Світом котяться торговельні війни. Між Росією і Заходом опускається нова залізна завіса. Починають говорити про холодну війну між Заходом і Китаєм. Євроскептики, протекціоністи й націоналісти розхитують Євросоюз. Євроатлантичний простір розколюється на "європейський" і "атлантичний". Брекзит. Шотландія. Каталонія. Чи треба інтегруватися у світ, який сам на очах дезінтегрується?
Так, треба. Альтернативи немає.
Членство у правильному клубі робить нас сильнішими. Дуже важко вигадати для себе рецепти кращі, ніж стандарти Євросоюзу. Ми не знайдемо захисту надійнішого, ніж гарантії НАТО. Звісно, в обох випадках це тільки довгострокова перспектива. І так, справді, сьогодні в ЄС, НАТО, СОТ є проблеми. Але я впевнений - вони їх вирішать. І ми маємо бути серед тих, хто залишався вірним ідеї інтеграції, коли вона була в кризі.
До клубу приймають тільки того, хто поділяє його цінності й інтереси. Якщо Україна хоче інтегруватися в передовий світ, вона повинна брати участь в обговоренні проблем, які його турбують. У вирішенні деяких з них ми можемо навіть продемонструвати лідерство. Серйозний співрозмовник на ці теми буде в реальності набагато більш інтегрованим у світ, ніж багато формальних членів Євросоюзу.
Що турбує світ, Захід і Європу сьогодні? Те, що традиційні політичні й соціально-економічні моделі (ліберальна політика і ліберальна економіка) не працюють як раніше. Замінити їх поки що немає чим. Звідси успіх популістських ідей і політичних сил - і лівих, і ультраправих. Люди відчувають, що політики й великий бізнес залишають їх сам-на-сам із нерівністю, безробіттям, міграційною кризою, втратою ідентичності, відчуттям непотрібності й того, що від них нічого не залежить.
Від корпорацій очікують уже не благодійних відрахувань, які "підправляють" несправедливість соціально-економічного середовища, а такої моделі ведення бізнесу, яка робитиме справедливішим саме середовище. Саме в цьому напрямку слід активно думати українському бізнесу, якщо він хоче бути цікавим співрозмовником у світовому клубі.
Від своїх урядів люди очікують не тільки зростання ВВП. Вони хочуть, щоб влада допомагала їм ставати щасливішими. Таку відповідь дало нещодавнє соціологічне опитування для Ялтинської Європейської Стратегії (YES).
Оцінювати успіх країн і урядів за ширшими критеріями, ніж тільки ВВП й економічне зростання, - це, можливо, один зі шляхів подолання кризи ліберально-демократичних систем. Деякі країни почали вимірювати, наскільки й чому щасливі й задоволені своїм життям їхні громадяни, і формують свою політику з урахуванням цього. Україна може бути в цій, яка щойно з'являється, групі держав. Це дасть політичні пріоритети й інструменти для побудови такої країни, яку хочуть мати громадяни. І це зробить нас не тільки просунутими учасниками всесвітньої дискусії, а й частиною тих, хто створює майбутнє.
Серед страхів і загроз, які турбують світ, найважливіші три. По-перше, нові технології - передусім AI (штучний інтелект). Він може підірвати структуру суспільства, викинувши на вулицю сотні мільйонів "непотрібних людей", він може позбавити нас свободи через маніпуляцію й управління нашим мозком. По-друге, зміни клімату. Вони можуть зробити Землю непридатною для існування людства. По-третє, ядерні загрози (війна, поширення ядерної зброї, безпека атомних об'єктів). Вони можуть знищити людину як біологічний вид.
Розвивати новітні технології (не як загрозу людству, а як шанс) мають не тільки в Кремнієвій долині й китайських технохабах. Цю сферу своїм пріоритетом оголосили Євросоюз та Ізраїль. І Україні тут точно є що запропонувати світу - принаймні у сфері AI і IT. У нас висококласні інженери й програмісти, нова влада хоче зробити IT-сектор пріоритетною частиною економічної стратегії країни. Мінцифри, "країна в смартфоні".
Якщо Україна хоче бути агентом інновацій у Європі (як, наприклад, Естонія з її "електронним урядом"), то це - безпомильний інтеграційний напрямок.
Що ж до відповіді на кліматичні загрози - то тут нам доведеться стартувати з дуже низької позиції. Але якщо ми почнемо по-справжньому, серйозно приділяти увагу цій проблемі, це не тільки робитиме кращою нашу країну, а й просуватиме нас до клубу "правильних" країн.
