UA / RU
Підтримати ZN.ua

Ніно Бурджанадзе: «Росія має піти на компроміс»

Одним із потенційних лідерів майбутнього опору правлінню Михайла Саакашвілі на антиросійській хвилі називають колишню спікерку парламенту Грузії Ніно Бурджанадзе...

Автор: Мустафа Найєм

Пізно вночі 19 серпня біля бічного входу в Кафедральний собор Самеба («Свята трійця») у центрі Тбілісі зупинилися три невеличкі автобуси. На вулицю висипало близько двадцяти одягнених у чорне чоловіків. Вони повільно розсіялися на невеличкому майданчику перед собором і вже через кілька хвилин стали практично непомітними.

Тим часом у центральному залі храму вже зібралися парафіяни. Цього дня православний світ відзначав свято Преображення Господнього. Працівники храму готували вівтар до приходу Католикоса-Патріарха Ілії II, а відвідувачі терпляче чекали початку богослужіння.

Під склепінням уже зазвучали перші звуки співів, коли в бічні двері в супроводі охорони рвучким кроком увійшов президент Грузії Михайло Саакашвілі. Не звертаючи уваги на здивовані погляди парафіян, він попростував до патріарха, поцілував йому руку і, взявши приготовлену для нього свічку, став осторонь.

Час від часу президент нервово позирав на натовп іноземних журналістів, які вичікували за центральними колонами. Передбачалося, що після служби глава держави дасть невеличкий брифінг на вулиці біля входу в собор. Але несподівано його плани змінилися.

Щойно прозвучали перші звуки молитви, Саакашвілі квапливо поправив піджак, а співробітники прес-служби замахали руками, кличучи камери вишикуватися для брифінгу прямо в соборі. Президент заговорив, не чекаючи запитання.

— Ви бачили, що роблять із моєю країною. Якщо після всього цього будь-який політик у Європі дозволить це, ми говоритимемо про новий світовий устрій. Бо потім вони візьмуть Крим, Балтійські регіони, потім — території в Польщі, Скандинавії... — Михайло Саакашвілі говорив швидко, карбуючи кожне слово. — Я пишаюся своїм народом. Ми продовжимо наш мирний опір. Ми захищатимемо наші міста й села. Ми об’єдналися перед обличчям ворога. У Зугдіді люди вийшли на вулиці і протестували без зброї. Я бачив єднання з боку лікарів, населення, солдатів...

Картинка в телевізорі мала вразити глядача. Президент, який перекрикував хор, стояв на тлі грандіозних склепінь собору, попередньо обвішаних біло-червоними полотнищами національних прапорів.

Михайло Саакашвілі довго йшов до власного преображення. Нинішній конфлікт між Грузією та Росією з лідера революції остаточно зробив його єдиним лідером нації, здатним протистояти іноземній агресії. Кожна хвилина, кожна година перебування російських військ на території Грузії дедалі більше зміцнюють за ним статус національного месії.

Згодом, під час трансляції на центральному телебаченні, після сюжету про відвідання президентом собору Самеба демонстрували патріотичні ролики: червоне тло, перерізане колючим дротом, на якому спалахують білі написи «Агресія», «Російська інтервенція».... А впритул до нього — виступ колишнього лідера опозиції Левана Гачечиладзе, який закликає народ до єднання.

Вже тепер у Грузії з побоюванням зазирають у післязавтра, в якому будь-який опір, будь-який опозиційний рух можуть бути оголошені зрадою.

Одним із потенційних лідерів майбутнього опору правлінню Михайла Саакашвілі на антиросійській хвилі називають колишню спікерку парламенту Грузії Ніно Бурджанадзе. Колишня соратниця президента в часи революції Троянд, яка двічі виконувала роль першої особи в державі, відмовилася від участі у владі ще на минулих парламентських виборах. Як кажуть люди з її оточення, у Бурджанадзе було два виходи: або повністю підкоритися Саакашвілі, або бути приниженою до рангу звичайного депутата.

Вона вибрала третій — перечекати. І тепер вона — єдиний впливовий політик у країні, котрий залишився осторонь останніх подій у Південній Осетії. Бурджанадзе стала першою, хто висловив сумнів у правильності дій Саакашвілі в ніч на 8 серпня.

