UA / RU
Підтримати ZN.ua

НЕСВОЄЧАСНА РЕФОРМА

Ви чули, що реформа політичної системи в Україні назріла? Якщо ні, то ви живете не в Україні або космічно далекі від політики...

Автор: Олег Беспалов

Ви чули, що реформа політичної системи в Україні назріла? Якщо ні, то ви живете не в Україні або космічно далекі від політики. Нам за останні півтора місяця стільки розповіли про необхідність змінити принципи роботи парламенту, уряду та глави держави, що українці давно повинні стати найпідкутішою політично нацією світу. Насправді всенародного тріумфування з нагоди ініціативи Леоніда Кучми не спостерігається. Хоча необхідність змін у політичній практиці (не плутати з Конституцією) країни не тільки назріла, а й перезріла, пропозиції Президента України щодо конституційної реформи не викликали гарячого відгуку в серцях громадян нашої країни.

Водночас значна частина українських громадян готова прийти на дільниці для голосування в разі проведення всеукраїнського референдуму з питань політичної реформи. Причин тут кілька. З одного боку, на їхнє ставлення вплинули результати парламентських виборів 2002 року. Адміністративний тиск і брудні виборчі технології не допомогли партії влади встановити монополію на законотворчість, і люди відчули свою силу. Понад те, у парламенті з’явився прошарок центристів, котрі прагнуть займати активну політичну, але не опозиційну чи провладну позицію. Не слід применшувати й ефективність президентського ходу. Леонідові Кучмі вдається раз у раз перехоплювати ініціативу в його протистоянні з опозицією. Пропозиції щодо політичної реформи — одна зі знахідок президентської команди.

Упевнений, парламентські слухання з проблеми проведення політичної реформи стали для багатьох розчаруванням. Конструктиву вочевидь не було. Опозиціонери критикували сильніше, провладні фракції — більш м’яко, дозволяючи собі лише не погоджуватися з окремими позиціями ініціатив Леоніда Кучми.

Можливо, «гальмом» для законодавців став той факт, що не минуло й двох років із часу закінчення дії Перехідних положень Конституції. Забуто й те, у яких запеклих суперечках ухвалювався Основний Закон. Його творці в численних інтерв’ю не приховували, що заклали чимало механізмів, аби не допустити можливості змінити Конституцію «з кондачка», на догоду тому чи іншому політичному угрупованню. Але головна проблема полягає навіть не в цьому. Абсолютно не вичерпано потенціалу української Конституції. Тож прагнення змінити її в найкоротші терміни (орієнтовно — до осені 2004 року) наче підтверджують слушність англійської приказки: «Якщо правила гри не дозволяють вигравати, джентльмени змінюють правила». Даруйте, джентльмени, але ви намагаєтеся не правила політичної гри змінити, а перескочити з середньої школи на другий-третій курс вузу без складання випускних і вступних іспитів. Прикриваючись гучними й привабливими гаслами про необхідність відновлення політикуму та заміни старих політичних гравців новими, влада прагне підчистити Основний Закон так, щоб зберегти різноманітні преференції за собою, навіть у випадку поразки на президентських виборах. Незграбність влади фактично сформувала позицію противників Президента у вигляді меморандуму з політичної реформи. Опозиція побоюється, що незабаром відбудеться зачистка політичного простору від інакодумців.

Українська політична еліта зіштовхнулася з запропонованим Президентом варіантом реформи буквально лоб у лоб. Найприкріше і найбезглуздіше навіть не в тому, що пропозиції залишаються вкинутими в суспільство, як кидають із човна дитину, котру воліють навчити плавати. При цьому не враховується, що інстинкти нашого суспільства не настільки розвинені, як прагнення людини вижити за будь-яку ціну. Наші громадяни за довгі роки одержали так багато різноманітних «щеплень від задумливості», що їхній продекларований «одобрямс» не може бути навіть формальною основою для внесення змін у Конституцію. Швидше, у процесі політичної реформи доцільно виокремити зміни, без яких країна не зможе рухатися вперед, й ухвалювати необхідні для їх впровадження закони. Такий шлях технологічно простіший і коротший. Більше того, він дозволяє повноцінно розкрити незадіяний поки що потенціал Основного Закону.

На жаль, сьогодні основну ставку зроблено на досить різку зміну формату політичного устрою країни. У президентських пропозиціях ідеться про створення парламентсько-президентської республіки. Хоч поки що ми так і не почули всієї правди про те, яким чином формуватиметься верхня палата законодавчого органу. Дані про те, що кожну область представлятимуть троє чоловік, а також про незвичайні повноваження майбутніх сенаторів не дозволяють отримати уявлення, як саме вони виконуватимуть свої повноваження. Саме з цієї причини багато політиків сприйняли ідею створення верхньої палати як органу, карального відносно нижньої палати. Справді, в усьому світі верхня палата виконує стримуючі функції, але поки що ми зіштовхуємося з «українським ноу-хау»: сенатори, за задумом глави держави, зможуть зводити нанівець практично всі ініціативи нижньої палати, сформованої на основі результатів пропорційних виборів. Президент, з одного боку, «кидає кістку» політичним партіям, закликаючи їх «духом зміцніти» в боротьбі за місця законодавців, а з іншого — цілком нівелює значення такої системи, створюючи ручну верхню палату. Отож і є сумніви в необхідності формування коаліційного уряду нижньою палатою. Який сенс виконавчій владі співпрацювати з тією частиною законодавців, від якої мало що залежить?

