Про те, що Михайло Потебенько - природжений оратор і вельми майстерний читець-декламатор, знали всі, хто хоч раз мав щастя слухати його публічні виступи. Але 10 січня генпрокурор перевершив самого себе. Напевно, це було б навіть смішно, якби не було так страшно. Іноді здавалося, що ти присутній на жахливому експерименті, мета якого - визначити рівень ідіотизму депутатського та журналістського корпусів.
Гадаю, немає особливої потреби докладно розбирати великий і плутаний спіч першої особи української прокуратури у вищому законодавчому органі - останніми днями вітчизняні ЗМІ показували і цитували Потебенька частіше, ніж Кучму, а деякі фрази Михайла Олексійовича за частотою згадування й афористичністю цілком могли змагатися з «перлами» Миколи Фоменка.
Та все ж парочка фрагментів промови генпрокурора заслуговує на те, щоб на них спинилися. Взяти хоча б чудову за глибиною й обгрунтованістю фразу, що не потребує коментарів: «Як стверджують працівники охорони Президента, Мельниченко ніколи нічого не залишав у кабінеті Президента...» Немало здивували й інші «одкровення» Потебенька. На його погляд, «не до кінця досліджена поведінка Притули, котра не сприяє забезпеченню повноти й об’єктивності слідства», «негативно своїми діями впливає на інших свідків». Пан прокурор із гордістю повідомив, що «слідством установлено» - громадяни Мусієнко і Сильченко, з якими контактувала редактор «Української правди» під час свого перебування в Таращі, «тривалий час знаходяться в добрих стосунках з депутатом Олександром Морозом». Щоб довідатись про контакти Притули і Мороза, досить було почитати нашу газету, в якій колега Георгія Гонгадзе сама повідомила про те, що звернулася до Олександра Мороза по допомогу, бо Таращанський район - його виборчий округ.
Можна, звісно, припустити, що пан Потебенько не читає газет взагалі і нашої зокрема. Але у своїй промові він спростував цю гіпотезу, оскільки наприкінці свого виступу процитував фрагмент публікації «ДТ», щоправда, не пославшись на джерело.
Висновки, зроблені генеральним прокурором, без перебільшення, вразили. Михайло Потебенько визнав: проведена експертиза ДНК дозволяє з 99,6% ймовірності стверджувати, що тіло, знайдене в Таращанському районі, належить нашому зниклому колезі. І відразу заявив, що «є ряд категоричних свідчень, виходячи з яких, можна робити висновок про те, що Гонгадзе живий». «Категоричними свідченнями» доповідач вважає твердження двох свідків, які нібито бачили Гонгадзе у Львові вже після його зникнення...
Навіть людина, неймовірно далека від таїнств слідчих заходів, проаналізувавши виступ генерального прокурора, має повне право запідозрити слідчі органи у волаючій некомпетентності. Або в жахливому цинізмі. Хіба не клялися відповідальні особи зовсім нещодавно власною головою, що знайдене в Таращанському районі тіло не належить Гонгадзе? Хіба нас учора не запевняли, що труп «перезимував», тоді як сьогодні експертиза засвідчила, що «давність розвитку процесів розкладу тіла становить приблизно 2-3 місяці»? Хіба нас не переконували, що загиблий значно старший і нижчий за Гонгадзе, тоді як, за заявою Потебенька, труп належить чоловікові, вік якого 30-39 років, а зріст 177-184 см? Як саме кваліфікувати - як цинізм чи як некомпетентність - те, що посадові особи дозволяли собі безапеляційні твердження до завершення експертизи?