Колишня спікерка прийняла кореспондента «ДТ» у своїй квартирі в одному з тихих районів Тбілісі. Тепер там міститься весь її офіс. На столі — відкритий ноутбук із останніми новинами...

— Ніно Анзорівно, яка вина грузинської сторони в цьому конфлікті?

— Ви знаєте, звісно, мине час, коли всі крапки над «i» буде розставлено і сформульовано відповіді на всі запитання. Це повинно статися так чи інакше, бо в майбутньому неможливо буде уникнути такої ж ситуації, не проаналізувавши якихось вчинків і передісторії конфлікту. Аналіз потрібен не лише мені, вам, поодиноким представникам преси чи політичних кіл. Він потрібен усьому народу Грузії та друзям Грузії. Але я не думаю, що наразі час говорити про помилки і неправильні кроки. Фактом є одне: хоч би якими були попередні кроки обох сторін, те, що зробила російська сторона, оголосивши широкомасштабну війну проти Грузії, — не лізе в жодні ворота і не відповідає рамкам міжнародного права або рамкам «примушування до миру». Взагалі, саме собою примушування до миру ставить певні запитання, бо такі процеси можуть проходити лише під егідою ООН. Але вихід такої операції за рамки Цхінвалі свідчить про те, що в Росії було багато причин так зробити. Це західна орієнтація Грузії і показове покарання колишньої республіки СРСР, щоб іншим не кортіло.

— Ваше небажання критикувати нинішню владу зрозуміле. Але ви можете хоча б сказати, які запитання ви поставили б Михайлгові Саакашвілі?

— У мене дуже багато запитань! Але сьогодні я не ставитиму їх. Ми зараз єдині перед лицем єдиного ворога. Я однозначно можу сказати одне: ми не дамо Росії змінити владу у Грузії. Це не справа Росії — хто правитиме в Грузії. Це вирішувати виключно грузинському народу. Але, з іншого боку, я хочу підкреслити: кожна політична сила має право на запитання. А грузинський народ сам вирішить — чи отримав він адекватні відповіді на всі свої запитання або сумніви, чи задоволений він ними, прийнятні вони чи ні. Але це буде нормальний політичний процес у потрібний час...

— Вам не здається, що через небажання Росії виводити свої війська цей час не настане ніколи або настане дуже не скоро?

— Ні, мені зовсім так не здається. Більше того, мені здається, на жаль, що все навпаки — цей час настане дуже скоро. Народ уже запитує — послухайте людей на вулиці! Просто поки що люди це обговорюють між собою.

Я гадаю, що вже тепер є певний скептицизм стосовно керівництва країни, тому що після будь-якої війни виникають якісь запитання. Тим більше коли війну програно, коли ми опинилися в драматичній ситуації. Мені здається, було б дивно, якби запитання не ставилися і якби всі були щасливі й одностайно підтримували дії уряду.

Тому мені здається, що цей процес сам по собі здоровий, але потрібно робити так, аби він не потрапив під вплив ззовні. І він не повинен іти в те русло, в яке нас хотіла б увести Росія. Цей процес повинен іти тільки в демократичних рамках.

— А чи не станеться так, що в Грузії ще довго будь-яка опозиція називатиметься п’ятою колоною і пособниками Кремля?

— Ви знаєте, все може бути. Але якщо влада таке допустить, це буде фатальною помилкою. Адже ніщо не залишається безкарним. Якщо вони, замість адекватних відповідей на запитання, які мають право на існування, оголошуватимуть кожного, хто ставитиме їх, ворогом народу й агентом Кремля, — то влада зробить гірше самій собі. Ви знаєте, грузини — не дурний народ. Скажу вам відверто: я ставитиму запитання! Нехай називають мене як хочуть, народ сам зрозуміє, хто є хто.

— Вас не збентежило, що досі не озвучено чіткої позиції щодо подій у Грузії українського прем’єр-міністра Юлії Тимошенко?

— Ви знаєте, я не думаю, що у Юлії Володимирівни не болить серце за Грузію. Чому не було заяви? Мені складно сказати. Звісно, я була б рада почути, скажімо, публічну заяву пані Тимошенко, але, напевно, у неї є якісь свої причини не робити заяви вголос...

