Точний і ємний термін «неповерненці» придумали колись саркастичні співробітники третього управління КДБ. Так називали людей, котрі, поїхавши на Захід під тим чи іншим приводом (наукові відрядження, спортивні виступи, туристичні поїздки), не схотіли повертатися в Союз. Згодом це стало мало не повальним для спецслужб лихом. Дедалі менше з тих, хто вдихнув західного повітря свободи, круто замішаного на 80 сортах ковбаси (пам’ятається, саме цей факт був найубивчішим для пуритансько-споживчої свідомості радянських гостей), поверталося додому. Пригадується, навіть виник міф, що Заходу як такого не існує, як не існує загробного світу, оскільки з поїздок на Захід, як і з «від’їзду» в загробний світ, ніхто ніколи не повертається.
Відносно недавно забутий, здавалося б, термін «неповерненці» знову воскрес і зажив своїм модернізованим життям. Сьогодні так називають тих, хто повністю поринув у світ комп’ютерних ігор і вже не може «вийти з системи», повернутись у світ реальності. Вже з’явилися перші, коли можна так сказати, абсолютні неповерненці, котрих і на хвилину неможливо відірвати від компа. У звичайне життя ці герої вже не повертаються. Ніколи!
І вже буквально зараз наша країна, що нечасто балувала навколишній світ якимись власними ноу-хау й інноваціями, породила третю «реінкарнацію» неповерненців. Оце, власне, про неї і піде мова, і, власне, їх я називаю «неповерненцями-3».
Система — ніпель
Сподіваюся, що колись моє відкриття якщо не гідно оцінять, то принаймні скрупульозно дослідять. А поки що я злегка окреслю його зміст і суть.
Дивно, але до мене ніхто не помічав, що головна суть політичної системи України полягає в її ніпельному характері. Річ у тому, що з української політики ніхто не повертається. Це тільки на перший погляд здається, що українська політика й решта соціального світу — такі собі сполучені посудини, що рух тут відбувається як в один, так і в протилежний бік, що можна запросто «навідатись у політику» чи вийти з неї. Насправді все зовсім не так.
Людина, яка потрапила в українську політику, неминуче стає в повному сенсі неповерненцем. Вона не просто займає місце в парламенті, кабінет в адміністрації чи стіл у міністерстві. Вона остаточно й безповоротно переселяється в цей світ, залишає в ньому не лише свою трудову книжку, своє тлінне й астральне тіло, а й свою єдину та неповторну душу. Вона, як пізній Іхтіандр, може дихати вже тільки середовищем цього світу, тільки в цьому світі вона може репродукуватися, забезпечувати життя своїй сім’ї у вузькому чи щонайширшому значенні останнього слова.
На це відкриття мене наштовхнуло безліч, здавалося б, розрізнених, але незаперечних фактів, на які чомусь ніхто раніше не звертав уваги.
Скажіть, хтось бачив депутата ВР, котрий після свого непереобрання здав київську квартиру й повернувся до себе в провінцію на підприємство, що вигодувало його, чи до своєї чудової агрофірми?
Чи бачив хтось колишнього, скажімо, віце-прем’єра або просто міністра, який після звільнення знову працює доцентом у вузі чи начальником цеху?
Чи бачив хтось радника президента, що повернувся після своєї відставки з адміністрації завідувати рідною овочевою базою?
Чи побачить хтось екс-президента, який по закінченні терміну достойно й неметушливо вирощує в тиші й усамітненні внуків, пише помаленьку мемуари та грає з сусідами в преферанс і доміно?
Ніпельна сутність нашої політсистеми полягає саме в тому, що таке неможливо не тільки здійснити, а й уявити. Людей, котрі потрапили в політику, не можна не тільки вмовити вийти з неї, їх не тільки не можна в разі чого змусити залишити її, — їх не можна навіть викинути з політики (хіба що їх із політики можна винести, та й то вперед ногами). Оскільки навіть фактично викинуті з неї політичні викидні, чіпкі, як реп’яхи, неодмінно десь дорогою зачепляться за якесь навколополітичне відгалуження.
