1. Чи потрібен перегляд результатів приватизації в Україні?
Це питання складне й водночас, якщо виходити з політичної точки зору, треба було його ставити перед початком приватизації і при створенні законодавчої бази. Крім того, я думаю, що перегляд результатів приватизації взагалі повинен бути постійним.
Ще в 1994 р. я з трибуни Верховної Ради говорила, що приватизація триває без створення законодавчого поля і правил гри. А все починалося відповідно до декретів Кабінету міністрів 1992—1993рр., у період так званого «декретотворення». Це саме той період, коли зародився тіньовий сектор економіки. Другим етапом був період «указотворення» — це період дії Конституційного договору. В умовах, коли приватизація здійснювалася без створення правових засад, стався відхід від загальної концепції приватизації, затвердженої Верховною Радою, фактично перехід від однієї ідеології до іншої.
Період «указотворення» — це був час великого перерозподілу власності. І головне, що це був той етап, коли здійснювалася ваучерна (сертифікатна) приватизація, яка, здавалося б, поставила всіх у рівні умови. Однак при цьому не було запроваджено відповідальності за роботу об’єктів, котрі приватизовувалися, тобто не було врегульовано відповідальності власників.
Що ж сталося у результаті цього? Підприємства були приватизовані нібито трудовими колективами, але відповідальності ніхто не ніс. Траплялося, що керівники належним чином відновлювали підприємство, зберігали ринки збуту, але інколи приватизація відбувалася лише для того, щоб «узяти» підприємство, а далі — хоч вовк траву їж.
Питання перегляду результатів приватизації має бути поступовим. Не можна хапатися за шаблю — і давай усе назад забирати. Треба оцінювати кожен об’єкт, кожну галузь індивідуально. Я взагалі поділяю підприємства за трьома напрямами: по-перше, ті, котрі були приватизовані, щоб тільки ніхто їх не забрав, а тепер власники не можуть дати їм раду. До нас дуже часто звертаються з листами: заберіть підприємство назад у державну власність і допоможіть нам налагодити справу. По-друге, є підприємства, що спочатку «впали», а тепер поступово «підіймаються».
А по-третє, підприємства, їх особливо багато в таких галузях, як цементна, машинобудівна, що були приватизовані лише з однією умовою: спочатку на первинному ринку їх викупили трудові колективи, а потім прийшли інвестори, які зупинили виробництво. Так, наприклад, сталося з Балакліївським цементним заводом (Харківська обл.). Маючи на увазі ці три напрями, необхідно дбати про індивідуальний підхід до кожного підприємства.
2. Чи не перетвориться перегляд результатів приватизації на перерозподіл власності з тими ж самими порушеннями та недоліками, що були властиві процесові приватизації?
Я подала проект закону «Про реприватизацію майна в Україні», зареєстрований за №1173 від 7 червня 2002 р. І закон, і сам механізм реприватизації (що має бути визначений цим законом) грунтуються на демократичних засадах. Він є рамковий. У цьому вся суть. Сьогодні не існує сильного виробника і сильного середнього класу, що мають підіймати економіку. Середній клас лише тепер починає формуватись, а клас надбагатих уже хоче утримати монополію. У ситуації недосконалого законодавства закон про реприватизацію не повинен стати інструментом для нищення середнього класу, тих-таки підприємців, які самотужки піднімаються і, коли прийде час, стануть конкурентами як для кланів, так і для тих транснаціональних корпорацій, що прийдуть в Україну. Я підготувала власний проект закону про реприватизацію (до якого вже надано пропозиції), бо обговорюється нині фактично президентський варіант.
