Ранок урядового кварталу завжди починається з тривоги. Інколи вона навчальна. Але частіше - справжня.
З одного кінця кварталу в Міністерство охорони здоров'я хоче пробратися непоміченим той чи інший колишній міністр, якому потрібно порішати проблеми. Якщо людина попрацювала міністром хоч один день, вона настільки стурбована проблемами галузі, що не може від них відійти. Навіть коли спить, усе одно думає, чого ж вона так рано пішла, якщо залишається стільки незробленого, стільки можливостей ще відкрито, коли стільки структур на благо країни ще можна створити й очолити.
Масово йде на пенсію або просто звільняється обслуга Кабміну. Вони роблять це з жахом, оскільки не можуть запам'ятати імен, по батькові та облич міністрів, які дуже часто змінюються. У деяких міністерствах стоїть плазмовий екран, куди просто виведений портрет міністра сьогоднішнього дня. Адже це - базове знання кожного держслужбовця, оскільки на міністра, який проходить мимо, не можна чхнути, що цілком можливо стосовно службовця нижчого рангу. Тих, хто може чхати на міністра, дуже мало, їх усі повинні знати в обличчя, як і міністрів. І часто той, хто чхає на міністра, важливіший за самого міністра.
Найбільша небезпека зазвичай чекає на Банкову. Туди прориваються (намагаючись залишитися непоміченими) колишні президенти, які хочуть добратися до телефонів і поговорити відверто, хто - з Обамою, хто - з Трампом, а хто - з Меркель, щоб розкрити їм очі, що насправді найкращим партнером усіх часів і народів був саме телефонуючий. Тому у Вашингтоні чи Берліні ранкові дзвінки з Києва не сприймають всерйоз і чекають, коли в Києві прокинуться по-справжньому
Трохи пізніше з'їжджаються чинні міністри й починають гарячково читати Інтернет, щоб дізнатися, чи не зняли вже їх або когось із колег. Це важливе знання, бо дзвінка від такої людини не можна приймати, щоб тебе не запідозрили в нелояльності й не послали услід за нею.
Потинявшись по Інтернету, міністри заспокоюються, міцно вчепившись у свої крісла. Інколи з-під дверей кабінету чується хропіння. Міністри - теж люди і, як держслужбовці першого рангу, повинні вміти спати сидячи. При цьому рука їхня має лежати на урядовому телефоні, щоб миттєво відповісти на дзвінок, якщо він від Самого...
У перерві всі починають міряти собі температуру, щоб виявити коронавірус, і міняти маски. З дня на день, до речі, очікується постанова, що на урядовому варіанті маски має бути написане прізвище міністра, оскільки, прикриваючись анонімними масками, в міністерства почали заходити різні підозрілі особи, які запевняли охорону, що вони і є міністри. Декого, хто ніс дорогою назад ксерокси, вдалося зупинити. Але не всіх.
Потім президент починає записувати своє звернення до нації зі спортзалу, або з машини, або з велосипеда - залежно від дня тижня. Отже, день нарешті почався... І ломбарди можуть уже відкриватися, оскільки вони стали головною силою коронавірусної економіки. Зате парламент може не працювати взагалі, прикрившись універсальним гаслом "Маю право на помилку".
Більше матеріалів Георгія Почепцова читайте тут.