Чому?
Причини цього, здавалося б, майже містичного явища різні. Мабуть, із цього приводу можна було б написати цілий трактат, але поки що обмежимося тими основними трьома матеріальними й духовними причинами, що лежать на самісінькій поверхні.
Причини
1. Політична «монополька» (або причина прозаїчна)
По-перше, українська політика (як замкнена самодостатня й чітко обмежена сфера) монопольно виконує функцію первинного фондового ринку. Внаслідок цілковитої відсутності в країні звичайного фондового ринку, тобто «майданчика», на якому розподіляються й перерозподіляються основні національні активи та власність, саме політика взяла на себе цю, мабуть, найважливішу й найінтимнішу державну та суспільну функцію.
Українська політика в цьому плані — системний аналог колишніх цековських спецрозподільників, де в суворій таємниці розподіляли серед найбільш посвячених і наближених до влади за собівартістю, а то й за демпінговими цінами найбажаніші та найсмачніші (тоді вони називалися «дефіцитом») предмети споживання.
Цікаво пригадати, що вже нова українська політика цю функцію опанувала й узяла на себе з високим ентузіазмом і практично миттєво, тобто відразу після падіння системи попередньої. Пам’ятаю, як ще 1991 року депутати й чиновники вже антикомуністичного призову, обливаючись потом, тягали з різних парламентських і кабмінівських ничок, що виникли, як у казці, стоси дешевих сорочок, пакети з продуктами й інше барахло, яке тоді в магазинах уже коштувало у зв’язку з інфляцією в десятки разів дорожче.
Ось так, від розподілу за втратними цінами трусів, сорочок і «таврій» наша політика, змужнівши, доросла до розподілу, за, знову-таки, втратними цінами (себто за «цінами» первинного фондового ринку, висловлюючись високим штилем) банків, підприємств і пароплавів. Тренувалися на ситцевих струсах, а виявилося, що механізм працює і з обленерго.
Ні для кого не таємниця, що практично жоден український нібито власник тих чи тих великих об’єктів («нібито» я вживаю тому, що право на власність більшості українських власників юридично дуже вразливе) не купував своє «майно» в сегменті економіки за конкретними ринковими цінами вторинного ринку, а майже всі вони одержували його саме в політичній сфері, і не за гроші, а тим паче не за суспільні заслуги, а за ті чи інші, як правило, дуже інтимні політичні послуги.
У тому-то й річ, що наша політика працює не за законами економічного ринку, а «за правилами» казино, а точніше — призабутої нині гри «монопольки». З тією лише різницею, що в ній можна одержати цілком реальний виграш, цілком відчутні придбання, ставлячи на кін не живі гроші, а химерні, ефемерні папірці з обіцянками й доносами, а то й просто клятви на крові, але частіше без неї.
Колись у вікопомні радянські часи, здається, Жванецький говорив, що він мріяв би одержати громадянство одного з західних супермаркетів. Наші політики таке особливе громадянство практично одержали, і гіпермаркет цей називався «держмайно України». Тож і труться вони роками, як сліпі цуценята навколо суки, екс-депутати — навколо парламенту, екс-міністри — навколо Кабміну й екс-співробітники — навколо адміністрації, чекаючи природного убування в середовищі своїх поки що живих і дієздатних колег, тремтливо чекають нових розкладів, випадків і монаршої милості. Тому всі наші комітети, асоціації, спілки підприємців та бізнесменів завжди створюються не просто так, а при Кабміні чи якійсь іншій гілці влади, виконуючи функцію «накопичувачів», «відстійників» і «залів чекання».
Смішно навіть уявити якихось «відомих» у минулому підприємців або фінансистів, котрі стали «неповерненцями», раптом у реальному, позаполітичному бізнесі. Усі ці, умовно кажучи, порошенки, хорошковські тощо, позбавлені політичних фракцій, посад, домашніх телефонів прем’єра, спікера чи «самого»; таємних каналів, паролів і явок для зустрічей із Бюджетом Кабміновичем; можливостей «вирішувати питання», навряд чи зможуть конкурувати з простим базарним «човником», якщо зіштовхнуться в рядовому бізнесовому, а не ексклюзивно-політичному середовищі. З зоопарку в джунглі не повертаються.
