Зі 126 українських партій, які готуються до виборчої кампанії 2002 року, абсолютна більшість є або вважає себе демократичними. Тож не дивно, що навіть професійним політологам (не кажучи вже про виборців) важко політично ідентифікувати їх за формальними ознаками (ідеологічними чи програмними). Тому корисно подивитися на вітчизняні політичні реалії в ширшому форматі: яким чином вони вписуються чи хоча б віддалено кореспондують з тими трансформаціями у світовому демократичному русі, які символізуються поняттям «нові демократи».
Поняття «нові демократи» ввійшло у політичний лексикон після перемоги Демократичної партії США 1992 року.
Коли Білл Клінтон та його команда шукали ідеологічну платформу для довгоочікуваної перемоги на виборах, вони розуміли, що традиційна для американських демократів ліберальна філософія tax-and-spend потребує оновлення. Ретельно вивчивши сподівання американського електорату, зорієнтовані на політичний покажчик «vital sentre», сформулювали програму, що базується на таких положеннях: фіскальна дисципліна, обмеження величезних державних витрат; посилення регулятивної функції уряду в економіці; підтримка вільної торгівлі.
Схильність до принципів вільної торгівлі суперечила й певною мірою підривала пріоритет соціальних програм. І хоча базовий слоган демократів (saving Social Security first) зберігав свою значущість (особливо при визначенні стратегії дебатів із республіканцями), він фігурував лише як символ минулої епохи (welfare state).
1992 року бренд нових демократів використовував Білл Клінтон з певним викликом, як нагадування старій партійній гвардії, що їхні традиційні ліберальні погляди не повинні ставати на шляху таких перспективних ринкових проектів, як North-American Free Trade Agreement, новий торговий статус Китаю і т.п.
На відміну від західних (та й вітчизняних) лібералів, які насамперед побоюються втручання авторитарної держави в економічні процеси, нові демократи наголошують не на традиційному дерегулюванні економіки, а на підвищенні ефективності системи державних інститутів.
По суті, йдеться про модифікацію традиційної неоліберальної моделі ринкової економіки (яка виявилася неефективною в боротьбі з бідністю,) на засадах так званого «третього варіанту», чи третього шляху, який передбачає оптимальне поєднання методів ринкової економіки та компетентного державного регулювання.
На європейському континенті нішу нових демократів заповнили (позиціонували) насамперед нові лейбористи Тоні Блера, які завжди підкреслювали свою близькість до тієї моделі ліберальної демократії, яку уособлювали США епохи Б.Клінтона. І хоча, як зазначив генеральний директор Конфедерації британської індустрії, «Т.Блер керує найрегулятивніше орієнтованою адміністрацією (урядом) останнього часу», динамічна програма модернізації суспільства (приватизація, низький рівень інфляції, незалежний центральний банк, The Working Families Tax Gredit, реформування добродійної системи (welfare reform) тощо), яку розпочали нові лейбористи, виразно засвідчила відхід лейбористського руху від традиційних лівосоціалістичних догматів регульованої економіки. Більше того, перемога нових лейбористів у виборах 2000 року й особливо сенсаційна перемога польської лівиці («Союз лівих демократів — Союз праці») у вересні 2001 року чітко позначили еволюцію лівоцентристських тенденцій у європейській політиці за рахунок привласнення лівими ліберальних ідеологем або цінностей, традиційно сповідуваних правими партіями, внаслідок чого ті витісняються у сферу політичного маргінесу.
Водночас це знакові події. Вони засвідчують, що в європейській громадській свідомості завершилася епоха класичних уявлень, які базуються на протиставленні лівих і правих як абсолютних полюсів політичного спектра.
З появою нових демократів цивілізований світ виходить на новий рівень політичної культури, де традиційні ідеологічні фетиші втрачають свою абсолютну значущість. Водночас справді політичного звучання в цьому світі набувають релігійно-конфесійні символи, індекси фондових бірж і логотипи транснаціональних корпорацій. І річ тут не в політичній безпринципності чи відсутності ідеології: ідеологія нових демократів — це ідеологія відкритого суспільства, в якому ніхто не має монополії на істину.