Механізм реприватизації повинен бути демократичним, він повинен обов’язково передбачати представлення територіальних громад, врахування економічних розрахунків доцільності реприватизації. Підходити до питання реприватизації слід не оптом, а індивідуально до кожного підприємства, і затвердження механізму та об’єктів на реприватизацію має відбуватися через сесійний зал Верховної Ради. Закон про реприватизацію повинен бути прозорим, і починати її треба з тих об’єктів, що були передані в приватну власність під час ваучерної (сертифікатної) приватизації. Все має розглядатися у Верховній Раді — без кулуарних домовленостей, не треба міжвідомчої комісії чи колегії Фонду державного майна (ФДМ) України. Адже якщо надати це право Кабінету міністрів або ФДМ, ми забезпечимо інструментом тих, хто здійснюватиме переділ на користь кланів: прийдуть ті ж самі олігархи, а при нинішній корумпованості — вони просто знищуватимуть середній клас.
Ще починаючи з 1992 р., треба було належним чином створити правову базу, тобто слід було здійснити інвентаризацію об’єктів, визначити головні галузі, підприємства яких підлягали приватизації, прийняти закони: про приватизацію; управління об’єктами державної, комунальної власності; реприватизацію і окремо закон про націоналізацію.
Не треба боятися перегляду результатів приватизації. Недавно Велика Британія задіяла цей механізм. Вона могла за півтора року і приватизовувати, і націоналізовувати, і реприватизовувати. А головне — шукати такого інвестора, який надаватиме кращі послуги, створюватиме кращі умови для людей.
А в нас після приватизації енергогенеруючих компаній підвищилися ціни на електроенергію. І керівник, який сидить у Канаді, вирішує, кому в Херсоні відключити воду, а кому — електроенергію. Або так само в Житомирі: один із Чехії керує, другий — з Росії, кому в Житомирській області відключати електроенергію, кому давати, кому, відповідно, реверс включати, а кому — ні. Це свідчить про те, що внаслідок приватизації енергогенеруючі компанії з державної монополії перейшли у приватну, а лінія ж залишилася одна — альтернативної не побудували. Тобто фактично монополією управляє не держава, а «забугорний» дядько, який не думає ні про національні інтереси, ні навіть про інтереси тієї громади, на території якої розміщена енергогенеруюча компанія.
Нещодавно я зустрічалась із конгресменом США, який був на посаді мера міста, коли енергогенеруючі компанії забрали в муніципальну власність. Він розповідав, що питання про перехід підприємств у муніципальну власність викликало спротив, оскільки зрозуміло, що енергетика — найважливіша і найвигідніша галузь, яка дає постійний прибуток.
Схожий опір спостерігається і в нас. Я думаю, що механізм реприватизації особливо важливий для тих підприємств-монополістів, приватизація яких призвела до погіршення забезпечення громадян відповідними послугами. Питання вже стосується економічної безпеки держави.
Звичайно, помилки слід виправляти, але треба розглядати кожен окремий випадок. Можливо, не все варто реприватизовувати, досить визначити, як досягти відповідного впливу на управління підприємством — можна запроваджувати «золоту акцію» чи пріоритетне право. Сьогодні в багатьох країнах, якщо держава навіть має частку в 10% акцій, пріоритетне право на вирішення питань про об’єкти чи роботу підприємств залишається лише за державою. Тобто в першу чергу дбають про питання задоволення економічних інтересів держави та регіону, в якому розміщене підприємство.
3. Чому питання перерозподілу власності набуває сьогодні політичного забарвлення і стає предметом політичних спекуляцій?
Коли проект закону «Про реприватизацію майна в Україні» розглядався в сесійному залі, я навіть дякувала депутатам, котрі мене підтримували і допомагали в тому, що, поки велася розмова про закон, його розглядала преса, — за цей період виконання інвестиційних зобов’язань збільшилося майже вдвічі. Тобто це був поштовх тим, хто сьогодні має у приватній власності об’єкти, замислитися (через публікації у ЗМІ, дискусії в парламенті) про можливість їх реприватизації, якщо підприємствами неефективно управлятимуть.
Як політик я хочу сказати, що питання про механізм реприватизації і націоналізації стоятиме саме в політичній площині. Бо треба зважитися на це тим політикам, які можуть піти на його виконання. І я не випадково сказала: чесне виконання, прозоре, без впливу олігархів. Цей перерозподіл має бути не на їхню користь.
