Політичні баталії набули затяжного характеру. Аналіз бойових зіткнень у парламенті, перестрілок в уряді та каральних акцій президентського секретаріату надає змогу порівняти події зі знаменитою «окопною війною» часів Першої світової. Противники регулярно ходили в атаки, поливали одне одного кулеметним свинцем, засипали шрапнеллю, труїли газом, рвали багнетами. Залишаючи на полі битви тисячі вбитих і не просунувшись ані на метр, вони поверталися до рідних шанців і рятівної колючки. Бійці воюючих сторін щодня жили очікуванням чергового наступу і надією на те, що саме цього разу ворог схибить. Попреться цілою дивізією на мінне поле, підставиться, оголить фланг. А тоді контратака — і все.
Щоденні вилазки, влаштовувані всіма без винятку вітчизняними політичними гравцями, настільки ж ритуальні, а бої між ними настільки ж нещадні. Однак кидати в бій усі резерви ніхто не ризикує. Кожен сподівається на помилку суперника й побоюється зробити непоправний промах. Ситуація помітно ускладнюється ще й тим, що ні в кого ні від кого немає практично жодних військових таємниць. Плани і цілі ясні. Розвіддані про потенціал кожного здобуто.
Бажання Ющенка та Балоги розвалити існуючу коаліцію є очевидним. Але настільки ж очевидним є їхнє небажання робити це власноручно. Відповідальне завдання з усунення більшості покладено не на штатних диверсантів із ЄЦ, а на розконсервованих підпільників, раніше засланих у БЮТ і «Самооборону». Після атентату Банкова з єзуїтським занепокоєнням закликала командирів двох згаданих політичних загонів дотримуватися пильності й зміцнювати оборону. Має право — воювала.
Публічно гарант запевняє всіх, що ворог не пройде. Але коли захисники перетвореної на руїни коаліційної фортеці занепокоїлися вербуванням найманців і рекрутуванням добровольців, із боку Банкової вилетіла сигнальна ракета. Відповідно до даних розвідки, щойно потенційний перебіжчик Володимир Литвин вступив у переговірний процес із представниками БЮТ, як із ним вийшов на контакт резидент, себто президент. І закликав бути стійким і не піддаватися на провокації. Відразу після цього запасним каналом з екс-спікером зв’язався Балога, аби уточнити, чи правильно Володимир Михайлович зрозумів настанову глави держави. При цьому Віктор Андрійович, позичивши в сірка очі, закликав оточенців із «НУ—НС» тримати оборону коаліції всіма доступними способами. Ані кроку назад! Як у такому разі оцінювати залишену за кадром розмову Ющенка з Литвином? Як попереджувальний постріл у повітря? Чи як зрадницький у спину?
Ліквідацію уряду Банкова бажає здійснити руками «Регіонів» і комуністів. У ПР про чистоплюйство гаранта поінформовані, але теж бруднитися не хочуть. Янукович і його бійці обрали тактику «дивної війни» — по суті, стріляють по своїх. Регіонали не голосують за власні законопроекти, аби всі переконалися, що коаліції не існує. Занадто тонко навіть для уродженців Донбасу... Як казав мій ротний: «Справжній боєць не повинен кидатися грудьми на кулемет. Особливо, якщо кулемет не стріляє». Ті, хто й так у курсі, що альянс БЮТ—«НУ—НС» розвалився, знизали плечима. Ті, хто відмовляється визнавати цей факт, і бровою не повели.
До рішучих атакувальних дій ПР готова вдатися лише в тому разі, якщо буде гарантовано повну капітуляцію противника. Їм потрібен прем’єр Янукович. Але він не потрібен Ющенку. В його списку, за агентурними даними, фігурують усе ті ж — Балога, Богатирьова, Яценюк. Як утішливий трофей Банкова пропонує потенційним союзникам пости спікера (саме це крісельце чинний гарант пригледів для Віктора Федоровича) і (або) портфель першого заступника глави уряду. Однак у керівництві партії та фракції подібний військовий здобуток вважають жалюгідною подачкою. І кидатися заради цього на амбразуру не збираються. Ведуть бої місцевого значення — іноді беруть в облогу парламентську трибуну й обстрілюють поданнями Конституційний суд.
