свою гру - хто шукає можливість урегулювати конфлікт українським коштом, а хтось не проти простимулювати українців воювати і далі, поступово занурюючи Росію в морок.
У будь-якому разі, певну суб'єктність відвоювала для країни армія - у запропонованій логіці рукопашного бою до тебе прислухаються, тільки якщо удар у відповідь ти можеш завдати у щелепу. До того ж, це просто питання виживання - душа ж у далекій Москві, як ми з'ясували раніше, просить кровопролиття.
Самостійних ходів у Києва мало, та дещо є. Сприйнявши гібридну війну як спробу мухлювати під столом, судячи з усього, було вирішено в будь-який спосіб змусити руки на стіл покласти.
Повзучий, трохи приморожений конфлікт непередбачуваний саме у зв'язку з його тривалістю; міжнародна увага, як показує досвід - дівка примхлива, а впевненості в успіху власного державного проекту в нинішніх умовах, очевидно, немає.
Економічна й гуманітарна блокада Донецька, Луганська, Криму, а тепер - і Придністров'я в цій логіці має підштовхнути опонента до дій уже не підкилимних, а відкритих і демонстративних.
Ви хочете створити ілюзію дієздатності "ДНР" і "ЛНР" за рахунок українського бізнесу й українських виплат? Ні, платіть за все центробанківськими рублями і постачайте їх з Набережних Челнів. Ви хочете легалізувати призначених вами начальників? Визнайте їх! Укладіть з ними договори про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу! І про взаємний захист інвестицій не забудьте! Геть гібридність, даєш чистокровність!
Вам дуже хочеться сухопутного коридору у Придністров'я? Пробийте його! Через Молдову, Україну, Румунію, Угорщину, через кого завгодно.
І тоді керівництво країни теж відкрито й абсолютно прозоро звернеться до усього цивілізованого світу з незаперечними доказами того, що має справу не просто зі злочинцем, а й з рецидивістом. І вимагає дій. І тоді - вже повна аналогія з 1939-м, нові санкції, а чемпіонат світу з футболу 2018 року відбудеться швидше у Гватемалі, ніж у Москві.
Це небезпечна гра, від якої не в захваті стратегічні партнери в Європі. Вони більше за будь-кого хочуть занурити нинішній стан у кригу і забути про нього, а розморожувати цей стан довірити своїм наступникам. Але це гра, яку можуть використати інші стратегічні партнери, які знаходяться далеко від Європи і пам'ятають, чим для СРСР закінчився Афганістан.