Зі свого боку, можу сказати, що до мене, наприклад, за дорученням Юлії Тимошенко приїжджав віце-прем’єр Григорій Немиря, який передав добрі побажання і готовність допомогти Грузії. За його словами, він докладно вивчав питання можливості допомоги Грузії, за дорученням пані Тимошенко.

— Але її мовчання було дуже промовисте... Тепер секретаріат президента оголосив її зрадницею національних інтересів і навіть передав відповідні документи в Службу безпеки...

— Не думаю, що країну прикрашають такі звинувачення на адресу свого ж прем’єра. Для звинувачень мають існувати якісь мінімальні причини і докази. Правда ж усе одно себе покаже.

— Ви не боїтеся незабаром опинитися в такій самій ролі?

— Ні, не боюся. Я не з полохливих. І сподіваюся, що нашому керівництву стане розуму такого не робити. Я вам скажу таку річ: у найближчому майбутньому я створюватиму політичну партію. Думала створювати партію незадовго до виборів — місцевих чи парламентських — через півтора року, не раніше, але ситуація створилася така, що я значно прискорюватиму цей процес.

— Саме після цього конфлікту?

— Так, саме через нього. Бо нині, мені здається, що моя політична діяльність буде дуже важливою.

— А в президенти балотуватиметеся?

— Про це нині ще рано говорити. У мене є амбіції допомогти цій країні й зробити все, що можу, а можу я багато чого.

— Вам не здається, що Грузія, як раніше, наприклад, Афганістан, стала іграшкою в руках США та Росії, і підбурювання до кон­флікту могли бути з обох боків?

— Я абсолютно виключаю підбурювання з боку США. Заявляю це з усією відповідальністю. Я зустрічалася з людьми в США на різних рівнях, із усіма лідерами країни — починаючи від президента Буша, Кондолізи Райс, із представниками в сенаті, конгресі, Пентагоні тощо. Всі нам казали про те, що потрібно знайти мирне вирішення цих проблем. Ніхто нас до війни не підбурював.

А от Росія завжди намагалася провокувати нас на конфлікт. У квітні Путін підписав указ про особливі відносини з владою Південної Осетії й Абхазії. Тоді це була спроба провокації, і ми були дуже близькі до воєнної провокації.

Те, що тепер відбулося — це чиста провокація з боку південних осетинів. Адже ніхто не вірить, що Росія намагалася зупинити Кокойти. Це Кокойти обстрілював грузинські села, маючи підтримку та пряму вказівку Росії.

З другого боку, хоча це й нелегко, коли бомблять твої села й міста, треба було зробити все, щоб, знаючи, що тебе провокують, утриматися від потрапляння в цю пастку. Нині в мене немає повної інформації і мені важко судити, чому так відбулося.

— Існує думка, що конфлікт у Грузії став ще й картою на президентських виборах у США…

— (сміється) Грузія, хоч і досить горда країна, але в нас немає такої манії величності, щоб думати, ніби вибори в США залежать від нас…

— Та після подій в Осетії Маккейн справді підняв свій рейтинг!..

— Ні, не через нас, не за рахунок комбінації. Якби Маккейн промовчав і нічого не сказав, у Грузії, і не лише в Грузії, всі страшенно обурилися б і здивувалися. Це помітний політик, котрий чудово знає проблематику. І що — тепер звинувачувати його в підтримці нас лише тому, що в нього додалися очки? Я сама кілька разів була в ситуації, коли треба було вирішувати, що робити: і так не подобається, і так. Врешті треба робити так, як вважаєш за потрібне. США нині нас підтримують, і ми лише вдячні їм за це.

— А не побоюєтеся, що після виборів у США конфлікт у Грузії перестане бути настільки мусованою темою, і вона перестане існувати як карта для розіграшу?

— США ніколи не приховували, що нас підтримують, що надають нам серйозну підтримку. Тож у чому ж розіграш? Вони завжди нам казали: війни слід всіляко уникати і вони з Росією не воюватимуть. І це правильно, бо з Росією взагалі-то не дуже приємно воювати. І слава Богу. Бо третя світова війна не потрібна ні грузинам, ні американцям, ні європейцям, і я вважаю, що розсудливим росіянам також. Я не думаю, що грузинську карту хтось розігрує. Коли це так, то це наша провина. Якщо тебе розігрують як карту, виходить, ти дав їм таке право. Однак це не означає, що в Росії має бути синдром безкарності, вседозволеності.