Вона передбачає толерантність до інакомислення й усвідомлення конфлікту інтересів як невід’ємного атрибута демократії, що обумовлено недосконалістю наших знань про навколишній світ (у силу їх неповноти, незавершеності, історичної зумовленості). Це особливо характерно для соціального пізнання, оскільки, як справедливо підкреслює Дж.Сорос, ми самі є не сторонніми спостерігачами, а прямими чи опосередкованими учасниками подій, які намагаємося осмислити.
Агресивна нетерпимість, пошук ворогів, безглузда демонізація комуністів, олігархів чи ісламських фундаменталістів в умовах сучасного культурного розмаїття виявляються контпродуктивними, оскільки породжують ілюзії простого вирішення складних питань з допомогою перемоги одних над іншими. Тим паче в умовах перехідного суспільства, коли значні соціальні верстви населення можуть не усвідомити своїх справжніх інтересів. Адже їх витоки криються не так в європейській раціональності, як у глибинах колективної підсвідомості, яка визначає різні системи базових цінностей. Тому вміння домовлятися, знаходити компроміси на основі балансу інтересів усіх суб’єктів політичного процесу становить найважливішу передумову існування відкритого суспільства, квінтесенцію демократії.
З таких позицій питання, хто такі нові демократи, у сучасному українському політикумі можна сформулювати так: «Чи є в нас сьогодні політичні лідери, які виражають інтереси середнього класу — з одного боку, здатні відкинути ритуальні ідеологічні заклинання й об’єднати (консолідувати) суспільство навколо зрозумілих, придатних для практичної реалізації цілей — з другого боку»? А якщо є, то чи затребувані вони нашим перехідним суспільством?
Тією чи тією мірою на нішу нових демократів в Україні претендують відразу кілька політичних партій чи блоків, зокрема «Наша Україна», «За єдину Україну» (колишня «Тундра»), СДПУ(о), СПУ, ПЗУ, партія «Єдність» та інші. Якщо залишити за дужками інколи містифіковані назви, серед них переважають партії правоцентристської та ліберальної орієнтації, які запозичили в лівих гасла соціального захисту. Вони сьогодні роблять погоду в передвиборних гонках, що розпочалися, наполегливо декларуючи свою прихильність до демократичних цінностей, засад ринкової економіки, європейського вибору, і, звісно ж, усі клянуться у своїй палкій любові до України. І все було б добре, але насторожує, що наші так разюче однодумні демократи-центристи настільки захоплені взаємною боротьбою на знищення, що в них просто бракує сил і можливостей для творчої діяльності.
По суті, в українському «центристському» політикумі як у краплі води відбиваються етнокультурна поляризація, політичні забобони та більшовицька нетерпимість, характерні для нашого хворого суспільства загалом. І якщо партійні функціонери з СДПУ(о) ледве витримують націонал-демократів із «Нашої України» лише у рамках політкоректності, а рухівці з «Нашої України» з підозрою ставляться до олігархів із СДПУ(о) і «Трудової України», то всі вони дружно відхрещуються від будь-якої можливості співпраці з лівими (комуністи, соціалісти — прогресивні й не дуже), хоча ті представлені впливовими фракціями у Верховній Раді та є повноправними суб’єктами політичного процесу. Тим часом головну небезпеку для них усіх, разом узятих (особливо «підстаркуватих») можуть становити не комуністи і навіть не ісламські фундаменталісти, а відомі (із телевізійних джерел) «нові генерати», які вміло пристосували як політичне ноу-хау безсмертний рядок «Марсельєзи»: «отречемся от старого мира».
Ось такі центристи, дорогий читачу, збираються в ІІІ тисячолітті облаштовувати нашу країну. І річ тут не лише й не стільки в ідеологічній зашореності, як у відсутності політичної чи загальної культури. Застарілий ідейний багаж і соціально-психологічні стереотипи початку 90-х років не дозволяють нашим політичним лідерам розпізнавати справжні виклики сучасності, пов’язані з новими формами поляризації суспільства, обумовленими внутрішніми колізіями ліберально-ринкової демократії, глибинними демографічними зрушеннями і, нарешті, чітко позначеним зіткненням цивілізацій.
