Валерій Хорошковський |
28 листопада агентство «Інтерфакс-Україна» поширило відкритого листа народного депутата Верховної Ради Валерія Хорошковського, в якому він звернувся до соратників по «Комітету за підприємницьку політику нового покоління» із закликом перейти до відкритих, демократичних форм дискусії й оголосив про кадровий конкурс на входження до виборчого списку новостворюваного політичного об’єднання. Пропозиції, що містяться в зверненні, не лише прикували пильну увагу, а й викликали чимало запитань, із якими я і звернувся до автора листа Валерія Хорошковського. Розмова почалася зі спонукальних мотивів звернення до колег у такій незвичній формі.
— Повинен сказати, що в самому листі є відповідь на ці запитання. Безперечно, коли відбуваються політичні дискусії навколо нового проекту, то спочатку вони проходять у вузькому колі однодумців, при цьому приймаються якісь дуже важливі рішення. Але рано чи пізно настає момент, коли потрібно відкрито оприлюднити свою позицію. Дуже важливо відчути цей момент. Гадаю, він настав.
Щодо форми звернення, то й вона не випадкова: коли задумуєш таку непросту справу, не уникнути різних позицій і якоїсь внутрішньої напруги в команді, яка вирішила йти на вибори окремим блоком. Лист — відкрита форма діалогу, що знімає цю напругу.
І, нарешті, відкритий лист — це звернення не лише до однодумців, а й до тих, хто може до нас приєднатися. Адже всі ми чудово розуміємо, що мусимо залучити якомога більше прихильників — саме своїх прихильників, тих людей, які належать до нашого покоління.
— У листі йдеться про «нове покоління» — не «молоде», а саме «нове». Хто це?
— Ви звернули увагу на основний і цікавий, на мій погляд, момент. Сьогодні я бачу молодих, але старих, і бачу старих, але молодих. Коли ми кажемо про «нове» — наше — покоління, то йдеться не так про біологічний вік, як про можливість відповідати новим видам діяльності. Саме нові види діяльності, які виникли після розпаду Радянського Союзу, зробили людей самостійними, самодостатніми, зародили в них бажання реалізувати власні плани. З’явилися люди, які не покладаються на допомогу держави, а розраховують лише на власні сили, волю й інтелект, і тим самим розвивають нашу країну. Це і є нове покоління: до нього належать підприємці, менеджери, робітники підприємств нового типу, підприємств, організованих на принципах приватної власності. До нього, цього покоління, до речі, належать і люди вільних професій, зокрема й журналісти...
Прикметні риси нового покоління — відповідальність і самостійність. Прикладом може служити доля Ірини Горіної, яка бере участь у створенні нашого об’єднання і яку я вже згадав у відкритому листі. Ця тендітна жінка в минулому — учений, у відкриття власної пральні вклала все, що мала, і зуміла досягти успіху. Спочатку всю роботу вона виконувала сама, потім найняла перших працівників. Сьогодні в неї мережа чудових пралень і хімчисток у Харкові та Києві. Таких людей в Україні дуже багато. Вони йдуть на ризик і виграють. Тепер цей ризик супроводжуватиме їх усе життя: один раз ризикнувши, не можеш зупинитися. Це як дихання: його неможливо зупинити — загинеш! Так і тут: я знаю багатьох людей, які зуміли досягти успіху і взяти на себе відповідальність за своє майбутнє і за майбутнє своїх близьких. Саме на них, а не на колишньому промисловому генералітеті, не на так званих олігархах сьогодні тримається країна. І вони, безумовно, мають бути представлені в українському політичному просторі. Саме тому ми й говоримо сьогодні про необхідність створення нового політичного об’єднання.
— Але якщо є «нові» — то, виходить, є й «колишні». Що відрізняє одних від інших? Запитую вас уже не стільки як підприємця, скільки як політика, що ризикує говорити від імені цілого покоління. З чим ви сьогодні не згодні? І що пропонуєте?
— Скажу так: насамперед ми хочемо надати політиці смислу. Раніше мені здавалося, що багато політичних подій, до яких я ставився як спостерігач, відбуваються за певним розумним замислом. Тепер, коли я перебуваю в центрі політичного життя, можу сказати: багато сьогоднішніх подій у нашому політичному й економічному житті — наслідок нерозуміння, некомпетентності, а також політичних ігор, часто безглуздих, які будуються виключно на особистих інтересах і амбіціях.