По суті, ми не почули від Потебенька відповідей на жодне із запитань, які неодноразово ставили слідству рідні та близькі Гонгадзе, преса і члени тимчасової слідчої комісії Лавриновича. Чому тіло пролежало в Таращі 10 днів у непридатному для цього помешканні, й чому відразу ж після того, як там побували журналісти, його терміново вивезли до Києва? Хто віддавав розпорядження про вивезення тіла? Яка причина смерті? Чи є на тілі сліди катувань? Чи оброблялася шкіра на тілі хімічними препаратами, які прискорюють його розклад? З якої причини слідство так довго не надавало рідним Георгія Гонгадзе можливості пізнати тіло і прикраси? Чи справді осколки, витягнуті з трупа, - це осколки боєприпасів? Чому представники Генпрокуратури не підтвердили і не спростували заяву мами Георгія про те, що її змушували підписати сфальсифікований протокол допиту (в якому містилося твердження, що в Гонгадзе нібито були серйозні борги), а також про те, що тіло, на пізнання якого її запрошували, було без кінцівок? Чи знає пан Потебенько, заявляючи, що 99,6 - ще не 100, що стовідсоткової гарантії експертиза ДНК (як стверджують фахівці) не дає ніколи? І що він знає взагалі, якщо живого Гонгадзе не знайшов, а за мертвого його не визнає? І що взагалі робили українські слідчі, крім установлення контактів між громадянином Морозом і громадянами Мусієнком та Сильченком, якщо єдину конкретну роботу - проведення експертизи - по суті, виконали російські фахівці? Що вони можуть? Встановити, що швидкість запису «касет Мельниченка» становить 4,76 сантиметра на секунду?
Замість відповідей ми почули страшну різдвяну історію про бородату примару. Розповідь про неправомірні дії експерта Воротинцева, підступність Притули, неетичну поведінку Шишкіна й Головатого, Жира і Мороза. Розмірковування, що «як журналіст Гонгадзе не міг представляти кому б то не було загрози іміджу». Гнівні заяви про «односторонній підхід», «незацікавленість в об’єктивному розслідуванні», «брудну гру», «кон’юнктурні політичні інтереси», «спекуляціях на справі Гонгадзе», «відвернення уваги громадськості» і «деморалізацію зусиль прокуратури».
Те, що генеральний прокурор, який (коли вірити порядку денному парламентської сесії) мав виступити з інформацією про хід розслідування «справи Гонгадзе», захопився роздачею політичних оцінок і розвішуванням політичних ярликів (що явно виходило за рамки його повноважень), підносило цинізм до рівня, близького до абсолютного.
Тим більше, що заяви його породжували нові запитання. «З матеріалів, що є в справі, досить чітко проглядаються організатори і співучасники даної акції...» Хто саме? «На які кошти проходить утримання Мельниченко, з аналізу добутих доказів сьогодні достатньо видно...» Що видно? На чиї кошти? «Гонгадзе міг стати жертвою кримінального злочину, у тому числі за наявністю у нього боргів, на що є покази...» Чиї «покази»?
Запитання, що залишилися (і накопичилися) до Михайла Потебенька, можна перераховувати до нескінченності. Запитання, що ж усе-таки сталося з Георгієм, вочевидь, не до нього. Але на одне запитання - що ж усе-таки буде далі з «таращанським тілом»? - він зобов’язаний був відповісти. Навіть не як генеральний прокурор. Як людина.
До того, що в парламенті Потебенько не стільки розповідатиме про успіхи в розслідуванні «справи Гонгадзе», скільки захищатиме владу, були готові всі. Але, здається, ніхто не був готовий до того, що результати експертизи ДНК головний прокурор країни відмовиться сприймати як керівництво до дії. Народні обранці, наскільки можна було судити, були готові до розвитку подій за одним із двох сценаріїв. Або генпрокурор на підставі результатів експертизи ДНК заявить, що тіло, знайдене в Таращанському районі, належить Гонгадзе, або оголосить, що експертиза цього не підтвердила. І тоді доведеться чекати результатів незалежної експертизи ДНК, яку проводять у Німеччині й результати якої мають бути оприлюднені з дня на день. Юридична сила цих даних - нульова, суспільно-політична - величезна. Але Потебенько здивував усіх. Було абсолютно ясно, що він зацікавлений у тому, щоб затягувати час. Для чого?