— Проте ви ж не заперечуватимете, що Грузія дедалі більше й більше підпадає під вплив США?

— По-перше, я б сказала, крен не лише в бік США, він у бік Заходу. Розумію, декому потрібно показати, що ми тяжіємо лише до США, а не до Європи. Річ у тому, що з європейцями Росія все ж таки намагається бути більш-менш цивілізованою. Загалом коли якийсь прозахідний крен існував чи існує, Росія насамперед має звинувачувати в цьому саму себе. Розумієте, від добра добра не шукають. Якби Росія розумно поводилася на Кавказі, якби в неї була розумна й нормальна політика, а не політика жандарма, все було б інакше. В Росії взагалі на Кавказі ніякої політики, окрім політики батога, не було. Тому не треба все звалювати на інших і не треба казати, що ці грузини такі погані й увесь час дивляться на Захід.

Нехай у Росії також поставлять собі запитання: а чому, власне, ці грузини, які мали добрі відносини з Росією, знають російську мову, православні, чому вони дивляться на Захід, а не на Північ? Можливо, настав час поставити собі це запитання? Чи Росія увесь час має діяти за принципом «сила є — розуму не треба»? Адже в Грузії вони собі дуже насолили. Так, вони розбомбили наші села, міста, й вони завдали нам непоправних збитків. А хіба хтось не знав, що вони це можуть? Ми всі це знали!

Я просто хочу сказати, що СРСР не відродиться ніколи. Цьому не бувати! Історію неможливо повернути назад. Я б хотіла, щоб Росія дивилася вперед. Адже в цієї країни є потенціал для розвитку. У неї є шанс стати нормальною країною, із якою не бояться жити поруч.

— Під час мітингу перед парламентом Саакашвілі заявив про вихід Грузії з СНД і закликав зробити те ж саме Україну. Вам не здається, що він поставив Ющенка в доволі незручне становище?

— А хіба він от так прямо звернувся до України?!

— Так. Подивіться запис.

— Ну... не знаю. Мені нічого сказати... Та в жодному разі, звісно ж, такі заклики роблять після того, як є якісь попередні домовленості. З другого боку, до Тбілісі не випадково приїхали президенти України, Польщі й балтійських країн. Усі вони чудово розуміють: якщо Росія доведе до переможного кінця свої дії — завтра настане черга цих держав.

Загалом мені здається, Україна трохи спізнюється. Мені здається, що там мали бити в усі дзвони ще тоді, коли їй було сказано, що Росія має змогу розділити Україну на дві частини. Так не розмовляють із суверенними країнами. Я справді хотіла б дожити до такого часу, коли Росія буде передбачуваною й нормальною країною.

— Ви справді вірите в те, що сценарій, подібний до кавказького, може бути розіграно і в Україні?

— Коли те, що сталося в Грузії, минеться безкарно, думаю, так. Це може бути не прямою воєнною загрозою, а чим завгодно...

— А чим у цій ситуації Росія відрізняється від США? До певного ступеня дії Росії — це асиметрична відповідь на те, що Америка дозволила собі в Іраку...

— Але ж в Іраку воювали не тільки США. Це було рішення міжнародного співтовариства.

— Та ми ж розуміємо, все, що сталося, диктували США...

— Неважливо! США поводилися як нормальна держава, вони домовлялися з іншими країнами, не раз попереджали Ірак, створили антиіракську коаліцію, до якої входили багато держав...

— Грузії було б легше, якби Росія створила таку коаліцію, скажімо, з Білорусі, Туркменистану й Казахстану?

— Це зовсім різні речі. Ірак був країною, де панувала диктатура, яка порушувала всі норми й міжнародно визнані принципи.

— Та, як і Грузія, це була суверенна держава!..

— Це так, але на міжнародному рівні було вирішено, що ця суверенна держава створює загрозу іншим суверенним державам.

— ...як виявилося, ні.

— ...цього ніхто ще не знає. А стосовно Грузії, то хоча вона й не зразок демократії, але, принаймні, це країна з демократично обраним президентом і парламентом, щодо якої в Росії є дуже чіткі правові зобов’язання, які було порушено.