2. Політичний кайф (причина психологічна)
Політика володіє цікавою властивістю. Вона, як досвідчена шльондра, відчуває й уміло виконує будь-яке, найпотаємніше бажання клієнта. У жодній іншій суспільній сфері людина не може так потурати всім своїм амбіціям, фобіям, комплексам та пристрастям, як у сфері влади. Мабуть, саме з цієї особливості й народився знаменитий афоризм: «Будь-яка влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно».
Мені справді не раз випадало чути від наших політиків різного рангу, що їхня сфера занять для них не просто робота, навіть не просто засіб швидко, легко й ефективно заробляти гроші, а якийсь наркотик, без якого вони вже не уявляють свого подальшого життя. При цьому мотиви і причини такого явища називалися різні: що в політиці, мовляв, можна глибше себе реалізувати, ніж в іншій сфері, що тут більше азарту, драйву, гри, змагання характерів, волі, інтелектів тощо.
Також кажуть, що коли на початку 90-х оргзлочинність брала на себе функції тоді ще немічної політики, особливо в питаннях установлення загальних правил гри й узгодження інтересів, то тепер навпаки — політикум дедалі більше стає схожим на злочинні ОУ своїм бундючним і зневажливим ставленням до усталених норм і правил. І це не може не приваблювати нашу приблатненну душу.
Усе це, мабуть, так. Але є якийсь головний стрижень, що робить українську політику особливо жаданою для її учасників. Я довго бився над цією таємницею, аж поки зрозумів, чим же така хмільна, солодка, наркотично приваблива вітчизняна, у принципі сірувата і бруднувата, політична сфера.
Зрозумів це, коли, як мені здається, вихопив те спільне, що прозирає в мотиваціях усіх моїх знайомих «неповерненців». Виявляється, все дуже просто. Наша політика просто дозволяє безкарно принижувати інших. А щось солодше і привабливіше за це для національного характеру, погодьтеся, неможливо навіть уявити.
Левова частка всіх, особливо застільних, розмов, хвастощів депутатів, чиновників, різного роду політадміністраторів — це розлогі розповіді про те, як вони когось «поставили на місце», «нагнули», «трахнули», «опустили» і т.д., і т.ін. Причому з однаковим захопленням розповідається про те, як «відірвалися» на рядовому даішнику, котрий простодушно нарвався на круті депутатські палітурки, або як «поставили на місце» емвеесівського генерала. Захлинаючись розповідають, як відтягнулися на простому начальнику жеку, на митнику в Борисполі чи директорові підприємства, котрого виганяли разом із новим власником.
Можливість безкарно образити й принизити майже кожного — ця штука, либонь, сильніша за Фаустову спокусу, особливо на наших рідних теренах.
Якось одна дотепна людина примітила, що для людей найпривабливіше психологічно з погляду самореалізації і навіть досягнення відчуття щастя. Отож, вона стверджувала: «Західній людині відчуття щастя дає можливість купити інших. Для східної людини щастя випливає з відчуття його грізності, із можливості залякати інших. А для постсовка головне щастя — це когось образити, обхамити, принизити аж до самої печінки».
Комусь ця причина може здатися не головною або принаймні гіперболізованою. А як на мене, то це мало не головна суть магнетичної привабливості політики, її стрижня — влади. Можливість матюкатися при жінках, можливість «обкладати» як завгодно підлеглих, можливість «нахиляти й нагинати» лохів, тобто простих людей, непричетних до великої політики, — та за це Батьківщину можна віддати!!!
3. «Політичний камінь» (причина містична)
На початку 90-х років багато українських політиків демократичного, так би мовити, крила з подивом і з захопленням відкрили для себе ту таємницю, яку комноменклатура довгі роки приховувала й використовувала тільки для себе. Виявляється, горезвісний філософський камінь — засіб вічної молодості — давно знайдено. І називається цей філософський камінь — влада.
