На Україну насувається черговий спечний нашвидкуруч закон. Міністерство культури розробило законопроект «Про національну культурну спадщину». Безумовно, час визначитися з тим, що ж є нашою культурною спадщиною і як ми з нею обходитимемося. Але запропоновані законотворцями шляхи викликають величезну кількість питань.
Скажімо, у перших же абзацах автори примудрилися подати визначення терміна «автентичність», продемонструвавши повну необізнаність із нормами Ризької хартії, до якої приєдналася Україна. Пригадую, як кілька років тому один фізик-ядерник прочитав кілька законопроектів про підтримку науки, скрушно почухав потилицю і пробурмотів: «Бджолярство якесь». Схоже, визначення «бджолярство» лишається актуальним і донині.
Спробуймо здійснити коротеньку екскурсію довжелезним законопроектом «Про національну культурну спадщину». Найцікавіше те, що законопроект не містить жодних класифікацій об’єктів культурної спадщини за рівнем цінності. Це означає, що пам’ятки світового рівня значення прирівнюються до пам’яток національного рівня та місцевого родового рівня соціокультурної значимості. Слід зауважити: пам’яток національного та світового рівня десь 4-8% від усієї кількості об’єктів культурної спадщини, й саме вони потребують заходів збереження. Натомість ми спрямовуватимемо зусилля на пам’ятки місцевого або родового значення.
Нам обіцяють, що надалі забезпечення високої якості роботи буде гарантоване завдяки системі професійної кваліфікації та акредитації окремих осіб, підприємств і установ. Хто і як надаватиме право або акредитуватиме - невідомо. Зате вже тепер можна приблизно прорахувати розмір необхідного хабара.
Виявляється, наша культурна спадщина просто приречена без нового центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Автори тихенько оминули питання назви такої установи, а головне - її підпорядкування. Зате примудрилися зазначити, що «територіальні органи центрального органу складають єдину систему органів охорони культурної спадщини України». Це, вочевидь, можна трактувати так: МВС та інші органи не беруть участі в охороні?
Законотворці перейнялися ідеєю «затвердження нормативів і методик грошової оцінки пам’ятки». Фокус лише в тому, що оцінювати слід не пам’ятки (оскільки є сподівання - їх не продаватимуть!), а шкоду, заподіяну національній культурі їх знищенням або пошкодженням. Крім того, на законодавчому рівні слід спрогнозувати страхові суми на випадок їх тимчасового вивезення та ввезення і збитки, пов’язані з вилученням пам’ятки з культурного обігу. Нарешті, потрібно окремо говорити про можливість використання прогнозованих вартісних показників при здійсненні фінансових операцій для пам’яток національного й світового значення, що перебувають у недержавній власності (наприклад, картин із приватних колекцій).
А ось ще один цікавий пункт. «Дозволи і висновки, передбачені цим Законом, надаються строком на один рік… Дію дозволу може бути продовжено одноразово на той самий строк». Стаття просто неоковирна. Вона має бути докладніше розписана стосовно різних пам’яток, бо може статися так, що право на земельне угіддя, на якому розміщується курган, доведеться переоформлювати щорічно.
«Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо розроблення основних напрямів розвитку охорони культурної спадщини… центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини створює науково-методичну раду з провідних учених і висококваліфікованих фахівців-практиків». Чудово. Біда лише в тому, що поза кадром лишилися, скажімо, представники громадських організацій, незалежні експерти, фахівці, які добровільно погодилися або й наполягають на участі в таких радах.
Згадано в законопроекті й Міжвідомчу раду з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей. Склад ради і положення про неї затверджуються Кабінетом міністрів України. Постає запитання: де право громадян, релігійних громад та громадських організацій впливати на списки осіб у Раді? Схоже, зазначена рада просто буде сформована за партійним принципом.
На думку авторів закону, нам аж ніяк не обійтися й без Міжвідомчої консультативної ради з питань охорони та збереження нематеріальної культурної спадщини. Її буде створено «для координації роботи міністерств, органів місцевого самоврядування, наукових установ щодо виявлення, ідентифікації, документування об’єктів нематеріальної культурної спадщини, їх державної реєстрації». Навіщо це? Де право громадянина творити культуру, бути носієм культури, бути активним і незалежним у своїх конституційних правах? Хочеться звернутися з проханням здійснити державну реєстрацію у центральному органі виконавчої влади тюремного фольклору України.
Стаття 21 закону присвячена історико-культурним заповідникам та історико-культурним заповідним територіям. Багато пунктів цієї статті потребують визначення, хто приймає рішення. Наприклад, про оголошення комплексу пам’яток заповідником певного рівня. До речі, жодного слова в законі немає про те, хто приймає рішення про вилучення пам’ятки з Державного реєстру.
