Тривала гра в парламентську більшість цього тижня нарешті завершилася. Майже вперше за час спікерства Володимира Литвина Верховна Рада пішла «своїм шляхом», оминаючи Банкову. Єдине, що наразі незрозуміло: битимуть тих, хто не послухався, гуртом чи відбудеться кропітка «індивідуальна робота».
Після запеклих і тривалих боїв значна частина парламентських загонів досягла перемир’я. Фракції більшості (за винятком есдеків) підтримали постанову про скасування рішення про перерозподіл комітетів ВР. При цьому за багатостраждальним Сергієм Тігіпком офіційно закріпили статус глави Нацбанку. Натхнений парламент на радощах (і всупереч прогнозам скептиків) видав на-гора бюджет на наступний рік. Причому результат викликає мимовільну повагу: важко згадати, яке ще принципове політичне рішення було підкріплене голосами 348 депутатів.
Нинішня парламентська ідилія до душі далеко не всім. Як відомо, ідея створення так званої «стабільної парламентської більшості» народилася на Банковій ще років зо два тому. Відомо й те, що задуми авторів цієї ідеї були наскільки підступними, настільки ж і очевидними. «СПБ» дозволяла верховній владі полегшити контроль над вищим законодавчим органом, тому що впливати на більшість ситуативну складніше. Саме тому примусовий «розподіл» депутатів-мажоритарників, які прийшли у парламент під нейтральними гаслами, проходив так жорстко. Для втілення запланованої схеми в життя використовувалися випробувані засоби: «батіг» апарату адміністративного придушення і «пряник» кадрових обіцянок. Щоправда, Литвин у бутність шефом президентської канцелярії повною мірою з цим завданням впоратися не зміг, зате тепер ніхто не звинуватить адміністрацію, що вона не захищає інтересів Президента.
Однак нинішній глава АП Віктор Медведчук, здається, не врахував кількох важливих обставин. Відносна близькість президентських виборів, схоже, зробила деяких помітних представників «СПБ» трохи сміливішими. У кожному разі, традиційну зневагу з боку Банкової взагалі й Леоніда Даниловича зокрема, вони стали сприймати досить болісно. До останньої краплі, звісно ж, далеко, але, вважаю, є нагода замислитися, чи надовго вистачить терпіння в тих, хто регулярно чує на свою адресу добірні неологізми.
Позицію гаранта важко не назвати ірраціональною. Президент не втомлюється повторювати, наскільки важлива для країни ефективна робота Верховної Ради. Та варто було ВР успішно подолати затяжну парламентську кризу, як це стало приводом для прочуханок. Як кажуть у кулуарах, днями під гарячу руку верховного арбітра потрапив колишній верховний митар. Новий міністр фінансів чимало зробив для того, щоб бюджет-2003 затвердили до настання новорічних канікул. І був готовий заради стратегічної мети піти на тактичні поступки. Саме тому контрольований Миколою Яновичем «Європейський вибір» підтримав ідею повернення опозиції відібраних було комітетських посад. Мета виправдовувала засоби: парламентські противники Президента стали зговірливішими, а парламент у цілому — працездатнішим. Щасливе вирішення передноворічного конфлікту мало б викликати радість Леоніда Кучми, та натомість викликало його гнів. Азаров одним із перших випробував цей гнів на собі.
Перепало й спікеру, який також чимало постарався для відновлення працездатності опікуваного ним органу влади. Політтехнологи стверджують: якщо на публічній прес-конференції президент держави дозволяє собі розповідати анекдоти, це несе набагато більше смислове навантаження, ніж здається на перший погляд. Анекдот «про Вовочку», який підносить снаряди ворогам, показовий.
Підтвердилася стара істина: Президентові непотрібен ефективний парламент, йому потрібен «підвішений» парламент. Він зацікавлений не так у прийнятті життєво важливих законодавчих рішень, як у контролі за цими рішеннями.
Задля справедливості зазначимо: багато парламентаріїв, у свою чергу, також керувалися ірраціональними міркуваннями. Було й бажання помститися Президенту за численні приниження, і прагнення насолити Медведчуку і Ко. Хоча були резони й цілком прагматичні. Чимало законодавців хотіли істотно обмежити вплив того ж таки Медведчука. Ще більше народних обранців не хотіли сваритися з Януковичем.
Прем’єр ще більшою мірою, ніж його перший заступник, був незацікавлений у зволіканні бюджетного процесу. Глава уряду не хотів розпочинати свій похід у вищу владу з поразки. І тим паче не міг собі дозволити опинитися в заручниках. Насамперед у Медведчука, який значиться в Президента головним контролером парламенту.
Стверджують, що не без участі Януковича зірвався план повалення спікера. Кучма неодноразово давав зрозуміти, що Литвин не справдив його надій. Ще до появи анекдота «про Вовочку» було помітно, наскільки прохолонули стосунки між Леонідом Даниловичем та Володимиром Михайловичем. Ризикнемо припустити, що людиною, яка «обслуговує» дедалі глибший конфлікт, є Віктор Медведчук. Стосунки між нинішнім і колишнім керівником АП важко назвати поганими. Вони дуже погані. Фракція об’єднаних есдеків неодноразово підставляла Литвина під вогонь опозиції і провокувала грати за чужим сценарієм. Соціал-демократи навіть не приховують, наскільки їх дратує помітна зговірливість Литвина стосовно опозиції, насамперед щодо Ющенка. Кажуть, буцімто новорічним подарунком Володимиру Михайловичу від фракції СДПУ(о) мало стати збирання підписів за відставку спікера. У такому разі Литвина могли «підвісити» за більшість остаточно й безповоротно.