Якщо до Заходу справді можна застосувати банальну істину — «багаті старими не бувають», то в наших умовах, виявляється, «старими не бувають політики». Якийсь, за житейськими мірками, дідусь (головною втіхою котрого, крім його бабусі, за ідеєю, має бути тихе грибне полювання), дорвавшись до влади (правда, заодно підфарбувавши трішки волосся та зробивши легку пластику), стає справжнім мачо, привабливим чоловіком без віку, якому доступні всі види чоловічого полювання, усі задоволення та спокуси, без жодних обмежень.
Тобто піти з політики — це залишити країну вічної молодості, це проміняти хижу, пружну ходу по килимових доріжках на старече шаркання по протертих постілках, це дивитися не в променисті, захоплені очі молодих журналісток, що беруть у тебе інтерв’ю, а в тьмяні, безбарвні блималки працівників соцзабезу; це не по-молодецькому гарцювати в краватці з запудреними зморшками на екранах телебачення, а сидіти на канапі перед теликом в обвислих, зморшкуватих спортивних трениках.
Згаданий уже Фауст явно за менші можливості й спокуси обміняв свою безсмертну душу на тлінне, але молоде тіло...
Утім, я захопився. Мабуть, навіть одна з названих причин спроможна зробити людину «неповерненцем-3». А їх насправді значно більше. Але річ усе-таки не в причинах, хоча їх знати, а особливо відверто називати необхідно. Головне все-таки в наслідках для нашого суспільства, які випливають із цього феномена неповернення, тотального й безповоротного переходу української еліти в таємну обитель влади. Тож перейдімо до цих наслідків.
Наслідки
1. Глисти-реформатори (хвороби політичної популяції)
З біології відомо, що будь-яка замкнена, неоновлювана й ізольована від зовнішнього світу популяція деградує, неминуче уражається хворобами, які ведуть до виродження. Геніальний Гегель свого часу виділив і описав три основних види хвороби влади.
Перша — твердолобість, тобто «невизначене занурення в самого себе» (що пов’язано, на його думку, з розмаїтими надмірностями).
Другу хворобу Гегель охарактеризував як розсіяність, що розшифровується як «незнання того, що тебе безпосередньо оточує».
Ну, і третя хвороба — це безтолковість, тобто «неспроможність фіксувати свою увагу на чомусь конкретному, постійні безсистемні блукання думок від одного до іншого».
Одного разу я спробував описати всі ці хвороби в невеличкому памфлеті «Глисти-реформатори». Йшлося про те, як високі збори глистів вирішили реформувати черево. Закінчилося все тим, що власник черева (який і не підозрював про реформаторські пристрасті у своєму нутрі, але відчував від цього легкий метеоризм) просто вжив проносне.
Вищезгадані політичні хвороби сукупно призводять до того, що політика та її «неповерненці» починають сприймати її та себе як самодостатню й цілком незалежну від світу популяцію. Їм здається, що оскільки вже вони політики, то самі можуть реформувати як завгодно політику, щось у ній змінювати, керуючись власними законами логіки й доцільності.
Проте все зовсім не так. Перефразовуючи одного генерала, сміливо можна сказати: політика — занадто серйозна сфера, щоб довіряти її політикам. І змінюється політика по-справжньому не тоді, коли комусь із її функціонерів закортіло зажити слави реформатора, а коли в цьому виникає суспільна потреба, органічна й усіма усвідомлена потреба. Не Рух і вже тим паче не група 239 змінили 1991 року політичний лад України. Його змінив суспільний натиск, загальнонародна соціальна пристрасть і жадання змін.
Політика — в оптимальному випадку це штурвал суспільного корабля. В ідеальному — його вітрило, але аж ніяк не вітер. Аж ніяк не рушійна сила. Не вона починає горезвісні реформи. Вона лише фіксує їх визрівання й інституалізує їх напрям.
Однак саме для цього й треба знати, «що тебе безпосередньо оточує», уміти «фіксувати свої думки на чомусь конкретному», а головне — не «занурюватися в самого себе». Простіше кажучи, знати, що відбувається за межами Черева, яке годує тебе. А цього поки що немає і не передбачається.
