Примусова паспортизація й мобілізація, силовий тиск, захоплення економічних ресурсів, створення псевдоінституцій і масштабна пропагандистська машина. З усім цим асоціюється російська окупація на українських територій. Але, крім системних дій РФ, є ще один вимір окупації — людський.
Громадяни України на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) проходять свій складний шлях, який супроводжується героїзмом, стражданнями, сумнівами і, неминуче для значної частини з них, колабораціонізмом. Цього шляху не виміряти тільки матеріальними чи фізичними втратами. Він складається і з важкої моральної боротьби та емоційного сприйняття ситуації, з якими зіштовхується особисто кожен житель окупованих територій. На загальну картину життя на ТОТ впливає і те, як її жителів бачать громадяни на вільній частині Україні.
Чи існує стандартна технологія окупації, яку реалізовує Росія на різних територіях України? Як відрізнити виживання від колабораціонізму? І як державі зберегти довіру жителів ТОТ і не допустити прірви між тими, хто був у окупації, і тими, хто її уникнув?
Буденність технології окупації
Якщо уважно придивитися до реакцій жителів різних окупованих територій України, то вони проходять схожі етапи сприйняття ситуації. Починається все з віри у швидке закінчення окупації та повернення до колишнього життя. На тлі кровопролитних бойових дій і затягування розв’язки зростає готовність прийняти будь-яку стабілізацію ситуації (чим уміло користуються окупанти).
Що довше окупант перебуває на українських землях, то більше громадяни змушені з ним взаємодіяти. Неминуча взаємодія з окупантами провокує страхи у простих громадян, що їм доведеться відповідати, а люди на вільній території не зрозуміють специфіки вимушеного виживання. Росія шляхом дезінформації активно підживлює ці страхи, переконуючи громадян у їхній «заплямованості» перед Україною і, відповідно, безальтернативності нинішнього стану речей.
На думку військового психолога Олега Покальчука, російська технологія окупації не вирізняється оригінальністю і свого часу застосовувалася нацистами.
«Спочатку — терор, потім була так звана операція «Ніч і туман», коли люди зникали без суду і слідства. Відповідно, це спирається на алгоритми динаміки людської поведінки, яка спочатку намагається примітизуватися до свого виживання, а потім шукати можливості соціалізації, якщо нова соціалізація буде видаватися незворотною. Динаміка цієї нової соціалізації налічує приблизно 2,5–3 роки», — зазначає Олег Покальчук.
Тож через певний період люди адаптуються і приймають нові правила гри, подобаються вони їм чи ні. Вже після деокупації громадяни будуть інакше оцінювати динаміку свого життя в окупації, але людська поведінка є стандартною. «У Франції Рух спротиву насправді був дуже невеликий на початку, він складався з іспанців, євреїв, німецьких комуністів і радянських військових, які втекли. Класик філософії й літератури Жан-Поль Сартр спокійно викладав у коледжі при нацистах. А потім уже заднім числом, коли дійшло до гарячого, всі побігли записуватися до партизанів, у Рух спротиву. Аж до того, що десятиліттями потім собі приписували заслуги та симпатії до Руху спротиву», — наголошує Покальчук.
Таким чином, час перебування в окупації має критичне значення. «Умовно кажучи, якби ми 2017 року відвоювали Донбас, то мали б значно більше шансів на реінтеграцію в соціальному і політичному плані населення, яке там залишилося», — звертає увагу на вплив часу на наслідки окупації психолог.
Крім нацистського досвіду, Росія спирається на радянський тип пропаганди без абсолютного врахування реальності. Це одночасно її і слабка, і сильна сторони. Російська пропаганда нам часто здається смішною, оскільки вона відірвана від життя на тимчасово окупованих територіях і виглядає карикатурою. Але якщо її регулярно вживати, то вона перетворюється на ефективну отруту.
І є ще третя складова російської технології — розвідувальна, диверсійна, інформаційна робота, яка впливає на локальні групи населення або навіть на окремих людей. Як зазначає Олег Покальчук, у загальноокупаційному тренді росіян наразі багато нестиковок. Можна припустити, що вони пов’язані із аморфністю цілей самої російської «спецоперації» і намаганням росіян коригувати їх залежно від розвитку подій на бойових і дипломатичних фронтах.
