Очевидно, Україна - не єдина країна, котра опинилася у стані міжнародного збройного конфлікту, викликаного агресією Російської Федерації. А отже, має бути й відповідний міжнародний досвід у питаннях як розслідування, так і притягнення до відповідальності. Він є, проте Україна повинна йти власним шляхом.
У збройних конфліктів - свої відмінності й особливості, і вони суттєві. Точиться війна, не названа війною, війна "гібридна", що має свою специфіку: від використання найманців для досягнення політичної мети до інформаційних атак і нагнітання протестних настроїв усередині країни. А найголовніше - аналогічних ситуацій ще не було, принаймні таких масштабів, коли б під окупацією опинилася чимала частина території зі значною кількістю, фактично, заручників. До того ж усе це триває вже досить довго - шість років, причому й досі з активними фазами в "поведінці" агресора. Наприклад, останнім часом фіксуємо активізацію з нав'язуванням представниками окупаційних адміністрацій РФ "паспортів" псевдореспублік, а далі - і примусове отримання громадянства країни-окупанта. Це насамперед стосується "держслужбовців" та дітей - випускників шкіл. Така штучна зміна демографічної ситуації і "збільшення" кількості громадян "республік" - велика підступна гра РФ на геополітичному просторі.
І ось така специфіка змушує нас іти своїм особливим шляхом. Звісно, використовуючи світовий досвід, але з постійним озиранням на свої особливості, з їх врахуванням, з постійним доведенням і спростовуванням російського "настамнет". Ми постійно вчимося, помиляємося й виправляємо помилки. Але ключове - беремо на себе відповідальність.
Міжнародний збройний конфлікт, що триває в Україні з лютого 2014 року, спричинив виникнення масиву правопорушень, із якими раніше органи правопорядку, прокуратури та суди справи не мали. Йдеться про воєнні злочини та злочини проти людяності - умисні вбивства, тортури або нелюдяне поводження з цивільними та військовополоненими, нелегальну депортацію, примусову мілітаризацію, прямі атаки на цивільне населення та цивільні об'єкти, вилучення власності, не зумовлене воєнною необхідністю, тощо. Все це чи не щодня відбувається в окупованих Криму та Донбасі.
Справді, на момент початку збройної агресії ні законодавча база, ні органи державної влади України не були готові до вирішення проблеми притягнення до відповідальності осіб, винних у скоєнні воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Але всі ці шість років Україна як держава робила й робить усе з єдиною метою - утвердження невідворотності покарання.
По-перше, всупереч окремим думкам про неможливість використання міжнародних механізмів притягнення воєнних злочинців до відповідальності, а йдеться насамперед про високопосадовців держави-окупанта, Міжнародний кримінальний суд (МКС) на сьогодні може відкрити розслідування щодо України. Для цього цілком достатньо Заяви Верховної Ради України від 4 лютого 2015 року про визнання Україною юрисдикції МКС. А твердження про ратифікацію Римського статуту як єдину можливість кримінального переслідування на міжнародному рівні - маніпулятивні. Так, це, безперечно, важливий крок, який розширить права України, проте наразі ми й так узяли на себе зобов'язання співпрацювати з Міжнародним кримінальним судом та виконувати його рішення.
І підтвердження цього - останній Звіт МКС, оприлюднений на початку грудня минулого року. В документі підкреслюється, що впродовж 2020 року Офіс Прокурора МКС і далі аналізуватиме спроможність національної системи правосуддя України самостійно розслідувати відповідні категорії злочинів, щоб остаточно вирішити, які саме справи необхідно розслідувати силами МКС, а в яких вистачить розслідування на національному рівні.
Проте жоден міжнародний трибунал, навіть беручи до уваги надзвичайну складність його утворення (варто лише згадати блокування РФ резолюції Ради Безпеки ООН про створення суду з питань збиття літака рейсу МН17), не слугуватиме абсолютною панацеєю в питанні притягнення винних до відповідальності за найтяжчі злочини. Навіть МКС не під силу приділити увагу всім численним фактам порушень міжнародного гуманітарного права (МГП), він, радше, сфокусується на середній й вищій ланках воєнних злочинців.
З початку збройної агресії ми спільно з правозахисними організаціями подали до МКС 13 інформаційних повідомлень. Стосовно Криму - їх сім. У них ідеться про факти використання РФ цивільного населення півострова як "живих щитів" під час військових дій активної фази окупації Криму в лютому-березні 2014 року, примусовий призов кримчан на службу у збройних силах РФ, видворення та депортацію жителів з Криму на основі рішень судів окупаційної влади, насильницьке переміщення засуджених у пенітенціарні установи, розміщені на території країни-агресора, експропріацію майна.