А що стосується ядерної безпеки, то у своїй недовгій історії Україна вже як мінімум двічі відсунула світ далі від обриву. 1994-го ми відмовилися від ядерної зброї, 2000-го зупинили генеруючі блоки Чорнобиля. Причому ми вкрай потребували і оборони, й енергії, і робити так ні перед ким не були зобов'язані. Це був приклад відповідальності й візіонерства. Я вважаю, що обидва ці вчинки заслуговували на Нобелівську премію миру, але світ навіть не сказав нам "спасибі". Усе сприйняли як належне й забули. Причому забули разом із гарантіями Будапештського меморандуму.
Це має бути уроком. Треба вміти вмонтовувати себе в глобальну комунікацію. Ми довго втрачали можливості сказати про себе справді важливе. Більше цього допускати не можна. Нині ми стаємо однією з найбільш динамічних і відкритих, креативних і демократичних країн. Україна воює, захищаючи західні цінності й принципи. Ми даємо західному світу принаймні не менше, ніж отримуємо. Але багато хто там бачить тільки старі стереотипи.
Потрібен альтернативний український наратив. Не про сумне, а про круте. Світ повинен бачити не тільки молодого і яскравого президента, а й молоду і яскраву країну за ним.
Ми здатні довести, що традиційне суспільство посткомуністичної православної слов'янської країни може зробити прорив у сучасність, стати вільним і щасливим. Україна може стати моделлю як мінімум для свого регіону. У нас є всі шанси стати тут інтелектуальним центром, креативним хабом, цивілізаційним драйвером і лідером з політичної естетики, дизайну суспільства.
Комунікація, комунікація і ще раз комунікація. Маємо комбінувати роботу на урядових і неурядових платформах. Треба ще активніше просувати Україну в міжнародних організаціях, на культурних форумах, на ключових конференціях у ключових країнах, на ток-шоу найвпливовіших телеканалів планети. Ми маємо давати не тільки політикам і дипломатам, а й представникам бізнесу і громадянського суспільства можливість представляти свою країну на міжнародних майданчиках. Слід задіяти інструменти soft power, просуваючи у світі українських художників і креативну індустрію. Треба промотувати туристичну привабливість країни. І, до речі, в "клубі", який нас цікавить, говорять переважно англійською мовою, тому потрібно значно більше інвестувати у програми вивчення цієї мови. Треба посилати вчитися за кордон іще більше молодих людей, які потім повернуться і працюватимуть тут.
І ще: те, що, напевно, звучить нудно й банально, але не можу не згадати. Універсальний прискорювач інтеграції - інвестклімат, заснований на верховенстві права.
Буде важко. Гарна новина в тому, що реальна інтеграція у вкрай важливій сфері вже відбувається. Великий сегмент українського молодого покоління вже живе в глобальному світі, в Європі. І віртуально, і реально. Вони їздять за кордон, через світові соцмережі спілкуються з однолітками на Заході. Це важливо. Але цього недостатньо. Молоді українці повинні активніше вбудовуватися у "великий світ" культурно, інтелектуально, ментально. Якщо вони хочуть домагатися успіху в цьому, то вони просто зобов'язані читати більше правильних книжок класних авторів, слухати онлайн-лекції найбільш просунутих інтелектуалів, брати участь у вебінарах. Усі можливості для цього є. Звичайно, бізнес повинен допомагати українській молоді частіше зустрічатися з найвидатнішими умами планети, слухати й ставити запитання. Ми це робимо і будемо робити. Але це тільки вишенька на торті, яка не скасовує головного завдання: читати, вчитися, розуміти. Це дуже підвищує шанси.
П'ять років наполегливої роботи над реформами, комунікації щодо впровадження нових наративів - і ми зможемо побачити іншу реальність. Я думаю, українці відчувають це. Мене вразив ще один результат опитування для YES: з усіх націй (а ми опитували людей у країнах, де живе понад половина населення Землі) українці - найбільші оптимісти. Ми найбільше віримо, що через п'ять років станемо щасливішими.
Насамкінець скажу, що "Дзеркало тижня" налагоджувало комунікацію України зі світом чверть століття. Це видання з унікальними традиціями, і я вірю, що його команда зуміє продовжити їх на новому етапі в новій формі. Якби це не був останній номер, я би порадив нашій владі щотижня поширювати вибрані статті "Дзеркала тижня" англійською. Це було б елементом того нового українського наративу, який нам потрібен. Повільним, але ефективним убивцею стереотипів.