«Неповерненці» найчастіше мають приблизно таке ж саме уявлення про сподівання головного (за Конституцією) суб’єкта й носія влади, яке можуть мати глисти про філософські погляди свого «донора».
У цьому зв’язку я хотів би нагадати, як починалися політичні реформи бодай в Угорщині. Громадські, незалежні і навіть позапартійні організації 1989 року посадили в одному залі, за один стіл (який було названо Національним «круглим столом») опозицію та ще діючу владу. Було сформульовано й деталізовано тисячі питань, на які належало знайти спільні відповіді. У цьому обговоренні могли брати участь практично всі охочі, мало не прямо з вулиці. Три місяці відбувалася безперервна трансляція цього діалогу суспільства, влади й опозиції, їхнього мозкового штурму в прямому ефірі. І доки фактично все суспільство в деталях не зрозуміло й не відповіло собі, що та як потрібно робити, не було прийнято жодних рішень про зміну системи режиму влади. Так почалося видужання угорського суспільства.
2. Регенерація і дегенерація (відродження старого генотипу)
Я не випадково згадав події саме в Угорщині й саме далекого вже 1989 року. Мені часто випадає зустрічатися з провідними політологами Центральної Європи, і вони, всупереч поширеній у нас ілюзії, порівнюють Україну не з Францією чи Німеччиною, а з Угорщиною чи Румунією, і не 1996-й або 1997 рік, а саме 1989-й або 1990-й.
Причина таких асоціацій полягає в тому, що центральноєвропейські політологи на власній, грубо кажучи, шкірі відчули дію відкритого ще двадцять років тому чудовим філософом Зинов’євим закону політичної регенерації. Суть його в тому, що для радикальних політичних та й усіляких інших змін і реформ у країні, за великим рахунком, потрібна не зміна гасел, конституцій, навіть не зміна власників і форм власності, а зміна типу керівної еліти.
Стара еліта, залишаючись при владі, під якими завгодно новими гаслами, і створюючи які завгодно нові, здавалося б, щонайпрогресивніші структури й інститути, однак рано чи пізно регенерує, відроджує й утілює в життя колишні управлінські моделі поведінки, звичні й органічні їй «схеми», «розводки», тобто відновлює головне — стиль і дух своєї епохи. Не випадково мудрі стародавні китайці говорили: «Усе другорядне. Головне — стиль».
Тож мені часом до болю жаль нашу владу. Адже я бачу, що інколи на неї «находить» і вона щиро тужиться зробити щось таке грамотне, європейське, корисне. А виходить завжди одне й те ж саме — крадійство, хамство, примус, совкова зарозумілість, ну, в щонайкращому випадку — випивачка з комсомольськими піснями. І стилістика партгоспактивів звідти, і президії з карафками та скатертинами, і манера розумно розводитися про банальні речі, і вміння невдоволено бурчати й усіх та вся повчати. Ну не може бути нічого іншого, хоч як намагайся, як не може, попри всі старання, старий зброяр на заводі дитячих іграшок зробити щось інше, крім «калаша». Закон політичної регенерації, нічого не вдієш.
Саме тому угорські, чеські й польські політологи посилають нас глибоко у 89-й. Саме тоді в них відбулася корінна зміна еліт. В одних — як у Румунії — через публічні розстріли старої влади новою опозицією, а в інших — як в Угорщині — через «круглі столи» національної злагоди, нової опозиції зі старою владою.
Цього вибору нам, хоч як крути, не уникнути, хоча його й віддаляли «як могли». Питання лише в тому, за якою моделлю.
3. Один на всіх (геополітичні наслідки)
Мало хто замислюється над тим, що в будь-якій нормальній країні зазвичай співвідношення політичних і бізнес-еліт у кількісному плані приблизно як десять до тисячі. Таке співвідношення викликане сформованим розподілом і обсягом робіт, який виконує та чи та спеціалізована еліта.
