Весна 2010 року ввійде в історію України як час найважливіших рішень, вплив яких на майбутнє країни важко переоцінити. Спираючись на волю своїх виборців, які складають майже половину населення країни, президент України Віктор Янукович не пішов шляхом попередників, які забували про свої передвиборні гасла наступного ж дня після інавгурації, а почав утілювати свої обіцянки в життя. Віддамо належне послідовності нового глави держави, він реалізує свою програму, хоча більшість експертів, зокрема й автор цього тексту, очікували дещо інших дій. Отже, зафіксуємо: у повній відповідності Конституції країни президент, як керівник зовнішньої політики та політики національної безпеки, почав розвертати курс України на 180 градусів.
Утім, якщо бути прискіпливими до формальностей, то слід зазначити, що цей розворот відбувся в умовах, коли все ще діють Закон «Про основи національної безпеки» 2003 року та Стратегія національної безпеки 2007 року, які передбачають зовсім інші завдання політики національної безпеки. Але не нам, громадянам країни, де останні п’ять років колобродив попередній глава держави, бути юридичними буквоїдами.
Підписані в Харкові угоди з РФ (21 квітня), які передбачають подовження на 25 років перебування російських військових баз в Україні, а також підтвердження газових контрактів 2009 року в обмін на істотне зниження ціни на природний газ, не так уже й важливі самі по собі. Їх укладення — індикатор кардинального перегляду легітимним керівництвом країни фундаментальних основ зовнішньої політики та політики безпеки. Керівництво України відмовляється від спроб забезпечити безпеку та розвиток шляхом вступу до міжнародних структур з участю США і країн Європейського Союзу, а саме в цьому полягав сенс євроатлантичної інтеграції. Нині ставку зроблено на російську парасольку безпеки.
Іншими словами, переглянуто політику, яка проводилася впродовж майже 19 років незалежності, і розпочато новий проект. І в цьому сенсі президент Леонід Кучма правий — «усе обнулилося». Тільки ж там, за межею, залишилися і десять років епохи Кучми — невіддільна складова пострадянського періоду української історії, який щойно завершився.
Події 27 квітня та 11 травня продемонстрували банкрутство української політичної опозиції. Нездатність адекватно реагувати на швидку й докорінну зміну ситуації, позерство, зловживання гучними словами без готовності відповідати за них, нездатність змістовно аргументувати свою позицію, інтелектуальне убозтво, схильність до істерики, гра «в понарошку», а також, не слід про це забувати, і сумнівна чистота риз «охоронців національних інтересів» — ці та інші особливості національної опозиції, безперечно, спричинять ще не одну її поразку вже найближчим часом. Утім, доля «героїв учорашніх днів» не так уже й цікава. Набагато важливішою є констатація: наприкінці квітня в Україні стався колапс конкурентного політичного режиму. Саме банкрутство опозиції, а не ефективна побудова владної вертикалі — головний симптом наближення смерті української електоральної демократії.
У черговий раз підтвердилася істина: демократія без сильних та ефективних публічних інститутів приречена на стрімке зникнення. Особистість — поганий гарант прав і свобод громадянина, а ліберальне правління, що спирається не на сильне суспільство і сучасну державу, а на примху запанілого правителя, скороминуще.
У травні вималювалося й ідеологічне обличчя нового президентства. Практично відкинуто показний український націоналізм — ключова ідеологема часів Кравчука—Кучми—Ющенка. Йому на зміну приходять концепти Великої перемоги і Російського світу. Що ж, цілком адекватно для тієї частини населення України, яку колись вважали опорою чорносотенних і монархічних партій. Можна лише вітати щирість і послідовність ідеологів Партії регіонів і в цьому ключовому для майбутнього країни питанні.
Навіть на такому яскравому тлі не можуть не викликати щирої професійної поваги дії Кремля, який у прискореному темпі формує гарантії незмінності нового політичного та економічного курсу Києва. Тут не час і не місце докладно оцінювати кожну з економічних ініціатив. Скоріш за все, більшість із них, безперечно, взаємовигідні. Проте в цілому сенс об’єднавчих проектів, ініційованих у Москві, полягає саме в надійній страховці, своєрідному якорі для України.