Стосовно Донбасу було подано документи про обстріли об'єктів цивільної інфраструктури, вбивства й катування військовослужбовців та цивільних, злочини щодо дітей. Останнє повідомлення, подане в грудні 2019 року, стосувалося позасудових страт дев'яти військовослужбовців Збройних сил України представниками проросійської організованої групи "Козачий союз "Область війська Донського" під час боїв за Іловайськ у 2014 році та Дебальцеве у 2015 році.
По-друге, для ефективного розслідування воєнних злочинів та злочинів проти людяності на національному рівні необхідне розуміння, що це, взагалі, таке, як боротися з окупантом правовими методами, аби докази порушень міжнародного гуманітарного права мали судову перспективу. По серпень 2016 року кримське питання в рамках воєнних злочинів взагалі не порушувалось. А прокуратура АР Крим, м'яко кажучи, не те що була на задвірках, - робота в ній сприймалась як заслання. Тепер - є не тільки розуміння, як в умовах відсутності фізичного доступу до окупованих територій проводити розслідування, збирати докази, а й конкретні судові вироки.
Ми пішли ще далі. Для об'єднання і координації зусиль усіх правоохоронних органів у розслідуванні всіх злочинів зазначеної категорії в структурі Офісу Генерального прокурора в листопаді створено спеціалізований Департамент, який забезпечує нагляд у кримінальних провадженнях щодо злочинів, скоєних в умовах збройного конфлікту. Більше того, аналогічні підрозділи вже запущено і в прокуратурах Донецької та Луганської областей. Їх ключове завдання - систематична фіксація та збір доказів, координація правоохоронців. Понад тисячу томів справ, тисячі свідків, більше 12 тисяч кримінальних проваджень - тепер усе це є базою для судових процесів у національних судах.
Розслідування велися й до цього, але без певної системності. Такі, так би мовити, хаотичність, нескоординованість подекуди й гальмували процес. Наприклад, неоднозначна практика при визначенні кваліфікації таких злочинів, як убивства, викрадення та катування, вчинені в умовах збройного конфлікту в один і той самий період, в одному й тому ж самому місці в Донбасі, жертвами яких стали тисячі людей. Частина їх кваліфікується як воєнні злочини, а частина - як загальнокримінальні. Такого більше не буде. Департамент і регіональні підрозділи завершують аудит усіх кримінальних проваджень на предмет проблемних питань та неоднозначності трактувань.
Крім того, ми говоримо про воєнні злочини та злочини проти людяності, вчинені з обох боків. Питання дуже сенситивне для суспільства. Але даймо самі собі відповідь, чи виправдане, наприклад, переслідування "Торнадо" або чи має бути відповідальність за некомпетентні рішення, наслідком яких може бути визнано масову загибель людей?
І по-третє. Коли інституційну вертикаль збудовано, постає питання необхідних законодавчих змін для того, щоб вона почала повноцінно працювати. Кримінальний кодекс на шостому році збройної агресії РФ не передбачає відповідальності за злочини проти людяності. А положення про воєнні злочини не повною мірою відповідають сучасному міжнародному гуманітарному та кримінальному праву. Чинна норма, стаття 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни), така узагальнена, що належно встановити рівень кримінальної відповідальності за конкретний вид злочину надзвичайно складно. За цією статтею зареєстровано 138 кримінальних проваджень, 42 особам вручено підозри, дев'ять справ - скеровано до суду. Але вирок - один.
А коли норма чітка й зрозуміла і трактуєтеся всіма сторонами процесу однаково - це вже великий крок до успіху. Тому є потреба в більш деталізованому підході до серйозних порушень МГП. І активізація цього процесу в парламенті вселяє певний оптимізм.
До того ж є певні проблеми у судовій системі. Судді або бояться, або не здатні приймати рішення в таких провадженнях. На те є свої причини. Переважна більшість справ на сьогодні перебувають на розгляді судів, розміщених у Донбасі, відтак судді просто бояться за життя і здоров'я своє та своїх близьких, у тому числі тих, котрі живуть на тимчасово окупованих територіях. Крім того, елементарно бракує спеціальних і глибоких знань із міжнародного гуманітарного й кримінального права, в чому до збройної агресії не було потреби. А зважаючи ще й на надмірну завантаженість судів, особливо місцевих, такі справи просто розчиняються в загальному потоці. Тому, звісно, слід порушувати питання спеціалізованих суддів. А в ідеалі - і спеціалізованого суду, який розглядатиме виключно цю категорію справ. Неупереджено і професійно.
Всі статті автора читайте тут.