Свого часу самокритичні депутати німецького бундестагу мені розповіли смішний анекдот-загадку. Що таке рай? Рай — це місце, де поліцейським працює німець, коханцем — італієць, автомеханіком — англієць, а балеруном — росіянин. А що таке пекло? Пекло — це місце, де поліцейським працює італієць, коханцем — німець, автомеханіком — росіянин, а балеруном — англієць.
Перефразувавши цей славнозвісний анекдотик, можна сказати: якщо не рай, то затишне містечко — де політик робить закони, бізнесмен — гроші, комерсант торгує, а міліціонер — хай так уже й буде — «дахує». Ну й, відповідно, погане місце — де гроші роблять політики, а бізнесмени — закони, а вже зовсім поганим місцем є таке, де політики намагаються робити все: і гроші, і закони, де вони примудряються ще й попутно торгувати та «дахувати».
Не дивно, що в нас майже немає горезвісного бізнесу. За всієї, здавалося б, «ринкової економіки», у нас реальних приватних фірм у тисячі разів (!) менше, ніж у тій-таки Польщі. Фактично в нас узагалі немає великого бізнесу. Бо всім, хто ніби до нього причетний, за законом, бізнесом займатися не можна.
А чим це загрожує? Загрожує принаймні двома глобальними речами. Глобальними не в метафоричному, а в технологічному сенсі цього слова. Україна, хоче вона того чи ні, є об’єктом (не плутати з суб’єктом) глобалізації і рано чи пізно опиниться в Європі. І ось тут, по-перше, постає запитання: у якій Європі?
Є безліч Європ: Європа військово-політична — НАТО, Європа політико-економічна — ЄС, Європа культурологічна — ЮНЕСКО тощо. Але нас наразі цікавлять дві різні за ментальністю частини Старого Світу. Соціологи інколи називають їх «монохроматична» й «партикулярна».
Усі відмінності між цими ментальними частинами пояснюють різні відповіді у транс’європейському соціологічному дослідженні, отримані на одне й те саме запитання, але в різних частинах Старого Світу. Запитання соціологи ставили таке — ви сидите в автомобілі поруч із другом, який перевищує в місті дозволену швидкість лише на один кілометр на годину і збиває п’яного. Ваші дії в суді? Якщо ви скажете, що швидкість була нормальна, — ваш друг не винен. Якщо підтвердите порушення — його засудять.
Жителі «партикулярної» Європи (італійці, албанці, португальці тощо) всі як один відповідали: «Звісно, я скажу, що швидкість була нормальною, оскільки один кілометр її перевищення нічого не змінив би в долі п’яниці, він так чи так потрапив би під машину». Жителі Європи «монохромної» (німці, скандинави, голландці тощо) одностайно відповідали: «Звісно, я підтверджу порушення швидкості, хоча друг є друг, але істина та закон дорожчі».
Якщо проаналізувати, то вододіл між «партикулярними» й «монохромними» ареалами проходить визначеною межею. По один бік межі, там, де закон понад усе, головну роль у країнах відіграє класичний бізнес. Він формує громадську мораль, традиції. Він зі свого середовища, де вірять на слово, де шанують закон, де сила й авторитет договору порівнянні мало не зі Святим письмом, переносить усі ці правила та прибамбаси в усе суспільство.
По інший бік межі — країни, в яких хитрощі, протекціонізм, нехтування законами, використання політики як засобу заробітку тощо традиційно є мало не законними й шанованими або принаймні не осуджуваними. Я умовно називаю ці дві Європи — Європа Берлусконі (хай цей достойний, симпатичний лідер не ображається, оскільки він не автор, а продукт певних історичних умов) і Європа Круппа.
Перепрошую, що трохи захопився, але питання саме в тому, що всі наші неповерненці, за соціальним генотипом, потенційні «партикулярники».