Та спікер знайшов союзника в особі прем’єра. Альянс цей ситуативний, і говорити про його міцність і тривалість складно. Та поки що якщо вони й не в одній команді, то вже у будь-якому разі грають за одними правилами. Обидва не зацікавлені в посиленні впливу Медведчука. Обидва зацікавлені в працездатності парламенту набагато сильніше за Президента. Оскільки непрацездатний парламент спроможний прискорити передчасну політичну смерть як одного, так і іншого.
Додатковим чинником, що цементує цей альянс, можна вважати Віктора Ющенка. Віктор Андрійович дотепер зберігає щось на кшталт партнерських стосунків і з прем’єром, і зі спікером. У будь-якому разі він розглядає їх як надійних союзників у виснажливій і затяжній боротьбі з главою президентської адміністрації.
До числа можливих учасників своєрідного «оборонного пакту» поінформовані особи відносять також згаданого нами Миколу Азарова і генпрокурора Святослава Піскуна. Деякі спостерігачі зараховують до тих, хто «обороняється», і керівника СБУ Володимир Радченка, хоча стовідсоткового підтвердження ці відомості поки що не знайшли. Втім, у країні, здається, не залишилося жодного політичного союзу, до якого не намагався б приєднатися Володимир Іванович.
Не викликає сумнівів, що Віктор Медведчук, готовий (за його власним визнанням) воювати з усіма, найближчим часом перейде до апробованої тактики «сициліанського захисту». Багато хто думає: спонукуваний отримати реванш, глава АП продовжуватиме «копати» під Литвина. Проте нам здається, що Віктор Володимирович відкриє «другий фронт» і захоче підсилити свій вплив за рахунок того, що розставить потрібних людей на пости обласних податкових начальників. Однак тут йому доведеться зіштовхнутися з запеклим опором ще одного бійця — Юрія Кравченка, який знудьгувався за адреналіном.
Не виглядає переконливою версія, що Віктор Янукович уже дозрів для відкритої сутички й спробує домогтися звільнення Медведчука з посту глави АП. Проти цієї гіпотези свідчить хоча б те, що Президент ставиться до прем’єра дедалі з більшим роздратуванням. Янукович, як і Литвин, поки що його відверто розчаровує. Янукович як слід не впорався з жодним з поставлених перед ним завдань. Поки що він може похвастатися лише локальними успіхами в парламенті, проте він не єдиний батько навіть цих скромних перемог.
Хоч як це смішно звучить, але поки що Янукович виглядає найбезпораднішим прем’єром. Віктор Федорович не відразу зрозумів, що Київ — не Донецьк. Він не приховував свого прагнення істотно «почистити» урядовий апарат і, не встигнувши обжитися в новому кабінеті, уже розпочав спробу позбутися держсекретаря КМ Володимира Яцуби. Та, по-перше, амбіційному варягу явно не вистачає кваліфікованих кадрів. По-друге, заміна хоча б десятка чиновників фактично означає зупинку бюрократичної машини. По-третє, «немісцевий» Янукович, здається, не знав, що «зіпхнути» прем’єра набагато простіше, ніж «викоренити» живуче плем’я чинуш, які влаштувалися в Кабміні ще за часів Ляшка.
Уражений апарат завдав відповідного удару. Він ігнорує прем’єра. І звиклий до війни «дон» не знайшов зброї проти тихого, чемного саботажу. Попередників Віктора Федоровича апаратники вводили у свята святих під білі ручки, роз’яснювали, розтлумачували, тактовно вказували на помилки, допомагали чим могли. А можуть вони багато чого.
Нічого не робити, вони, до речі, можуть блискуче. Що вони нині виконують із професіональним блиском. Чиновники просто сидять і чекають указівок згори. А там ніяк не второпають, на що, власне, вказувати. Країна — не область. Отже, сил на «приборкання» глави есдеків у ясновельможного представника «донецьких» поки що немає. Йому б апарат приборкати...
Недавня тронна промова Леоніда Даниловича в Маріїнському палаці практично не залишила сумнівів: Президент має намір підсилити свої позиції за рахунок безвідмовної взаємодії сильного уряду й залежного від нього парламенту. Та несподівано для глави держави уряд продемонстрував безсилля, а парламент — незалежність.
Що ж: перед Новим роком трапляються і не такі чудеса. Тим цікавіше буде довідатися, які дива чекають на нас 2003-го. Протягом найближчих 12 місяців країна знатиме імена реальних кандидатів у президенти. Вузьке коло цих людей покликане стати магічним колом, що захищає Верховну Раду від зурочень та заклинань. Доти, поки це не станеться, у парламенті можливі будь-які чудеса.