— Ви, до речі, бачили договір, підписаний Медведєвим і Саакашвілі? Чому його приховують?

— Ні, я його не бачила й знаю рівно стільки ж, скільки й ви. Але, звісно ж, мене цікавить, що це за зони безпеки, додаткові заходи безпеки... Я думаю, що ми незабаром про все дізнаємося.

— Проте ви не раз чули заяви Кондолізи Райс, Саркозі, міністра закордонних справ Великобританії й самого Саакашвілі. Чому ж ніхто не каже про те, що цей договір продовжує називати російських військових миротворчою силою, хоча сама Росія вже очевидно стала стороною конфлікту?

— Мене це дуже бентежить. Та ви ж знаєте, політика — річ складна, й часто бажане й справжнє відрізняються одне від одного. Нині, на жаль, реальність така, що російські регулярні війська й миротворчі сили перебувають у цьому районі. Ігнорування цього ні до чого хорошого не приведе. Навіть якщо світове співтовариство дуже захотіло б ігнорувати реальність, це було б неможливо.

Шкода, що ми не змогли досягти того, чого дуже хотіла Грузія в останні роки. Ми завзято повторювали, що Росія є стороною конфлікту, що її сили треба доповнити міжнародним контингентом. Адже монополія Росії в цьому конфлікті означатиме в ліпшому разі його заморожування.

— Тобто фактично Росії просто дали по руках, але суть відносин не змінилася? Що ж у цьому хорошого?

— А я й не казала, що сталося щось позитивне! Це інші говорять, ніби щось хороше сталося, й Грузія виграла — я цього не казала й не казатиму. Я стверджую, все було дуже погано, а тепер ми змушені повернутися до «погано» й статус-кво, який був до воєнних дій.

З другого боку, на цьому етапі у світу не було іншого виходу. Я дуже хочу сподіватися, що на Росію серйозно натиснуть, і вона піде назустріч. Коли Росія справді хоче того, про що вона каже, коли там справді переживають за осетинський і абхазький народи й хочуть миру, а не тільки свого впливу, то Росія повинна піти на поступку. У мене, звичайно, є свої відповіді на ці запитання. Але майбутнє незабаром покаже, чого вона хоче насправді: жити у мирі чи смикати Грузію, як кішка мишку.

* * *

Ще в перші дні конфлікту в Південній Осетії в адміністрації президента почали роздавати наліпки I am Georgia. Forth century of Resistance. («Я — Грузія. Четверте століття опору»). Цей слоган може стати девізом Михайла Саакашвілі, вважають опозиційно налаштовані політики в Тбілісі.

Але найбільш дивує те, що і серед опозиції, і серед прибічників нинішнього президента побутує думка, що в силу свого характеру, освіти і західної орієнтації Саакашвілі є єдиним політиком у Грузії, який може протистояти тиску з боку Росії.

Проте головне запитання, яке поставлять Саакашвілі після того, як охолонуть пристрасті навколо російської окупації, — «Наскільки адекватною і доцільною була ескалація конфлікту в Цхінвалі?». У тому, що саме грузинські військові перейшли точку неповернення в затяжному конфлікті в Осетії, не сумнівається вже ніхто. Побічно це визнає і сам президент Грузії. «Ніхто не очікував від Росії такої відповіді, ніхто не думав, що це буде настільки широкомасштабно, — казав Михайло Саакашвілі на брифінгу з Кондолізою Райс. — Я сам цього не очікував!».

Завдання влади — довести: те, що сталося, є чітко спланованим актом провокації з боку Росії, який завів грузинську армію в патову ситуацію. Але навіть такий аргумент свідчитиме про помилку розвідки. Очевидно, що провокації з російського боку носили набагато системніший характер, ніж підозрювали грузинські спецслужби. За словами багатьох біженців із Цхінвалі, з якими розмовляв кореспондент «ДТ», евакуація жителів-осетинів — переважно жінок і дітей — із Цхінвалі розпочалася ще третього серпня, за п’ять днів до ракетного удару, завданого по місту грузинською армією. Мало того, російські миротворчі сили відкрито пропонували виїхати з міста та його околиць і грузинському населенню.