Інший аспект у тому, що за однополюсного політичного устрою світу (а він уже фактично склався, і не сьогодні після Іраку, а в 1999 році після Югославії), політики всіх країн, крім однієї, практично перестають бути гравцями на зовнішній арені. Вони можуть, звісно, і їздитимуть один до одного у краватках і без краваток, десь виступатимуть, виголошуватимуть промови, створюватимуть певні нові міжнародні структури, але поїзд уже пішов. Проте, на щастя, такої ролі ще не втратили представники великого бізнесу.
Хто уважно стежить бодай за нашим північним сусідом, якого ми так часто копіюємо, той розуміє: головним російським гравцем на зовнішній арені є не міністр закордонних справ Іванов, хоч і робить щодня безліч гучних, але марних заяв, а президент «Лукойлу» Алекперов, що нині скуповує сотнями бензозаправки в Європі й у самій Америці. Дебелі й часто безіменні дядьки з «Газпрому», котрі на пні викуповують цілі компанії в Центральній і Західній Європі. Керівник «ТНК» Фрідман, який об’єднується з атлантичним монстром «БіПі». Президент «Системи» Євтушенков, що скуповує масиви земель в Іспанії.
А хто з українського бізнесу торуватиме своїми широкими грудьми наші інтереси за межами України?
Ліквідація наслідків
Як відомо, нашу слов’янську душу завжди ятрять три вічних проклятих запитання: що робити? хто винен? і скільки дадуть? На два останніх знає відповідь лише наш доблесний генпрокурор, а на перше, у світлі всього вищесказаного, треба ж якось відповісти. Відповідаю: нічого!
Так, політика в нас перетворилася на якогось ненаситного монстра. Як колись Москва висмоктувала всі інтелектуальні, творчі й фінансові соки з усього Союзу, так сьогодні вже наша рідна політика висмоктує всі ці соки з країни. Так, вона в нас не маленька посудина, з’єднана з величезним резервуаром суспільства, як у цивілізованих країнах, а сам величезний, але ні з чим не з’єднаний резервуар, відгороджений від маленької тендітної посудини-суспільства.
Але зробити, мабуть, нічого не можна. «Неповерненці» свою «Москву» не віддадуть. Вони, як панфіловці, швидше, ляжуть на підступах до неї, ніж допустять у цей свій потойбічний, а точніше — «позасуспільний» світ, у своє царство тіней, у свою локальну мережу, у свій «спецрозподільник» когось стороннього й чужого, на кшталт суспільства.
Які політичні реформи? Українська політсистема вже склалася, скам’яніла й забронзовіла. Зламати її ще якось у принципі можна, але реформувати — ні. Та й хто реформуватиме? Самі «неповерненці»? А їм це треба?
Можливо, опозиція? Але її я також зараховую значною мірою до «неповерненців». При цьому я, як і кожен, як мені здається, порядний громадянин, симпатизую й посильно допомагаю українській опозиції. Співчуваю їй морально, і саме в моральному плані вона країні абсолютно необхідна. Але у фаховому аспекті мені складно всерйоз вірити у її можливості, оскільки вона сподівається на те, чого в нас, як мені здається, немає, — на вулицю, професійні спілки, регіони, народ і навіть на Віктора Андрійовича.
Я вже казав, що країни створює не їхній політикум. Є країни, створені вулицею (нині, до речі, на екранах Києва йде фільм «Банди Нью-Йорка», отож, підзаголовок цього фільму — «Країна, яку створила вулиця»). Звідси в америкосів і така скажена енергетика. Звідси така задерикуватість в економічній конкуренції, вулична відчайдушність у дипломатії, така безмежна волелюбність і зневага до слабкості й немічності в політиці, такий карколомний гангстерсько-вуличний форс у міжнародних відносинах. Звідси й Ірак зокрема.
Але в нашій місцевості тихих завулків, ліричних гаїв, ласкавих пасік, де «вулицею» батьки лякають дітей і «вулицею» ж влада лякає й так заляканих обивателів, вона ніколи не стане мотором великих змін. На нашій вулиці свята не буває, оскільки вона нездатна витягувати з себе, виховувати й народжувати справжніх вуличних бійців та шибайголів, героїв і герільєро. Наша вулиця здатна породити лише пішоходів і перехожих. І тому я з тугою дивлюся на спроби моїх друзів з опозиції апелювати до цього не феномену, а міфу, до цієї не реальності, а фантому.