Усвідомлення стандартної динаміки окупації в усій її буденності має попередити спокусу перекласти відповідальність на жителів окупованих територій. Ця спокуса може вражати тих, хто ніколи не був в окупації, не має там родичів і перебуває далеко від таких територій. При цьому Росія завжди з радістю сприяє і сприятиме відчуженню між співгромадянами на вільних і окупованих територіях.
«Це така собі шкала Богардуса, індекс соціальної дистанції, — якщо ви там чогось не розумієте або не знаєте, то воно для вас значно далі і тривожніше, є потенційним носієм певної небезпеки. Я думаю, що це буде серйозною соціальною проблемою, яка зараз, власне, народжується. Тому що люди в тилу свідомо і підсвідомо намагаються відмежуватися від реалій та обставин війни. І чітко намагаються позиціонувати себе як людей поза війною, тобто вони начебто в курсі, що вона відбувається, але в такий чарівний спосіб хочуть убезпечити себе ментально, приносячи в жертву тих, хто перебуває на окупованих територіях, за рахунок цієї своєї такої принциповості, безжальності та високої патріотичності, яка у них самих не завжди в діях виявляється, але вони вимагають цього від людей під окупацією», — так Олег Покальчук описує проблемні аспекти сприйняття людей з окупованих територій на вільній частині України.
Ніколи не треба забувати, що люди перебувають саме в окупації, яка неминуче визначає їхню поведінку. Першочерговою проблемою є сама окупація з боку Росії, а не те, як люди в ній виживають. Тим більше ми, як правило, бачимо публічні прояви життя людей на ТОТ з інформаційних джерел окупанта. Який має власні розрахунки, що показувати, а що приховувати.
Харизматичним прикладом інформаційної пастки окупанта є демонстрація прикладів «вітань» російської армії окремими жителями захоплених територій. Які, на жаль, провокують серед деяких суспільних груп України настрої «а за кого ми боремося».
По-перше, в таких емоційних реакціях ігнорується той факт, що Росія в результаті бойових дій провела зачистку населення і кардинально змінила його політичний і культурний склад. По-друге, прояви «радості» цивільних ніяк не можуть бути верифіковані під час бомбардувань і під дулами автоматів кадировців.
Іншим прикладом є Крим, щодо якого навіть частині українського суспільства вдалося нав’язати думку про «незаконний референдум, але його кримчани хотіли». Два приклади російських маніпуляцій мають спільне: вони походять саме від росіян і реалізовані тоді, коли люди грубою силою вже поставлені перед фактом захоплення території. Тому, збираючись коментувати в соціальних мережах «зраду» жителів ТОТ, треба зупинитися і згадати кілька речей. Ці неприємні відео із захоплених міст ми побачили тільки тому, що цього захотів окупант. І фігуранти російських пропагандистських відео перебувають не на курорті, а в окупації.
Усвідомлення обставин, в яких проживають українці на окупованих територіях, не звільняє нікого від відповідальності за свідоме сприяння окупації та російській армії. Але є принципова різниця між огульним звинуваченням усіх жителів окупованих територій і притягненням до відповідальності конкретних колаборантів і злочинців. Здатність бачити цю різницю — це найкраща відповідь маніпуляціям на окупованих територіях.
Стратегії виживання жителів окупованих територій, або Як «пропетляти»
У громадян є різні мотиви залишитися на окупованих територіях. Одні не мають внутрішніх сил чи матеріальних ресурсів будувати нове життя в іншому регіоні. Інші не можуть залишити своїх немічних родичів або сама думка покинути рідний дім для них є неприйнятною. Хтось зберігає надію на швидке повернення нормального життя. Або має політичні ілюзії стосовно планів росіян, як і мотиви залишитися, — стратегії поведінки в окупації теж неоднакові.
Частина громадян намагаються максимально відгородитися від реальності, уникаючи будь-яких контактів з окупаційними адміністраціями. Ця стратегія, безумовно, заслуговує на велику повагу, але загрожує негативними наслідками для громадян. Адже вони так чи інакше мають виживати, отримувати пенсії та зарплати або навчати своїх дітей. Після повномасштабного вторгнення росіяни значно швидше, ніж це було в ОРДЛО, ліквідують можливості громадян ігнорувати окупаційні адміністрації. До прикладу, на новозахоплених територіях уже озвучено прямі погрози батькам, які не хочуть відправляти дітей до шкіл окупантів. Інші громадяни, навпаки, незалежно від своїх політичних поглядів, намагаються максимально адаптуватися під нові реалії та знайти в них своє місце.