Стаття 32. Грошова оцінка пам’ятки. Згідно зі статтею, «Кожна пам’ятка має майнову цінність, що обчислюється у грошовій одиниці України. Пам’ятки підлягають грошовій оцінці за нормативами і методикою, що затверджуються Кабінетом міністрів України». Отже, нематеріальні пам’ятки теж мають грошову оцінку? За міжнародними товарознавчими правилами й стандартами, вартість є категорією прогнозу, а ціна - категорією факту. Крім того, одна справа - прогнозована вартість у операціях відшкодування збитків, інша - у визначенні страхових сум. Одна вартість стосується державної форми власності й може бути обліковою, інша вартість є правом власника (ринкова вартість). Подана норма спрямована на повний контроль згідно з методикою, затвердженою КМУ. Це нонсенс. Наприклад, поява облікової вартості в музеях відповідно до ринкових показників призведе до астрономічної оцінки фондів музею, а вартість послуг із охорони відповідно збільшиться в сотні разів. Де брати кошти?
«Консервація, реставрація, реабілітація, музеєфікація, ремонт, пристосування пам’ятки здійснюються лише за наявності письмового дозволу органу охорони культурної спадщини, до юрисдикції якого належить пам’ятка, на підставі погодженої з ним науково-проектної документації». Чудово, панове. Ми створюємо ще один корупційний центр, у якому можна буде погодити будь-що за домовленістю й фальсифікувати будь-яку інформацію.
Стаття 40 повідомляє, що «на фізичну або юридичну особу, діяльність якої негативно позначається на стані пам’ятки, покладається обов’язок вжити заходів, погоджених з органом охорони культурної спадщини, для запобігання такій загрозі та підтримання пам’ятки в належному стані за власні кошти». Хороша стаття, аби не одна обставина. Будь-яку пам’ятку за підробленими документами легше знищити й на її місці спорудити що заманеться. Дешевше буде. Хай розробники роззирнуться й переконаються в цьому навіч.
Стаття 44. Припинення земляних робіт у разі виявлення знахідки археологічного або історичного характеру. Можна писати в законопроекті що завгодно. Але слід пам’ятати: у разі виявлення знахідки забудовник передусім знищує все, що свідчить про наявність будь-яких слідів археологічної спадщини, інакше зазнає величезних збитків. Можна згадати досвід будівництва траси Київ - Одеса, коли археологічні пам’ятки просто ліквідовувалися. А що змінює цей закон? Нічого.
Йдемо далі. «Особа, яка випадково виявила об’єкт (предмет), щодо якого існує припущення, що він має археологічну цінність, зобов’язана вжити доступних їй заходів щодо убезпечення цього об’єкта (предмета) і позначення місця його виявлення, а також повідомити про цей об’єкт (предмет) територіальний орган охорони культурної спадщини». Цій темі слід приділити значно більше уваги. Наприклад, у деяких селах люди знаходять черепки керамічних речей Трипільської цивілізації в такій кількості, що на кожному городі щорічно з них викладають цілі паркани. Треба сповіщати про кожен черепок? Розробники забули також про речі (кам’яні мукомельні колеса, старі штики, ножі, чайники та праски), які давно зберігаються в родинах і які контролери та інформатори, користуючись цим законом, називатимуть археологічними пам’ятками.
Але далі стає значно цікавіше: «Правила цієї статті не поширюються на осіб, які виявили об’єкт (предмет) археологічного характеру під час розкопок, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків». Отже, якщо людина наймана, то вона може нічого не заявляти? Чудово! А де фіксуються обов’язки здавати ці предмети? Уявляєте, як такою «діркою» в законі можна скористатися!
«Знахідки, одержані в результаті археологічних досліджень (рухомі предмети), а також археологічні предмети, випадково виявлені під час земляних (підводних) робіт на території України, є державною власністю. Вони підлягають обліку та класифікації відповідно до методик, затверджених центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини».
З цим абзацом давайте розбиратися. Що таке «археологічні предмети»? Визначення у статті 1 («Визначення термінів») немає. Інше питання - коли виявлені? Може, вони виявлені ще 400 років тому, й місце виявлення невідоме! Тепер закон набув зворотної сили? Вони стали державними? Давайте, наприклад, почнемо вважати археологічними предметами старовинні монети Боспорського царства (вони точно є результатом несанкціонованих розкопок) й конфіскуємо їх із щонайменше 3 тис. колекцій нумізматів України… Потім конфісковуватимемо в колекціонерів усе, що може бути в принципі знайденим у землі (списки Товариства колекціонерів України відомі).
