Нещодавній приїзд колишнього глави уряду РФ Кірієнка на Херсонщину ознаменував початок етапу «форсованої інтеграції» захоплених Росією українських територій. Кінцевої дати фіктивного референдуму цей претендент на кривавий трон Путіна публічно не анонсував. Однак після його від’їзду місцеві колаборанти всі як один гарячково заговорили про екстрену підготовку піддослідних регіонів до майбутніх псевдоплебісцитів.
Очевидно, можливому наданню Україні статусу кандидата на вступ до ЄС Кремль хоче протиставити імперський сурогат у вигляді «прискореної інтеграції» окупованих територій. Без зайвих церемоній готується об'єднання самопроголошених утворень «Л/ДНР» і тимчасово окупованих територій Херсонської та Запорізької областей в один «федеральний округ» у складі РФ.
Утім, жахатися слід не самого факту легалізації силового «приєднання». Методи і стиль окупаційного управління, що їх уже використовують на повну силу, — оце найгірше. Із цим щохвилини і доводиться стикатися українським громадянам на захоплених рашистами територіях.
На відміну від повзучої окупації ОРДЛО, яка розтягнулася на довгих вісім років, Херсонщину і Запоріжжя Кремль намагається брутально підім’яти під себе за лічені тижні. Українці, які від безвиході чи з власного вибору залишилися на новоокупованих територіях, не мають шансів уникнути кремлівських експериментів чи хоча б якось адаптуватися до них.
Що це за експерименти? І чи усвідомлює їхнє існування українська влада? Чи все робить для того, щоб допомогти людям не просто дочекатися ЗСУ, а вижити, не зламатися та наближати нашу спільну перемогу? Чи достатньо лише слова президента для того, щоб державна машина сформувала чітку політику щодо жителів тимчасово окупованих територій?
Стрімка окупація та придушення свободи
Протягом усієї війни з Росією з 2014 року виїхати на вільну Україну з ОРДЛО чи окупованого Криму можна було без надмірних ризиків. До початку широкомасштабної фази воєнних дій лінію розмежування долали більш як мільйон громадян щомісяця. Натомість зараз окупанти вдалися до повної блокади щойно захоплених територій.
Маріуполь із середини квітня перебуває фактично під замком. Зі ста тисяч жителів тимчасово окупованого українського міста мало кому вдається опинитися по інший бік уявної стіни. Так само жителі захоплених РФ територій Херсонщини чи Запоріжжя позбавлені реальної можливості залишити підконтрольні окупантам території. Єдиний доступний варіант добровільної втечі — в напрямку російського кордону. Так би мовити, в саме лігво ворога. По суті це шлях фактичної депортації під виглядом «добровільної» евакуації.
В ОРДЛО, зрештою, жителі мали хоча б якийсь шанс затертися в натовпі пристосуванців чи ідейних ватників, не виявляючи жодного ентузіазму чи показової лояльності до окупаційного режиму. Зараз навіть пенсіонери й підлітки не можуть оминути горнила фільтраційних таборів чи бодай примітивного терору, завуальованого під «денацифікацію».
У Маріуполі донедавна хаотичні та спонтанні репресивні практики стають дедалі більш раціональними, методичними і добре спланованими. На гітлерівський манір жителів міста організованими автобусними рейсами вивозять у фільтраційні табори сіл Нікольське і Безіменне. У так званих пунктах компактного розміщення людей змушують очікувати на «фільтрацію» вже не годинами, а протягом кількох днів із подальшим ризиком примусової депортації до Росії.
Зокрема, нещодавно в Запорізькій області окупанти викрали 18-річного голову студентської ради одного з місцевих ВНЗ Артура Ярошевського. Загалом понад сто громадян України перебувають у заручниках ставлеників Кремля на Запоріжжі. На Херсонщині загарбники утримують у своїх катівнях близько 600 осіб. Також викрадених жителів області вивозять у Крим. Непоодинокими є й факти розстрілів людей у разі виявлення в них посвідчення учасника АТО. Коли очільники ОРДЛО анонсують налагодження взаємодії та передачу свого досвіду новим окупаційним адміністраціям, перед очима постає жахлива історія донецької тюрми «Ізоляція», що є невід’ємною частиною «унікального» досвіду репресивного управління, яким «Л/ДНР» готові ділитися з усіма.