Для мене важливо надати політиці смислу. Без цієї бази — без смислу і мети — не будується жодна справа. Саме тому ми кажемо колишній політичній номенклатурі: «Досить, хлопці, ви загралися. Тепер ми зіграємо свою, чесну гру...»
Напевно, нас можна назвати ідеалістами. Сьогодні більшість українських політиків заражена вірусом технократизму. Ці люди говорять про адміністративний ресурс, вплив засобів масової інформації на електорат, будують партійні машини, придумують витончені, на їхню думку, виборчі технології і вже давно не сперечаються про ідеї та принципи. Ідеї їх просто не цікавлять. Вони вважають, що придворні політологи завжди зможуть підібрати їм набір гасел і фраз, які відповідають політичній та соціальній кон’юнктурі. Ці хитрощі видаються хитромудрими лише на перший погляд. Насправді ідейна убогість українського політикуму очевидна багатьом. А в результаті найактивніша й найосвіченіша частина суспільства відмовляється брати участь у цьому шахрайстві і не приходить на вибори. Це не означає, що вони аполітичні. Вони просто не хочуть бути йолопами в чужій грі.
— Що дає вам змогу сподіватися на успіх у виборчій кампанії? Адже переваги українських виборців зміщені вліво, і ліберальна електоральна ніша не дуже велика.
— Це помилка. На попередніх виборах до Ради я виставив свою кандидатуру в окрузі, де більшість людей традиційно симпатизувала комуністам. Я переміг, набравши 52% голосів, далеко випередивши комуністів. Я не застосовував жодних виборчих технологій, а просто пояснював людям свою позицію. Я казав їм те саме, що кажу й зараз: «Колишнє покоління вичерпало себе, майбутнє належить молодим, і чим швидше вони візьмуть у свої руки важелі управління країною, тим швидше Україна стане на шлях нормального розвитку». Тоді за мене проголосували і пенсіонери, і бюджетники, і селяни, тобто ті, кого політологи традиційно називають «електоратом комуністів».
Не сумніваюся, що й тепер люди старшого покоління підтримають наше політичне об’єднання. У цьому немає нічого дивного — їх насамперед підштовхне до цього турбота про дітей. Більше того, знаю: саме вони найкраще розуміють, що ми своєю появою на політичній сцені вкажемо правильний шлях молодим — їхнім дітям та онукам. Дивлячись на нас, старше покоління знаходить віру. «Нам багато чого не вдалося, але вони, наші діти, зможуть», — так думають вони про нас...
— До виборів чотири місяці, а об’єднання ще не має назви — чи не ризик це в політичному сенсі?
— Запитання передчасне. Зверніть увагу: ми ще не йдемо — ми лише збираємо тих, хто піде разом із нами. Своїм соратникам я постійно пояснюю: ми нікуди не спізнюємося. Щоб одержати на виборах необхідні нам 10—15%, часу більш ніж достатньо. Вище я сказав, що нас можна назвати ідеалістами, але це не означає, що ми безпечні. Ми добре розуміємо, що перемог не дарують, за них потрібно боротися. Життя навчило нас досягати своїх цілей швидко, жорстко і холоднокровно. Отож не квапте розв’язку, основні події ще попереду.
Коли ж ми почнемо рухатися — назва буде. Ми люди відповідальні, тому вважаємо, що на підготовчому етапі не маємо права вирішувати, як назвати покоління. Хто, крім самого покоління, має на це право? Назву народить покоління. Ми, безперечно, можемо задати якісь рамки, запропонувати наше бачення, і воно є: є робочі назви, що відбивають сутність нашої мети, але ми не хочемо щось нав’язувати...
— До чого прагнутиме ваше об’єднання у Верховній Раді?
— Одне з головних завдань — обмежити втручання держави в економіку. Пріоритет має бути відданий приватному сектору економіки. Для цього доведеться реформувати практично всю правову базу. Друге завдання — розвиток ринків і стимулювання виробництва ринковими методами. У кінцевому підсумку це приведе до створення нових робочих місць, підвищення ефективності економіки і зростання заробітної плати, до зміни соціальної структури країни. Відповідно зміниться і психологія людей, і ставлення до праці. Третє завдання — домогтися міжнародного визнання України як держави, що виробляє смисли, корисну інформацію. Ми хочемо, щоб через 10—15 років Україна ввійшла у список провідних світових держав і щоб уже тепер інші держави будували свої плани співробітництва з Україною як рівні партнери, а не як сьогодні: з застереженням, «беручи до уваги».