Зазначене питання залежатиме й від політичної волі тих, хто піде на цей механізм. Я вважаю це не перерозподілом, а наведенням ладу. У нас є об’єкти, які просто зупинено, бо вони — конкуренти на зовнішньому ринку, і тут питання стає політичним. Та політична партія чи коаліція, яка здійснюватиме реприватизацію, повинна мати й міжнародні зв’язки, оскільки треба відновити ринок збуту цієї продукції. Підприємство зупиняли саме для того, щоб воно не створювало конкуренції на зовнішньому ринку. З іншого боку, якщо питання вирішуються на внутрішньому ринку і це пов’язано з територіальністю, — то треба мати політичну волю, щоб запобігти поширенню соціальних катаклізмів з однієї території в іншу.
Тобто питання реприватизації слід вирішувати, зважаючи на чіткі розрахунки, а критеріями мають бути: робочі місця, сплата податків і, якщо форма власності змішана (частково державна, комунальна і приватна), — рівність у підходах до власності. Однак головні питання — робочі місця, податки, заробітна плата. Крім того, дотримання норм законодавства, зважання на інтереси регіону, в якому підприємство розміщене. Слід враховувати думку органів місцевого самоврядування, адже вони відповідають за соціально-економічний стан регіону.
4. Чи потрібна в Україні амністія тіньових капіталів (прибутків, власності)?
Коли я була керівником виборчого штабу О.Мороза в Києві (в 1999 р.), часто чула: ми боїмося, що по приході вас до влади розпочнеться переділ власності. Я відповідала: якщо ви працюєте, забезпечуєте робочі місця, то не важливо, де ви взяли кошти. Головне, що ви сьогодні даєте собі раду, створюєте додаткові робочі місця, сплачуєте податки відповідно до закону. Я давала слово, що ми не чіпатимемо таких підприємців.
Я наводила приклад із середини 1990-х років, коли існувала норма про обов’язковий аудит підприємницької діяльності. Підприємства (за винятком державних) повинні були щоквартально перед поданням звіту до Державної податкової інспекції візувати його у приватного аудитора (звісно, заплативши йому), який «направляв» їх до «свого» податківця. Корумпована схема давала можливість і податки «прикривати», і вдавати, що все робиться начебто з благословення приватного аудитора. Водночас це був спосіб поповнення рахунків аудиторських компаній, а також запровадження подачі приватними аудиторами інформації про фінансовий стан підприємств.
Як депутат Верховної Ради я запропонувала внести зміни до Закону «Про аудиторську діяльність» і скасувати обов’язковий аудит. Він має бути добровільним. Банківська структура чи акціонерні товариства самі повинні вирішувати питання необхідності аудиторської перевірки. Їм треба звітувати перед своїми акціонерами, отже вони самі повинні наймати аудиторів та оприлюднювати інформацію. А для середніх і малих підприємств обов’язковий аудит не потрібен.
Я пам’ятаю, який спротив ця ініціатива викликала в О.Кужель, що очолювала тоді Аудиторську палату України, хоча мене підтримували підприємці, праві й ліві політичні сили, оскільки всі розуміли правильність пропозиції. На зустрічах із підприємцями я розповідала, що внесла цю пропозицію, і вони визнавали: виявляється, соціалісти не такі страшні, як їх змальовують.
Коли йдеться про амністію тіньових капіталів, то, якщо вони вже з’явилися, нехай їх вкладають у виробництво в Україні, щоб вони «працювали», — а не вивозять за кордон. Адже бюджет України в 1991р. становив 95 млрд. крб., або $77 млрд., а сьогодні — близько $11 млрд. Такий рівень бюджету у країні з таким населенням — межовий. Фактично бюджет України дорівнює бюджетові одного штату США. Тому треба виходити з необхідності розвитку економіки в Україні. Потрібно створити такі умови, щоб гроші «поверталися» до країни. Якщо вони забезпечать у результаті нові робочі місця, то це ті гроші, які повинні бути легалізовані.