Мені бачиться, що логіка запропонованих перетворень серйозно відрізняється від декларованої. Реформований за запропонованою Президентом схемою парламент не посилить своїх позицій. Навпаки, вони серйозно ослабнуть. Пропозиція такого варіанту політичної реформи скидається на прагнення заткнути «вороні, що каркає» дзьоб куснем дармового сиру, щоб вона не заважала й не плуталася під ногами. Влада серйозно налякана сплесками самостійності Верховної Ради, нерідко і її спікера, тож політична реформа повинна, за задумом її ініціаторів, не тільки максимально вихолостити опозиційний потенціал парламенту, а й загалом задушити всі прояви його самостійності.

Ініціюючи серйозне посилення ролі парламенту, ідеологи перетворень посилаються на європейську політичну традицію, свідомо чи випадково нехтуючи тим фактом, що наявність маріонеткової Верховної Ради УРСР зовсім не означала, нібито протягом десятиліть наша країна якимось чином була складовою частиною політичного процесу Європи. Хочемо ми цього чи ні, а озиратися нашим реформаторам необхідно на пострадянські республіки. Що дає нам цей огляд? Дотримуються засад парламентсько-президентської республіки країни Балтії, які до 1940 року були незалежними, і лише вони зуміли скористатися напрацюваннями тодішніх прогресивних ідеологій. У країнах Центральної Азії та Закавказзя роль парламенту зведено до мінімуму. У наших сусідів — Росії та Білорусі — в пошанівку сильна президентська влада.

Який же парламентаризм у нас? Ми спостерігаємо не один місяць, що опозиціонери та влада практично не готові до ведення повноцінного діалогу. Вся логіка дій існуючих політичних команд не допускає укладання між ними більш-менш значимих і взаємовигідних домовленостей. Дефіцит загальної політичної культури, неготовність сідати за круглий стіл, відсутність сил, спроможних виступити в ролі посередників, — усі ці чинники в наявності. Трагізм ситуації в тому, що загальновизнані демократичні інститути не можуть повноцінно працювати в сучасній Україні. Приміром, усеукраїнський референдум, привид якого дедалі більше матеріалізується. Народне волевиявлення було серйозно дискредитоване у квітні 2000 року, і навряд чи доцільно знову вдаватися до цього ефективного, але настільки неоднозначного у вітчизняних реаліях інструменту. Референдум у країні маргіналів і трудових мігрантів може призвести лише до загострення протистояння між опонуючими політичними таборами.

Сьогодні доречніше говорити про формування єдиної громадянської позиції, своєрідної Хартії демократичних перетворень, під якою могли б підписатися праві й ліві, центристи й радикали. Та ба, у школі сучасної політики наші функціонери далеко не у випускному класі. Їхня логіка, як правило, незрозуміла більшості жителів країни. І незграбні реформи ще більше дискредитують віру громадян у владу. Реакцією на таке розчарування може бути посилення міграційних тенденцій, хоча куди вже сильніше?

Бадьорі запевнення урядових чиновників, буцімто можливе скорочення депутатського корпусу та зміна термінів проведення виборів до органів влади дозволять заощадити десятки мільйонів гривень, можуть заспокоїти лише закоренілих оптимістів. Значно більше дали б економіці й людям, приміром, ухвалення мотиваційного Податкового кодексу та відмова від фіскальної податкової політики. Але до цього в чиновників інтересу немає. Я впевнений і в тому, що вони не прорахували ефекту (і позитивності-негативності) від запровадження верхньої палати законодавчого органу, яка апріорі серйозно гальмуватиме швидкість процесу ухвалення нормативних актів. Більше того, створення двопалатного парламенту не приведе до посилення ролі законодавчого органу в політичному процесі. Буде серйозно обмежено самостійність парламентаріїв, їхню свободу прийняття рішень. Логічним результатом такого розвитку ситуації стане формування не парламентсько-президентської, а президентсько-безпарламентської республіки.

На жаль, не вперше і не востаннє ми зіштовхнулися з підміною понять. Реформування політичної системи нам пропонують здійснити у вигляді Конституційної реформи для посилення влади Президента і зменшення впливу партій. Суд може стати ще більш незалежним від Феміди, а регіони за рівнем підконтрольності — порівнянними з воєнізованими формуваннями. Французький історик і соціолог Алексіс Токвіль свого часу написав: «Найнебезпечніший момент для поганого режиму — коли він починає реформувати». Схоже, цей момент настав в Україні, оскільки ні політична еліта, ні населення не готові зрозуміти й беззастережно прийняти президентські пропозиції щодо політичної реформи. Тим гострішим стає інше, ще актуальніше питання: «Яку ціну заплатить наш народ за несвоєчасні реформи?»