У депутатських колах було кілька версій. Перша - відмовившись визнати в загиблому Георгія Гонгадзе, влада залишила за собою право одноосібно визначати місце й час поховання тіла. Якщо труп не опізнаний, то відповідні органи можуть віддати його землі, де завгодно, коли завгодно й формально мають право не повідомляти про це спільноту. Не таємниця, що влада панічно боялася похорон, які могли вилитися в заворушення з непередбачуваними наслідками. Отже, та ж таки влада теоретично могла бути зацікавлена в тому, аби поховати тіло без зайвого шуму. Чи принаймні в тому, щоб таємно й тихо переправити труп до місця запланованого поховання (імовірно, до Львова, де, як стверджують, уже підготували ділянку на кладовищі), щоб уникнути прощання з тілом у Києві, а також мати час і можливість узяти під абсолютний контроль ситуацію у Львові.
Друга версія зводилася до надії прокуратури на те, що незалежна експертиза дасть меншу ймовірність того, що «таращанське» тіло належить Гонгадзе, отже, є шанс позбавити опозицію козиря, а заразом надовго «затяганинити» справу, «посилено» відпрацьовуючи «львівську» та «кримінальну» версії.
Прихильники третьої версії вважають, що прокуратура не поспішає з остаточними висновками до закінчення можливих слухань «української справи» у Раді Європи, тобто до кінця січня. Українській владі вигідно, щоб до того часу Гонгадзе формально вважався зниклим безвісти, а не загиблим.
Є ще одна версія. Її непрямо підтверджують дані, оприлюднені засобами масової інформації вже після виступу Потебенька у ВР. Йдеться про готовність прокуратури видати тіло рідним Гонгадзе, якщо вони письмово визнають у загиблому Георгія. Тобто прокуратура фактично вирішила умити руки, залишивши за собою право довго та безкарно стверджувати, що Георгій живий і продовжувати «шукати» його стільки, скільки потрібно.
Либонь недарма Михайло Олексійович у своїй доленосній промові натякав на те, що «при більш незалежній поведінці родичів Гонгадзе від політичних тисків окремих осіб, зокрема окремих депутатів, та активнішому сприянні з їхнього боку слідству, можливо було на цей час роздобути інші докази, які сприяли б слідству в розв’язанні істини». Тобто, прокуратура висловила готовність зняти з себе всю відповідальність і покласти її на рідних і «окремих депутатів».
Не зайве запитати - а чим ризикує Михайло Олексійович? Недвозначна відповідь - а нічим. У грудні сесія не схотіла прийняти рішення про звіт генпрокурора. 10 січня не змогла проголосувати за безвинне рішення - відкрити обговорення прокурорської промови. 11 січня виявилася неспроможною ухвалити жодну з семи постанов, які містили оцінку спроб прокуратури розслідувати «справу Гонгадзе». У грудні карти сплутали комуністи, у січні не вистачило голосів «Солідарності» та «Яблука». Та й чи так уже важливо, хто чим керувався - давньою дружбою з Михайлом Потебеньком чи особистою симпатією до нього, побоюванням одержати представлення про притягнення до кримінальної відповідальності чи вказівкою Банкової, небажанням підігравати Морозу чи прагненням вислужитися перед Кучмою. Байдуже, хто чим торгувався - справою про захоплення ЦК КПУ чи справою про ошуканих вкладників. Суть в одному - опозиція виявилася неспроможною відповісти ударом на удар. Антипрезидентська більшість так і не відбулася. Пропрезидентська - уже розвалилося. 184 голоси, подані за внесення в порядок денний «імплементарного» проекту закону про парламентську більшість і парламентську опозицію, - красномовне тому свідчення.
Саме нездатність ВР приймати політичні рішення, а зовсім не юрби обурених громадян і виконані в найкращих традиціях агітпропу гнівні телеграми Президенту від передових доярок і заслужених механізаторів із вимогами навести порядок у країні, підказує, що ця Верховна Рада, здається, приречена.
Урятувати її може лише 300 голосів, відданих за втілення в життя рішень усеукраїнського референдуму. Але ймовірність того, що це не трапиться, дуже висока. Як на мене, - не нижче 99,6%.