Це не означає, що йдеться про кошти, зароблені наркоторгівлею чи торгівлею людьми, — за такі злочини треба відповідати. І в цій ситуації нам і FATF допомагатиме визначити, які капітали були незаконно вивезені, і Інтерпол, й інші організації, з якими сьогодні налагоджено міжпартійні чи міждержавні відносини (наприклад, Соцінтерн). Якщо ми приводимо наше законодавство у відповідність до стандартів Ради Європи, то вона через відповідні організації (економічні, політичні, правові) теж нам допомагатиме.
На мою думку, вирішальними стануть чинники доцільності, економічної вигоди та політичних гарантій. Якщо вони не будуть достатньо вагомими, то не буде мотивації повертати кошти в Україну, щоб спрямувати їх на створення додаткових робочих місць, підняття економіки. Кожен дбає про свою безпеку і доцільність вкладення грошей.
У Житомирі є підприємство, куди прийшли інвестори-італійці. Вони починали з 30 працівниками, а нині їх — уже 800 (майже всі жінки). Й інвестори працюють за нашими правилами: сплачують податки, забезпечують робочі місця, належно здійснюють оплату праці. Середня заробітна плата на підприємстві — 600 грн., а для жінки в Житомирі — це добра зарплата. Зазначене підприємство залучає й інвалідів, надає гуманітарну допомогу глухонімим та хворим, узяло під свою опіку онкологічну лікарню. Я вважаю, що таким інвесторам слід гарантувати збереження їхніх капіталів, привезених в Україну. До них не мають застосовуватися реприватизація чи інші механізми (невідповідність санітарним або пожежним нормам), які сьогодні можуть бути задіяні для закриття підприємств, скажімо ЗМІ, котрі комусь «заважають». Підприємець повинен дбати про дотримання закону, але при цьому не можна, щоб хтось, перекручуючи норми закону, міг знищити виробництво. А в Україні таке сьогодні трапляється.
5. Як можна розрізнити капітали кримінального походження та «сірі»?
Я не криміналіст і не слідчий, але наведу приклад щодо незаконного відчуження майже всього майна ВАТ «Чисті метали» (м. Світловодськ Кіровоградської області).
Дочірнє підприємство цього товариства (ДП) «Завод чистих металів» спільно з ПП ОКБ «Червоний прапор» створило приватне підприємство «Силікон». Директором ВАТ «Чисті метали», ДП «Завод чистих металів» і ДП «Силікон» на той час була одна й та ж особа, яка з ВАТ «Чисті метали» передала понад 80% майна за 8% його вартості ДП «Силікон». Заводу ВАТ «Чисті метали» залишилися борги та вивіска. Так, у результаті махінацій, 18 печей з виплавки кремнію, кожна вартістю близько 150 тис. грн., купуються за ціною, нижчою удесятеро. Суд встановив, що приватне підприємство «Силікон» було створене незаконно. Також, відповідно до рішення суду, майно повинні були повернути «Заводу чистих металів». Але щоб прикрити цю аферу, підключились і міська прокуратура, і міський голова (уже згаданий директор підприємств, що потім став мером міста).
Це було просто історичне слідство, проведене спеціальною контрольною комісією Верховної Ради України з питань приватизації. Щоб не виконувати рішення суду й не повертати майно в державну власність, директора ДП «Завод чистих металів» звільняють, а його керівником призначають працівника приватного підприємства «Силікон». Це рішення приймає Фонд державного майна за поданням Кіровоградської обласної державної адміністрації та Міністерства промислової політики. Новий керівник на суді погоджується, що майно державного підприємства правильно було б передати «Силікону». Тобто рішення Верховного суду, яке зобов’язало повернути майно в державну власність, ігнорується. Замість того, щоб повернути державі головний технологічний корпус, а 2,4 млн. грн., отримані ВАТ «Чисті метали» від незаконного продажу обладнання, повернути в доход держави, ці кошти зараховуються приватній фірмі «Силікон». Отож, такі гроші, крадені на чистому місці, — вони «сірі» чи якого вони походження? Треба індивідуально підходити до визначень, з’ясовувати фінансові схеми руху коштів.