Масштаб руйнувань і військового насильства, з якими стикаються жителі новоокупованих територій, непорівнянний із попередньою фазою війни РФ в Україні. Статистика вбитого цивільного населення вказує, хто є головною ціллю «спеціальної військової операції». Ідеться про виживання людей у буквальному сенсі — про уникнення насильницької смерті, а не лише про забезпечення базових біологічних і матеріальних потреб. Окупанти, вже не маскуючись, обстрілюють підконтрольні території з артилерійської зброї: фронт далеко, а обстріли зовсім поряд.
Останній промовистий приклад — Донецьк, який, за зведеннями пропагандистських російських медіа, нібито обстрілювали ЗСУ. Але після регулярних «прильотів» по місту вже почали прозрівати й самопроголошені «депутати» в ОРДЛО. «Выхлоп — 2 сек. разрыв. Я тупо не понимаю, что происходит», — кілька днів тому написав у соціальних мережах один із них. А ми добре розуміємо.
Кампанію російської паспортизації за спрощеною процедурою в ОРДЛО розпочали лише 2019 року. Раніше там можна було жити і працювати з українським паспортом, не наражаючись на конфлікт із репресивною машиною. Сьогодні ж у новоокупованих населених пунктах кожен, хто не поспішає записуватися в чергу на отримання папірця із двоголовим орлом, — потенційний зрадник і вигнанець. Те саме — з примусовою мобілізацією, яку зараз застосовують до всіх. Натомість в ОРДЛО до недавнього часу нікого не примушували служити в так званій армії «Л/ДНР».
Жителі Херсонщини вже понад два тижні живуть у тотальній інформаційній ізоляції. Тоді як в ОРДЛО тривалий час усе-таки працювали українські мобільні оператори паралельно з російськими стільниковими мережами. Існував який-не-який доступ до Інтернету, і навіть сигнал українського радіо деякий час пробивався на захоплені РФ території.
Без демонстрації лояльності до окупаційного режиму на новоокупованих територіях тепер неможливо вести бізнес. В ОРДЛО до цього прийшли значно пізніше. Маркером лояльності є добровільне подання до окупаційних адміністрацій відомостей про власне майно та активи. І навіть цей жест не убезпечує власників бізнесу від примусової націоналізації їхнього майна на основі нікчемних рішень самопроголошених «високопосадовців». Якщо комусь сподобалися виробничі приміщення чи транспортні засоби, то власника просто ставлять перед фактом, що йому все це більше не належить. Можна ризикнути відкупитися, але зрештою втратити і бізнес, і гроші.
Захоплення українських навчальних закладів із подальшим їхнім включенням в освітню систему РФ і прискорений запуск навчального процесу за російськими лекалами — ще одна особливість нинішнього експерименту над людьми. Окуповані 2014 року українські території «денацифіковували» дозовано і поступово. Нинішні ж «інтеграційні» практики країни-агресорки в освітній сфері покликані якнайшвидше скомпрометувати як колаборантів тих українських освітян, які хочуть залишитися в професії. У разі відмови від виконання обов’язків із дотриманням «пропагандистських стандартів» українським вчителям і викладачам уже пообіцяли знайти заміну серед освітян окупованого Криму чи інших регіонів.
Актуальною є проблема функціонування місцевої влади (голів громад, місцевих чиновників, депутатів), частина з яких через різні причини не виїхала і продовжує підтримувати функціонування міст. Часто підтримуючи зв'язок з мером, що виїхав, дистанційно. Де межа між допомогою своїм землякам і колаборацією — не всім зрозуміло. І це викликатиме великі питання після звільнення цих територій.
В умовах повної ізоляції й тотального контролю важко переоцінити значення навіть невеликих акцій непокори. Усупереч жорсткій протидії окупаційного режиму, мирний спротив українських громадян не припиняється, а лише змінює свої форми. Він стає більш законспірованим, але не менш показовим і символічним. Жодного ентузіазму не викликало в жителів українських регіонів бутафорське святкування дня Росії, гучно організоване окупаційною владою.
У тимчасово окупованих містах і селах люди регулярно розвішують синьо-жовті стрічки, наносять патріотичні написи на стіни, поширюють листівки з закликами до російських військових здаватися у полон. У тимчасово окупованому Херсоні 58 із 60 директорів шкіл відмовилися з нового навчального року перейти на російські програми. У Маріуполі частина пенсіонерів досі відмовляються отримувати російські пенсії. Незважаючи на всі обставини, українські лікарі продовжують надавати медичну допомогу населенню тимчасово окупованих територій. Усі вони сподіваються отримати українську заробітну плату, а не рублеві виплати.