Замість того, щоб скористатися світовим досвідом і говорити про право володіння (й нарешті вказати шлях до легалізації прав володіння); говорити про документальне підтвердження походження пам’ятки й нарешті вказати шлях його декларування, - автори знову виявляють неповагу до громадян, котрі цінують і зберігають культурну спадщину в обсягах, значно більших за державні фонди, вкладають чималі гроші в реставраційні роботи, з покоління в покоління передають ці раритети.
Надзвичайно невдало виписана стаття 58 - про особливості обліку археологічних предметів, що перебувають у користуванні або володінні юридичних та фізичних осіб. Деякі положення у принципі не повинні існувати, оскільки облік та підхід до державної і недержавної частин музейного фонду України повинні бути єдиними. Саме особистість є джерелом і носієм культури, тому вона не має бути приниженою з боку суспільства.
Стаття 61 - про вивезення культурних цінностей. Стаття вимагає додати до клопотання про вивезення «документ, що підтверджує право власності на культурні цінності». Де цей документ визначено у цьому законопроекті? Як він називається? Чи вважатиметься підтвердженням права власності штамп на картині, проданій 1912 року у фундуклеївському антикварному магазині Києва громадянинові, що є прадідусем особи, котра вивозить картину?
Найгірше ж те, що в законопроекті не прописано найбільш важливі аспекти державного регулювання ввезення та вивезення. Він не скорочує й не спрощує процедуру оформлення. Зрештою, у ньому не враховано світовий досвід та численні вимоги міжнародних інституцій.
Стаття 65 регламентує відмову у видачі свідоцтва на право вивезення (тимчасового вивезення) культурних цінностей. Одна з причин: «страхова вартість культурних цінностей, заявлених для тимчасового вивезення, не відповідає їх реальній вартості».
Розробникам закону слід знати, що в українському законодавстві немає поняття «страхова вартість». Є поняття «страхова сума», що є договірною між страховою компанією та власником і залежить від ризиків, які обраховуються залежно від обраного транспорту (літак, автотранспорт, залізниця) та кількості пунктів перевантаження. Нічого спільного з «реальною вартістю» ця сума не має. Крім того, не існує словосполучення «реальна вартість», адже заявлені цінності не були проданими колись і не продаватимуться в майбутньому. Тобто можна говорити про абсолютну безграмотність у царині стандартів оцінки та товарознавчих стандартів.
Приголомшила й стаття 73 - про права добросовісного набувача культурних цінностей. «Особи, які володіють культурними цінностями та не знали і не могли знати, що ці цінності раніше були викрадені або незаконно вивезені, визнаються добросовісними набувачами культурних цінностей»… Читайте Цивільний кодекс, панове! Нотаріальне засвідчення дарування теж формуватиме армію добросовісних набувачів. А дарувальник не нестиме жодної відповідальності.
Кілька разів законопроект звертається до поняття «традиційна культура». Наприклад: «Охорона нематеріальної культурної спадщини включає в себе ідентифікацію, документування, дослідження, збереження, захист, популяризацію традиційної культури Українського народу»… Бентежать слова «захист» і «традиційна культура». Пахне нацизмом, адже до України приїздять або приїздили жити турки, греки, євреї, німці, китайці, індійці, африканці та інші нації, що розвивають культурне розмаїття і змінюють культурне буття. Отже, вони тепер, згідно із законом, є представниками «нетрадиційної культури»?
Нарешті доходимо Прикінцевих положень. На жаль, теж нічого втішного. Читаємо пункт про «обмеження кількості археологічних предметів, які можуть перебувати у володінні, користуванні та управлінні юридичних і фізичних осіб». Оце фокус! Виходить, хтось адмініструватиме приватні колекції?
На превеликий жаль, за браком місця, ми лише побіжно торкнулися, скажемо м’яко, недоробок у законопроекті. Їх перелік можна було б продовжувати нескінченно. Але постає запитання: цей законопроект - просто недолуга недоробка напівграмотних законотворців чи все-таки проблема набагато глибша? Ми знову матимемо «дірявий» закон, який у багатьох пунктах можна обійти, граючи на суперечностях, що неодмінно виникнуть у правовому полі України, чи порушити, пам’ятаючи про непрописану відповідальність. Ми так і не отримали відповідей, що нам робити з культурною спадщиною, неважливо - «традиційна» вона чи ні. А головне - відтепер цією спадщиною опікуватиметься новостворений орган центральної влади з невідомим підпорядкуванням, розпливчасто виписаними повноваженнями та незрозумілим бюджетом.
Єдиний, хто неминуче відчує на собі дію закону, - селянин, який не бігатиме з виораними черепками до сільради.