Повоєнна дискусія в Грузії навряд чи розвиватиметься мирним шляхом. Той факт, що Саакашвілі нині контролює практично всі органи влади і ЗМІ в країні, додасть опозиції лише радикальних рис. І, попри те що нині вона всіляко підкреслює свою підтримку президента «перед обличчям єдиного ворога», завтра посильна допомога Росії може виявитися більш ніж бажаною.

Боротьба проти п’ятої колони може зіграти з Саакашвілі злий жарт. Оточення президента якось уже використовувало цю карту — під час заворушень у листопаді минулого року. Попри перемогу на президентських виборах, докази того, що опозицію фінансувала й підтримувала Росія, в очах електорату виявилися непереконливими.

На це вказує бодай той факт, що на позачергових виборах нинішній президент втратив велику частину підтримки з боку корінного грузинського населення та інтелігенції. Левова частка його виборців — це вірмени й азербайджанці, які емігрували. І більшою мірою завдяки т.зв. президентській солідарності в регіоні глав Вірменії та Азербайджану всіляко сприяли підтримці Михайла Саакашвілі з боку громад. Саме сусіди, до речі, одними з перших поспішили визнати результати президентських виборів у Грузії.

Вдруге домогтися рейтингів на хвилі «боротьби зі шпигунами» нинішньому президентові буде складніше. При цьому слід ураховувати, що нагнітання антиросійських настроїв навряд чи сприятиме нормалізації ситуації в зонах конфлікту, а відтак може спричинити новий виток військового протистояння. З огляду на стиль керівництва та особисті риси Михайла Саакашвілі, можливий конфлікт з опозицією має всі шанси знову вилитися в придушення акцій масового протесту.

Однак у Саакашвілі є два козирі. Перший — незгуртованість опозиції, яка після поразки на президентських і парламентських виборах втратила свій вплив у суспільстві. Проблема опозиції полягає ще й у тому, що в силу національних особливостей грузинам не притаманно відмовлятися від лідерських амбіцій. Урятувати може тільки абсолютно новий політик, спроможний у короткий термін акумулювати критичну масу претензій до влади.

Другий козир Саакашвілі — ...російські війська. Доти, доки ворожі танки перебувають на грузинських територіях, у нинішнього президента є універсальне гасло для об’єднання нації. Доти, доки в Тбілісі йтиметься про військову присутність Російської Федерації, населення дивитиметься не на владу, а на Північ.

До того ж не слід забувати, що вже невдовзі у Грузії розпочнеться відновлення зруйнованих міст і сіл і зведення нових цивільних і військових об’єктів завдяки допомозі США і Європи, якою Саакашвілі вже заручився. І очевидно, що всі ці об’єкти буде продано двічі: спочатку Заходом — Грузії, а потім нинішньою владою — електорату як свідчення власного ефективного управління.

Вирішення конфлікту в Абхазії та Південній Осетії може виявитися кульмінацією історичної місії Михайла Саакашвілі. І це те, чого нинішній президент почне боятися вже на другий день після закінчення діалогу з Росією на підвищених тонах.

Водночас посилення тиску на Росію загрожує програшем Грузії ще й у великій міжнародній політиці. Сценарій, яким нині лякають Грузію, — визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії, — більш ніж реальний. Республіки негайно попросять військової допомоги в північного сусіда, і «конфлікт буде вичерпано».

У цьому разі всі попередні домовленості втратять будь-який сенс, і Саакашвілі з переможеного в нерівному бою може перетворитися ще й на політичного невдаху. Грузія фактично опиниться поза міжнародною дискусією, яку розгорне Росія навколо визнання двох «маленьких незалежних держав, що піддаються етнічним репресіям».

Втім, можливий і менш радикальний сценарій, про який у грузинській опозиції поки що говорять пошепки, але з великою надією. Росія може поступитися. Питання в тому, що стане предметом торгу із Заходом. Два дні тому цю ціну вже практично відкрито назвав міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров. У відповідь на запитання, чи припиняє Росія співробітництво з НАТО, міністр заявив, що «все залежить від пріоритетів НАТО: якщо пріоритети йдуть беззастережно на підтримку збанкрутілого режиму Саакашвілі на шкоду партнерству з Росією — це не наша провина».