А де позиція влади?
На жаль, замість очікуваної державної політики і чітких сигналів про те, як вижити на новоокупованих територіях, громадянам демонстративно намалювали червоні лінії. Парламент досі обмежився лише тим, що посилив кримінальну відповідальність за колабораціонізм. І, судячи з переліку його ознак, вибір для людей в окупації простий: виїжджай, якщо не хочеш отримати тавро зрадника.
Навіть якби окуповані території не були заблоковані, пропонувати українцям евакуацію як порятунок від колабораціонізму — це лити воду на млин окупантів. Бо стратегія Кремля якраз і полягає в тому, щоб депортувати чи в інший спосіб позбутися всіх проукраїнськи налаштованих жителів окупованих територій, попередньо просіявши їх через криваве сито фільтраційних таборів. Для багатьох українських активістів, посадовців, депутатів безпечніше залишатися вдома під окупацією, ніж необачно наражатися на ризик під час добровільної евакуації.
Зрештою, одна справа — викривати колабораціоністів на вільній від окупантів території, а зовсім інша — ідентифікувати колабораціонізм там, де люди живуть і працюють поряд з окупантами (чи їхніми ставлениками). І хай навіть опосередковано, але все ж таки взаємодіють із ними.
Що має думати український підприємець, закуповуючи товари, які монопольно контролюють окупанти, чи лікар або працівник комунального підприємства, якому зарплату видають у рублях? За логікою чинного українського законодавства, такі дії цілком тягнуть на підозру в колабораціонізмі. Інструмент, спрямований на виявлення і покарання умовних сальдо і балицьких, дуже легко перетворити на засіб дискредитації всіх, хто залишився і проявляє ознаки життя.
Як доречно зазначила правозахисниця Олена Луньова, «важливо дати людям в окупації щось більше, ніж нові статті Кримінального кодексу». Дати на рівні закону правильні сигнали представникам місцевої влади, які залишилися там, які не перейшли на бік окупантів, але утримують у робочому стані комунальні підприємства міст тощо. Зараз як ніколи важливо не економити на фінансовій підтримці громадян на тимчасово окупованих територіях.
Чутки про затримки з виплатами пенсій чи зарплат для вчителів лякають і деморалізують значно більше, ніж новини про те, що окупанти окопуються і закріплюються. І навпаки, ніщо так не переконує у невідворотності нашої перемоги та звільненні окупованих територій, як виконання державою фінансових зобов’язань перед людьми, котрі там залишилися. Навіть в умовах фізичної блокади важливо і можливо підтримувати комунікації та надавати публічні послуги (адміністративні, освітні, фінансові) жителям тимчасово окупованих територій, зокрема використовуючи цифрові інструменти.
Нав’язувати активний спротив чи партизанську боротьбу як єдино правильний вибір в умовах окупації — безрозсудно. Так можна дискредитувати і поспішно відсікти хай інертну, але потенційно вирішальну проукраїнську більшість. Поки що РФ повільно прогресує в захопленні й утриманні українських територій, але програє війну за людей, які на них проживають.
Окупанти так і не здобули помітної підтримки серед ключових місцевих груп впливу — силовиків, депутатів, державних службовців. Тому ряди місцевої поліції поповнюють ряджені лакеї з «Л/ДНР» і Криму. Тому управлінський штат окупаційних адміністрацій майже повністю комплектують за рахунок перевірених кадрів з РФ. Колонізатори вже навіть почали перевозити сюди свої родини. Минулого тижня Кремль уперше напряму призначив нового керівника так званого уряду «ДНР», громадянина РФ. Навіть перевірені місцеві колаборанти поступово впадають у немилість.
З цієї ж причини так важливо, щоб червоні лінії, які виставляє держава щодо неспівпраці з агресором, не стали зашморгом на шиї тих, хто з нетерпінням чекає на повернення України. Завдання держави — виграти війну за українських громадян на всіх територіях ще до моменту їхнього звільнення. Місія жителів окупованих територій — вижити, залишаючись українцями. Як бачимо, громадяни зараз значно краще розуміють і реалізовують своє завдання, ніж держава.
Більше статей Олександра Неберикута та Олександра Клюжева читайте за посиланнями.