Осічка вийшла з Яценюком. Отримавши мобприпис у Раду, Арсеній Петрович зрадів. Але передчасно. Просування по службі обернулося тяжкою військовою повинністю. Хочеться в глибокий тил — у МЗС або НБУ. На передову — у Кабмін — хочеться значно менше. Життя в парламентських окопах набридло. Але головковерх велить триматися до останнього. Перша особа парламенту розуміє, що перебуває в епіцентрі потенційного вибуху. Але не розуміє, яку роль йому приготували — сапера чи мінера. А тому побоюється першої (вона ж остання) помилки. Різких рухів уникає. Людина з характером войовничого миротворця й амбіціями блискучого стратега болісно боїться ганьби поразки. У похоронну команду Яценюк не наймався і бути могильником коаліції не бажає. Виявитися політичним «вантажем 200» не хоче, тож старанно зміцнює правовий бруствер, здатний, на його думку, захистити спікерський пост від психічних атак союзників і лобових — противника.
Тримає порох сухим Іван Степанович. Старий танкіст танка не зіпсує. Двічі спікер не проти й утретє повернутися на рідний КП. Але цієї готовності до самопожертви чомусь ніхто не цінує. Йому пропонують жалюгідну місію піднощика снарядів! Його мандат — головний резерв мало не всіх ставок. За умови правильного планування наступальної операції голос Плюща здатен вирішити долю коаліції, уряду, прем’єра. Долю кампанії. Але ветеран аж ніяк не камікадзе. Правом першим піднятися в атаку Плющ знехтував, позаяк із лав КПРС він давно вийшов.
БЮТ веде партизанську війну. Удень ручкається з окупантами, а ледь сутеніє — лупить по них з-за дерев. Вожді блоку, непохитно долаючи тяготи та злигодні, безуспішно борються із саботажем губернаторів, спричиняють розкладання в лавах армії регіоналів і відстрілюють дезертирів. Тимошенко уподібнилася снайперу. Разок стрельне — і змінить позицію. Змінити СВД на гаубицю вона поки що не готова. Як і назвати трофейників мародерами. З тим, що з нинішнім кріслом доведеться розпрощатися, Юлія Володимирівна, схоже, змирилася. Але йти сама не збирається. По-перше, хоче вимотати наступаючого противника глибоко ешелонованою обороною. По-друге, ЮВТ чомусь вважає: коли добровільно здасть рубіж оборони, вважатиметься, що відступила. А от якщо виб’ють із висотки, вийде, що «із запеклими боями відійшла на заздалегідь підготовлені позиції».
Бомбування, обстріли й нальоти ніяк не зміняться рішучим наступом. Усі одне одного бояться й усі одне від одного залежать. Усі одне одного ненавидять, але кожен готовий піти на союз із будь-ким, щоб разом боротися з кожним.
У Першу світову все вирішили революції — спочатку російська, потім німецька. Хід війни рішуче змінили не стратеги-полководці, а політики-авантюристи. Порятунок для одних армій і загибель для інших прийшов іззовні. На щось подібне розраховують і наші вояки.
Відкритої війни усі бояться й прагнуть одночасно. Усі її таємно розпалюють, але ніхто не хоче її відкрито розв’язувати. Сигналом до війни мають стати чергові позачергові вибори. Ніхто до них не готовий, але всі почали готуватися. Команду розгортати штаби вже розіслано посильними БЮТ і ПР. Коли настане час «Ч»? Розвідники доносять, що взимку. Але війна має властивість починатися раптово.
Вона знову буде вітчизняною, але вже явно не народною.