Навіть декларуючи сьогодні європейський вибір як пріоритетний для України в умовах зростання частки мусульманського населення, яке заперечує чимало базових цінностей європейської культури, цивілізації, ми не тільки не наближаємося до розв’язання проблеми громадянської злагоди, а можемо з упевненістю прогнозувати виникнення нових колізій, навіть осмислення яких потребує новішого, масштабнішого підходу.
Проте не будемо драматизувати ситуації. Адже якщо в суспільстві визріває потреба в нових підходах і нових політичних лідерах, вона неминуче торує собі шлях. Уже досвід формування парламентської більшості у Верховній Раді свідчить, що в усіх частинах українського політичного спектра не лише народжується усвідомлення необхідності широкої політичної консолідації, а й напрацьовується практичний досвід і уміння її досягати.
Свіжі віяння в політичному житті України, співзвучні філософії (поглядам) нових демократів на Заході, найбільшою мірою уособлюють лідер «Нашої України» екс-прем’єр Віктор Ющенко та київська міський голова Олександр Омельченко. Обидва вибудовують свою політичну долю на основі засад ліберальної демократії та християнських цінностей. Обидва претендують на роль виразника інтересів новонароджуваного середнього класу («маленького українця»), їм довіряє і симпатизує населення. Та якщо діяльність першого добре відома у країні, то новий лідер партії «Єдність» лише нещодавно заявив про себе як про політичну постать загальнонаціонального масштабу. І відразу ж став у ряди найвпливовіших політиків країни.
І в цьому немає нічого надзвичайного. Якщо не брати до уваги, що його вплив пояснюється не так харизмою чи близькістю до Президента (як схильні вважати деякі аналітики), а насамперед результативною діяльністю з благоустрою столиці. В очах громадської думки він утвердився як людина успішна, яка вміє досягти реальних результатів, а, на думку Шарля де Голля, ніщо так не об’єднує людей, як вплив успіху. Саме успіх у повсякденних практичних починаннях і визначає сьогодні реальний зміст тієї «формули консолідації», яку болісно намагаються винайти наші провідні політики — учасники виборчого марафону.
Тому енергійно проведена кампанія з перебудови столиці, супроводжувана вмілим залученням вітчизняних і зарубіжних інвестицій, наданням робочих місць і заробітку тисячам наших співвітчизників, послужила вагомішим аргументом для електорату, ніж чергові реформаторські висновки чи навіть тотальна футболізація країни.
На жаль, у результативності практичних починань київського міського голови й криється головна небезпека для нього. Бо, як свідчить життєвий досвід, справжніх успіхів у нас не вибачають. (І не лише в нас.) На відміну від більшості вітчизняних демократів, які докладають величезних зусиль для своєї політичної самоідентифікації, надзавдання, яке стоїть перед О.Омельченком, швидше соціально-психологічного плану: яким чином пом’якшити побоювання київських олігархів і регіональних лідерів, викликані появою на загальнонаціональному політичному подіумі справді сильної особистості. Найближчий час покаже, чи вдасться йому впоратися з таким завданням. Хоча передумови для цього є: О.Омельченко уникає войовничої політичної риторики і, як ніхто інший, здатний знайти спільну мову з правою та лівою частинами українського політикуму, а головне — із різними гілками влади.
Звідси йде його затребуваність на одну з ключових ролей у рамках вибудовування структури демократичних сил, здатних сформувати конструктивну більшість у Верховній Раді України наступного скликання. Незалежно від того, які організаційні форми вона матиме, тон у ній задаватимуть Олександр Омельченко, Віктор Ющенко, голова адміністрації Президента Володимир Литвин, віце-прем’єр Леонід Козаченко, львівський міський голова Василь Куйбіда та інші видні представники республіканської і регіональної еліт, які демонструють у вітчизняному варіанті новий стиль політичного менеджменту, позначений у розвинених країнах поняттям «нових демократів». Можливо, дорогий читачу, у твоєму уявленні наші нові демократи лише віддалено схожі на своїх західних прототипів. Проте питання не в тому, наскільки вони відповідають чи не відповідають західним стандартам. Питання в іншому: чи зуміють вони впоратися з нашими тривалими «негараздами» і новими викликами сучасності й виправдати сподівання своїх співвітчизників на поліпшення якості життя, на якій лежить прокляття перехідної епохи.