Все викладене вище в сукупності визначає характерні риси майбутнього правління нового президента і формує нове середовище безпеки для України. У цьому світлі набувають абсолютно нового значення багато подій і процесів. Наприклад, у рамках нової моделі безпеки Чорноморський флот із небезпечної загрози стає найважливішим гарантом стабільності та незмінності нового політичного режиму.
Ухвалені рішення надто серйозні. Кардинальних змін уже найближчим часом зазнають чимало сторін суспільного життя, а отже, пробивається колія, яка з кожним місяцем поглиблюватиметься, дедалі більше обмежуючи поле для маневру нового керівництва. Не нам оцінювати плюси і мінуси нової моделі, залишимо це заняття сонму політологів та інших експертів. Переконаний, що вони зроблять це якісніше, яскравіше, дохідливіше. Ми ж зосередимося на питаннях безпеки чи, точніше, на проблемах нейтралізації загроз і ризиків. Отже, перелічимо деякі з них.
Насамперед включення України в російське середовище безпеки актуалізує загрозу тероризму. Російська Федерація вже понад 15 років веде війну на Північному Кавказі, одним з її основних противників є ісламські радикали та екстремісти. Відтепер українські об’єкти можуть увійти до списку цілей терористів. При цьому слід ураховувати й особливості ситуації в Криму, та й в Україні в цілому. Відповідно, слід уже сьогодні передбачати активізацію зусиль, спрямованих на профілактику та протидію цій дуже небезпечній загрозі.
Радикальна зміна усталених пріоритетів державної політики, здійснена блискавично, за підтримки однієї електоральної групи, формує потенційне джерело нестабільності в чималій частині території держави. На тлі ймовірної корекції політичного режиму можна прогнозувати поступове, скоріш за все повільне та суперечливе, формування протестних, а в перспективі автономістських і навіть сепаратистських настроїв у Західному та Центральному регіонах. Не виключена й поява радикальних, а при гіршому сценарії, і екстремістських груп.
Непроста економічна ситуація, особливості прийнятої політичної моделі провокуватимуть збільшення державного тиску на підприємництво, а мінімізація конкурентного характеру політичної системи неминуче призведе до виникнення серйозних проблем для великого бізнесу, особливо тієї його частини, яка має політичні амбіції, — з відповідними наслідками.
Нині дуже ймовірним видається погіршення відносин із сусідніми державами, передусім з Румунією і Польщею: Київ має продемонструвати спроможність жорстко відстоювати свої інтереси. Завдання підтримувати стабільні відносини зі США формуватиме необхідність наростаючих поступок, одним із напрямів яких може стати розширення участі українських миротворців в операціях НАТО, у тому числі й в Афганістані. І рішення щодо збагаченого урану, само по собі виправдане, — тільки перший крок на довгому шляху.
Очевидно, що реалізація зазначеної моделі вимагатиме зміцнення державної машини, насамперед правоохоронних органів. Виходячи з попереднього досвіду, скоріш за все, особливу увагу буде приділено органам внутрішніх справ, прокуратури і податкової. Втім, тут індикативним стане рішення про пенсійну реформу — ймовірно, назрівши економічно, політично воно матиме і вже має надзвичайне значення.
І останнє. Не слід думати, що плеканий у Росії не перший рік проект формування російської партії в Україні, що прямо виходитиме з концепту триєдиної російської нації (велико-, мало- і білоруси) та штучності, а відповідно й безглуздості української національності та державності як такої, відкладено у довгу шухляду. Тільки така партія може увічнити ситуацію, що формується, і убезпечити Кремль від непрогнозованих українських політиків. В уряді країни сьогодні є кілька претендентів на роль вождя такої партії. Тому загроза нинішньому керівництву держави походитиме саме звідси, а зовсім не від поваленої опозиції або слабких громадянських рухів.
У нових умовах головним завданням українського суспільства, та й держави, стає захист і розвиток української національно-державної ідентичності. Саме виходячи з цього критерію в майбутньому й оцінюватимуться успіхи та провали наших політиків і громадських діячів.