Військовий психолог Олег Покальчук вважає, що у жителів окупованих територій є дві опції. Перша — це фізично вижити. «Ніхто не має права вимагати від людей пожертвувати своїм життям без гарантій того, що ця жертва не буде марною», — наголошує Покальчук. Друга опція — моральний бар’єр. «Одна справа, коли окупант тобі каже підмітати вулицю, а інша — коли він каже брати участь в якихось ідеологічних окупантських преференціях чи зміцненні окупаційної влади. Тут завжди можна знайти можливість, як то кажуть, «пропетляти». Я думаю, що українці в цьому майстри», — вважає військовий психолог.
Першочерговим завданням держави є пояснення своїм громадянам дозволеного і забороненого. Ще до повномасштабного вторгнення Росії на базі Представництва президента України в АР Крим було розроблено Концепцію перехідного правосуддя. Вона передбачає, зокрема, необхідність законодавчо закріпити підстави для амністії осіб, які причетні до бойових дій, але не вчиняли воєнних злочинів. Також держава планувала встановити засади застосування люстрації до осіб, які виконували функції публічної влади на тимчасово окупованих територіях. Була і спроба надати громадянам на ТОТ необхідні орієнтири в проєкті закону про засади державної політики перехідного періоду, який, утім, не знайшов підтримки народних депутатів України й авторитетних міжнародних організацій. Нова агресія РФ тільки загострила потребу у визначеності, що таке «добре» і що таке «погано», та якою буде відповідальність за конкретні форми взаємодії простих громадян з окупантом. Насамперед це потрібно самим людям, які мають знати, на підставі яких принципів вони можуть вибудовувати свою стратегію виживання.
Буде великим перебільшенням стверджувати, що 2022 року держава чітко пояснює громадянам межу між виживанням і колаборацією з окупантом. Ці пояснення часто формуються на марші та залежать від розвитку подій. Для «гнучкості» закликів чиновників до жителів ТОТ є об’єктивні причини: динамічна лінія фронту і шанси на деокупацію найближчим часом. Але важливо намагатися звести до мінімуму невизначеність і непроговореність не прийнятних для держави форм взаємодії громадян з окупаційними адміністраціями. Вакуум завжди заповнюється, і Росія вже зараз брехливо лякає працівників комунальних підприємств планами України притягнути їх до відповідальності за роботу на критичній інфраструктурі. «Страшилки» росіян є абсолютно безпідставними, але треба не втомлюватися їх спростовувати.
Нові суспільні розколи
Війна не тільки об’єднує суспільство, а й створює нові потенційні лінії розколу. «Тилове суспільство», коли воно отямиться від цих переляків війни, намагатиметься підвищити самооцінку за рахунок перепозиціонування себе «більш українцями» і притлумлення, пригнічення, упослідження людей, які були в окупації, — продовжує Олег Покальчук. — Отут може виникнути прикра ситуація, і це треба передбачити, тому що такі речі потрібно абсолютно припиняти заздалегідь. Ми бачили це по 2014 року та ставленню до переселенців з окупованих територій Донецької та Луганської областей. Тут справа ще в тому, що одні перелякані люди намагатимуться упосліджувати інших переляканих людей».
На думку військового психолога, завдання держави може полягати в тому, що вона оголосить або конкретно покаже, що підстав для переляку більше не існує в принципі, — обнулити цю ситуацію до заводських налаштувань. «І тоді спрощення цієї комунікації соціальної покаже якісь реальні економічні проблеми, соціальні проблеми, які можна буде технічно залагоджувати. Тому що ми ж політична нація, ми дуже сильно містифікуємо і збільшуємо й без того існуючий драматизм. Мінімізація цього драматизму, в тому числі й страху, є одним із завдань державного керівництва», — каже Олег Покальчук.
Уже відчувається відмінність між сприйняттям поточної ситуації у спокійних і небезпечних регіонах. Одні випромінюють оптимізм і вірять у швидку перемогу, а інші не бачать жодних перспектив. Причини відмінності в баченнях зрозумілі, але важливо, щоб вони не переросли у нові тривалі лінії поділу.
В умовах війни, на жаль чи на щастя, держава несе основну відповідальність за збереження цілісності суспільства. І точно на жаль, ми мало говорили і думали про це після початку війни 2014-го.
Більше статей Анатолія Бондарчука та Олександра Клюжева читайте за посиланнями.