Ось чому представники фракцій, які, по ідеї, повинні з ніг збиватися, вишукуючи голоси, яких бракує для благополучної імплементації усенародного волевиявлення, чомусь проводять довгі години в суперечках про методи проведення майбутньої кампанії. Про те, чи є сенс швиденько проголосувати за пропорційну систему й чи варто погоджуватися на пропозицію Банкової - об’єднати СДПУ(о), «Демсоюз», «Трудову Україну» й НДП в один блок, аби не розпорошувати адмінресурсу...
Як саме розвиватимуться події у «справі Гонгадзе» та «справі про касети», події в парламенті й у країні - сьогодні ніхто не може гарантувати більше, ніж на 0,4%.
Надто багато відбулося подій, прямо чи опосередковано здатних уплинути на події в країні. Німецька експертиза ДНК, австрійська експертиза аудіоплівок майора Мельниченка, слухання в ПАРЄ «української справи», доля «таращанського» тіла, вирішення питання про час, місце і форму проведення похорон, остаточний вердикт у «справі Іванченка», можливе поновлення акції «Україна без Кучми», ймовірний звіт генпрокурора перед Верховної Радою - це лише те, що лежить на поверхні.
Але є й інші питання. Чи достатньо в прокуратури підстав, щоб спробувати «закрити» Тимошенко? Чи достатньо в Тимошенко рішучості, щоб боротися за себе до кінця? Чи достатньо в Ющенка сил і далі боротися за Тимошенко? І чи достатньо в нього сміливості боротися за себе, якщо Леонід Данилович під тиском Володимира Володимировича (а можливо і в обмін на підтримку) усе ж таки зніме Віктора Андрійовича з поста прем’єра? Яке зло Президент вважатиме меншим для себе - залишити цей, більш-менш контрольований, парламент чи спробувати «обрати» новий, більш ручний? Зважаючи на все, дострокові вибори (особливо в тому випадку, якщо імплементація, як і очікується, зірветься з президентського «гачка») - річ цілком реальна. Але занадто вже ризиковано для Президента випустити на вулиці чотири-п’ять десятків непримиренних ораторів, яким є що втрачати і є проти кого боротися. Чи з’явиться ближче до початку лютого парочка нових касет від майора Мельниченка, набагато жорсткіших за попередні? І що буде, якщо Тарас Чорновіл дійсно одержить потрібну йому касету і підтвердить, що майор Мельниченко має у своєму розпорядженні реальний запис реальної бесіди депутата з Президентом?
Поки ж можна констатувати лише те, що в шаховій партії «влада - опозиція» намітилася тактична перевага «білих». Влада не дуже вміло наступала, але опозиція бездарно захищалася. А тому проковтнула «інформацію» генпрокурора і відпустила його з миром (не давши належної оцінки почутому), сприйняла як належне непідписання Президентом у черговий раз прийнятого закону про тимчасові слідчі та спеціальні комісії, а також повне ігнорування рекомендації про звільнення Соловкова, Деркача і Кравченка, не змогла адекватно відповісти на акції «громадянської покори».
Переляк у владних коридорах поступово змінюється на нервове прагнення діяльності. У опозиції ж, навпроти, первісний порив поступається місцем розгубленості й розхристаності. Суспільство демонструє чудові зразки байдужості...
Зі стовідсотковою гарантією можна стверджувати лише одне - у «справі Гонгадзе» ще не поставлено крапку. Нам залишається вірити, що ми доживемо до того моменту, коли в цій історії буде поставлено відповідний розділовий знак. Залишається чекати, що прокуратура, яка не зуміла знайти журналіста, знайде в собі сміливість назвати речі своїми іменами. І залишається вірити, що тіло буде віддано землі, а винних - покарають.
P.S. Фраза, яку винесено до заголовку, належить перу відомого російського письменника Дениса Фонвізіна.
P.P.S. Висловлювання Михайла Потебенька цитуються за текстом стенограми засідання Верховної Ради.