Є країни, і їх більшість у Західній Європі, створені профспілками. Ті могутні тред-юніони, які з одного удару ламали хребти президентам і канцлерам, які виносили на своїх могутніх кулаках депутатів із парламентів та уряди з резиденцій. Є вони в нас? Останній раз я бачив офіційного лідера всіх українських профспілок у Бориспільському аеропорту, коли він, обвішаний, як ялинка, відеоапаратурою, повертався — сивий, гарний, засмаглий — із дайвінгу на Червоному морі, й думав, по-моєму, він тоді не про те, як захистити робочий люд і «облаштувати» країну…
А народ? Я, чесно кажучи, після всіх наших виборчих кампаній просто не знаю, що це таке.
А регіони?
Слабка надія в мене, чесно кажучи, і на Віктора Андрійовича. Я, швидше за все, за нього голосуватиму, оскільки вважаю, що нашій країні потрібен, а точніше — необхідний такий, такий навдивовижу безсилий і слабкий президент. Можливо, бодай через це він не топтатиме так сліпо й немилосердно паростки всього живого в країні, як роблять його рішучі й м’язистіші колеги. До того ж у нього є величезна перевага — на відміну від інших політиків, він не вміє і, мені здається, не любить довго говорити. Це дуже обнадіює, оскільки нинішня генерація вищих політиків, невпинно щось проголошуючи з офіційних екранів і чогось нас, «пересічних», постійно навчаючи, мабуть, не здогадується: велика свобода громадянина не в тому, що йому говорять, а в тому, що його просто слухають.
Тож на що сподіватися? Хіба на те, що Україна все ж таки перебуває в загальному потоці світового руху. Цей рух просто змусить рано чи пізно створювати в нас те, що є в усіх нормальних країнах, але чого поки що немає у нас. Різні там СОТ рано чи пізно змусять нас створити більш-менш позаполітичний бізнес і більш-менш позадержавне підприємництво. Тобто створити економіку як самостійну систему. Можливо, саме тоді й відбудеться головне — політика в нас стане окремим випадком бізнесу, як у всіх нормальних країнах, а бізнес перестане бути окремим випадком політики, як це є сьогодні в нас.
Можливо, колись у нас постане реальний фондовий ринок, і тоді найризикованіші, найвідчайдушніші біржові авантюристи зможуть реалізовувати себе в запаморочливих фондових інтригах, фантастичних спекуляціях, а не в дрібних нудотних політичних інтрижках.
Можливо, тоді епіцентр «цікавого» й «солодкого» життя буде перенесений зі світу «цінних кадрів» у світ цінних паперів.
Можливо, тоді в нас з’явиться безліч реальних підприємців, бізнесменів. І тоді ми, врешті-решт, зрозуміємо таємницю: відмінність бізнесмена від політика полягає лише в тому, що бізнесмен будує державу, а політик будує Батьківщину (точніше, підприємець усе начебто робить для себе, а в результаті виходить, що багато робиться для держави, а політик усе начебто робить для Батьківщини, а, виявляється, насправді робить для себе).
Можливо, тоді в нас відбудеться справжня зміна еліт. І, сподіваюся, у цьому свою роль відіграє опозиція. Але лише тоді, коли зрозуміє: сутність політика полягає не в його партійній або регіональній приналежності, не в його зовнішньополітичних симпатіях, а в його, свого роду, соціальному генотипі.
І головна мета опозиції — перешкоджати появі явних і неявних двійників сьогоднішньої політеліти. Тобто того типу людей, для котрих влада, як не глянь, — самоціль...
Але є, щоправда, одна добра новина — недавно я поскаржився одному відомому зарубіжному філософові на те, що в нас у країні керують люди з фактично іншого, чи то позахмарного, чи то потойбічного — світу. Що нами керують мало не «мертві душі». На це він мені відповів: «Річ не в тому, що країною керують «мертві душі», а річ у тому, що в країні є душі живі».