— Усе, що ви назвали, — перелік ліберальних цінностей!
— А я й не приховую, що належу до людей, які відстоюють ліберальні ідеї, але не через назву, а через зміст. Час нарешті зрозуміти, що всі «ізми» — це рудименти минулого століття.
Давайте подивимося на речі простіше: наша країна перебуває сьогодні у тій фазі, коли потрібні люди, які вміють заробляти гроші, а не ті, хто прагне їх перерозподіляти. Особисто мене перерозподіл не стосується, і не хочу, щоб стосувався. Я вмію заробляти гроші і знаю, як зробити країну багатою. Це моє призначення. Це місія нашого політичного об’єднання.
До того ж лібералізму як ідеології в нас у країні немає, домінує соціал-демократична ідеологія. Це призвело до того, що при річному бюджеті держави близько 50 млрд. гривень соціальні виплати сьогодні наближаються до 100 млрд. Цей перекіс — результат відсутності на політичному полі сили, яка дає змогу врівноважувати бажане і дійсне.
Відсутність ліберальної доктрини — це, якщо хочете, відсутність майбутнього.
Знаєте, яке найважче запитання, на яке мені як депутату доводиться відповідати? Люди кажуть: «Мені за законом потрібно, а вони не дають, — допоможіть». Але на це запитання немає відповіді...
— От бачите: «не дають — допоможіть». Чи не означає це, що ліберальні цінності радянській людині чужі? Я не обмовився — радянській: більшість громадян України за своєю психікою — радянські люди. Приклад, наведений вами, це підтверджує. І ось запитання: чи здатне суспільство прийняти ваші ідеї?
— Бачите, парадокс у тому, що наша «радянська» людина, якщо виходити не з її ідеології, а з її інтересів, — ліберал. Давайте відповімо на кілька простих запитань.
Чи хочуть люди, щоб вони і їхні діти мали роботу? Хочуть. Яка це цінність? Ліберальна. Чи хочуть люди, щоб була стабільність у країні? Хочуть. І це ліберальна цінність. Чи хочуть люди, щоб їхня країна була цивілізованою? Хочуть. Ліберальна цінність. Чи хочуть люди бути вільними? Чи хочуть вони мати розвиток? Хочуть. І все це — ліберальні цінності.
І ось коли ми так формулюємо запитання й одержуємо на них відповіді, то виявляємо, що навіть колишні радянські люди — ліберали.
Інша річ, що саме слово «лібералізм» сприймається сьогодні як лайливе. Але через зміст і смисл ми так чи інакше підходимо до того, що якби цю модель спочатку реалізувати на практиці, то потім її можна прив’язати до цього слова. Хоча ще раз кажу: давайте не вживати цього слова. Його споганили: знайшлися люди, які раптом заявили: лібералізм — це я, і все навколо — для мене. На громадську свідомість це вплинуло гнітюче. І слово відкинули. А потім на це слово навішувалось усе що завгодно: і цинізм, і дике ставлення до робітника, коли роботодавець — «хазяїн» — має безмежні права. З’явилися й політичні клоуни, що сталі діяти під прапором лібералізму, хоча їхнє фіглярство нічого спільного з цією ідеологією не мало...
— Поговорімо про конкурс — адже це теж несподівана пропозиція. Ви «відкриваєтеся» не лише в діалозі з однодумцями, але відкриваєтеся, якщо так можна висловитися, до кінця: запрошуєте в політику пересічного громадянина, якого не знаєте. Ваш конкурс схожий на конкурс до інституту: вступлять ті, хто краще складе іспит.
— Порівняння з іспитом до вузу приймаю, але за умови, що за іспит і за вступ до нас не потрібно платити. Конкурс дає можливість перемогти найдостойнішим. Пропонуючи його, ми ставимо перед собою просту мету: знайти молодих людей, які вже зуміли досягти успіху в різних сферах діяльності. Ми не сумніваємося, що їм буде під силу власне розуміння завдань з реформування країни перетворити на реальну законодавчу діяльність.
Ми хочемо знайти і ввести в політичне життя, якщо можна так висловитися, нових зірок. Шлях від невідомості до реального політичного лідерства можна пройти за кілька місяців, якщо людина внутрішньо готова до цього. Люди втомилися від круговерті одних і тих самих осіб, вони готові послати на пенсію покоління політичної номенклатури, сформоване в 90-ті роки. Водночас у країні вже визріло і стало на ноги нове покоління. Конкурс дозволяє кращим його представникам зійти на політичний олімп і зіграти свою гру без компромісів.
— І якими ви бачите переможців конкурсу? Чого від них очікуєте?
— Запитайте сьогодні будь-якого виборця про владу. Перше, що вони скажуть, — влада відірвана від народу і живе своїм власним, малозрозумілим для навколишніх життям. Конкурс дозволить ліквідувати цей розрив і залучити до нашого об’єднання представників найбільш активної і дієздатної частини суспільства, які сьогодні ставляться до політики як до фарсу, в якому виступають бездарні актори. Переможці конкурсу ввійдуть у нашу команду, яка незабаром стане командою зірок.
— Чому ви вжили термін «антикризове управління»?
— Зверніть увагу: ким є будь-який учасник «Комітету за підприємницьку політику нового покоління» — хто він по суті? Виявляється, що це, як правило, антикризовий менеджер. Свого часу він прийшов на підприємство — розкрадене, розграбоване, без ринку і людей, — і перетворив його на рентабельний організм, що розвивається, на лідера ринку. Не випадково я згадав у своєму листі Вадима Гуржоса, який чотири роки тому прийшов на таке підприємство і зробив із нього передове, відоме сьогодні всій країні...
— Отже, держава у стані кризи — як підприємство, на яке має прийти «нове покоління» управлінців?
— Нещодавно я читав лекцію студентам і ставив їм таке саме запитання: чи ставитеся ви до держави як до підприємства? Просив обгрунтувати: якщо «так», то чому, і якщо «ні», то чому? І одержав масу цікавих відповідей. Якщо порівняти кількість тих, хто відповів «так», і тих, хто відповів «ні», — то буде 50 на 50. Тому від категоричної відповіді утримаюся і я. Звісно, держава — це особливий суб’єкт права, вона має цілком особливі функції, які докорінно відрізняються від функцій будь-якого, навіть найбільшого підприємства. Водночас, якщо підходити до питання з погляду економіки, то порівняння правомірне. Держава, якщо хочете, має бути прибутковою й успішною. Це дає можливість розвивати ту частину функцій, які ми називаємо соціальною сферою, внутрішньою політикою. Якщо немає першого, то немає і другого. Приклад із побуту: стоять поруч два солдати, які отримують різну зарплату, — солдат НАТО і солдат незалежної України — і всі бачать: на вояку, який отримує копійки, — печать ущербності. У цьому сенсі ми хочемо, щоб відчуття ущербності нас залишило раз і назавжди...
— А що для вас відчуття обов’язку перед країною?
— Я завжди з великою обережністю ставлюся до таких запитань. Говорити про обов’язок — означає хвалити себе. Скажу так: ті люди, про яких я кажу, — патріоти. Тому що це вони сплачують податки, які потім ідуть на соціальні потреби. Тому що це вони будують заводи і будинки в нашій країні. Це вони дають роботу десяткам і сотням тисяч робітників, які вже не скаржаться на життя, бо зароблені гроші дозволяють достойно жити їм та їхнім сім’ям. Це вони, люди, про яких я кажу, докладають сьогодні максимум зусиль для того, щоб у нашій країні нарешті з’явився так званий середній клас. І якщо про патріотизм говорити в цьому плані — я відповів на ваше запитання.
Але говорити про те, що відчувають наші люди до України, я не можу — вважаю, це питання глибоко особисте. Можу лише висловити власну думку. Я народився і виріс у цій країні, я тут живу, і для мене дуже важливо, якою вона буде для мене, якою вона буде для моїх дітей, взагалі-то, через короткий період часу...
— І останнє запитання: що рухає політиком «нового покоління»? Що дає йому сили?
— Політика — складна річ. Особливо коли створюєш нове замість віджилого. Отож, сил додає впевненість у тому, що ми робимо потрібну справу. Хочу сказати, що ми, крім усього іншого, технологічні. У цьому випадку ми спираємося на ряд системних досліджень. І, звісно, на відчуття ліктя, на відчуття команди.
І ще скажу: у політиці, очевидно, має бути, як у бізнесі: чесність і відкритість — непорушні умови успіху. І основа стійкості. Невпевнено почувається той, хто бреше, хто намагається йти непевними шляхами...
Ми проголосили повну відкритість — вона захистить нас і дасть сили.