Архієрейський собор (Синаксис), на який "нам було призначено", відбувся у Стамбулі й породив одночасно і надії, і побоювання.
Надій, утім, більше: патріарх Варфоломій оголосив про своє законне право розпоряджатися долею української церкви, а патріархові Московському він у цьому праві рішуче відмовив. У своєму виступі глава Константинопольської церкви зробив великий екскурс в історію, щоб підтвердити законність своїх домагань. І його інтерпретація української церковної кризи виявилася, м'яко кажучи, не на користь Москви. Також "не на користь" пішов патріархові Кирилу візит на Фанар, який він здійснив напередодні Синаксису, - принаймні промови і патріарха Варфоломія, і інших представників Вселенської патріархії зводилися до того, що Томос Україні - питання якщо ще й не вирішене, то вирішуватимуть його без московських колег. Пропозиція патріарха Кирила "провести наукову конференцію" з вивчення питання, хто й кому може давати автокефалію, на Фанарі не була підтримана. І, хоч би скільки "міністр закордонних справ" МП митрополит Іларіон Алфєєв не розповідав, що готовий "викласти на стіл близько 900 сторінок" архівних документів, які підтверджують право Московського патріарха й заперечують право Константинопольського, сили виглядають нерівними: Москва тільки "готова викласти на стіл", а Фанар уже "прийняв рішення".
Розбираючись у підтекстах і перипетіях при Константинопольському та Московському дворах, легко впасти у спокусу витлумачувати абсолютно все на нашу користь. Патріарх Московський поїхав, не попивши чаю? Отже, наша взяла. Вселенський патріарх заявив, що це його право - давати нам автокефалію? Отже, неодмінно дасть. Він сказав, що не визнає права Московського патріарха на українську митрополію? Ну, значить, Томос у нас у кишені.
Ситуація, на жаль, не настільки однозначна. На Синтаксисі справді дійшли висновку, що Вселенський патріарх має право проголошувати автокефалію власним рішенням, ні з ким не радячись. Але рішення, чи зробить він це, коли і на яких підставах, ще не прийняте. Імовірно, до цього етапу на Фанарі перейдуть у жовтні, під час засідання Синоду, але, як свідчить історія з Томосом, немає нічого більш невдячного, ніж називати якісь дати й прогнозувати дії Вселенської патріархії. Очевидно, інтрига з Томосом ще певний час триматиметься.
Є два магістральних варіанти подальшого розвитку подій. Перший - оптимістичний - передбачає швидке надання Томоса про автокефалію. Втім, "швидке" - не означає, що це буде "вже у жовтні" або навіть "до кінця року". Це означає безперервний, без зволікань процес реалізації визначеного сценарію (будь-якого з можливих: надання автокефалії "готовій" церкві - УПЦ КП, формування нової структури під керівництвом Константинопольського патріархату, подвійна юрисдикція тощо), який приймуть обидві сторони - українська й константинопольська.
Такого сценарію в нас досі ще немає - принаймні доступного не тільки широкій публіці, а й усім потенційним учасникам подій. Можливо, його поки що немає у природі. Те, що викладають на своїх сторінках і youtube-каналах популярні блогери, підігріває інтерес публіки, але не має жодного стосунку до реального стану справ. Як і багатозначні натяки у високих (і не дуже високих) кабінетах часто - спроба видати бажане за дійсне. Та й те, що на Фанарі на цей час є тільки принципове рішення - оголосити автокефалію української церкви й видати Томос, - у принципі, можливе.
Другий можливий сценарій менш привабливий, - згідно з ним, Москва і Фанар здійснюватимуть спільне церковне управління в Україні. Тимчасово, певна річ, - до моменту, коли відбудеться єдність. Або, навпаки, поки не стане остаточно зрозуміло (обом сторонам), що єдність не відбудеться, і тоді може відбутися поділ на канонічну Київську й канонічну Московську церкви в Україні. Патріарх Варфоломій уже перестрахувався - дав зрозуміти московському побратимові, що готовий за необхідності засумніватися в канонічності УПЦ МП. Це важлива заява на майбутнє: якщо Москва спробує "не визнати" Київську церкву після визнання її Константинополем, Константинополь відповість тим самим, відмовивши в канонічному визнанні українській церкві Московського патріархату. Дві церкви в Україні будуть або однаково канонічні, або однаково неканонічні. І нехай переможе найсильніший.
Найнеприємніший сценарій - варіант другого - якщо ситуація на якомусь етапі законсервується, Томос відкладуть "на перспективу". Це може статися, якщо одна (або кілька) ключова фігура "випаде" - буде, наприклад, переобрана чи просто відійде у кращий світ. Для двох Римів це й надалі буде захоплива Велика Гра. Але для нас у такому разі приготована всього лиш роль ставки.
Визнавши за собою право на Україну та її автокефалію, Фанар перейшов у наступ, але це ще не означає, що він поспішатиме поставити крапку в партії чи навіть в одному - українському - раунді. Україна - такий важіль тиску на Московського патріарха, що гріх, лише взявши його до рук, одразу й випустити. Дати нам автокефалію - означає залучити на свій бік велику церкву і знекровити противника. Але це також означає, що ми більше не будемо зброєю. Ось який вибір стоїть перед Вселенським патріархом: він може завдати нищівного удару по конкурентові. Удару, який оглушить конкурента якщо не назавжди, то надовго. Або може тримати конкурента на короткому повідці, розмахуючи перед його носом Томосом для України.
Тепер усе залежить від того, яку стратегію він обере.
Що ж станеться з Московським патріархатом, якщо від нього "відірвуть" Україну? Чи справді це виявиться таким ударом, який зведе нанівець його вплив на світовій православній арені? Швидше за все, так, це буде нищівний удар. Але тільки в тому разі, якщо буде завданий точно і щосили. Україна для РПЦ - це насамперед кількісний показник. Це те, що робить РПЦ найбільшою православною церквою світу й формально виправдовує претензії Московського патріарха на першість у православному світі - не за традицією, але "за фактом". Окрім того, вплив в Україні - це те, що робить Моспатріархію особливо цінною в очах господаря Кремля. Правда, останнім часом кремлівські ставки патріарха Кирила різко пішли вниз, - слід гадати, саме для того, щоб спростувати ці "чутки", патріарх Московський прибув на Фанар у супроводі п'ятнадцяти дужих охоронців ФСО. Чим, безперечно, вразив учасників зібрання - але, боюся, не так, як розраховував. Втрата України для патріарха Московського може виявитися катастрофою. Це дає можливість "томосооптимістам" з упевненістю дивитися в майбутнє, - патріархові Константинопольському напевно хотілося б прибрати одвічного конкурента з поля одним точним ударом.
Однак, повторюся, цей удар має бути точним. Якби Вселенський патріарх отримав чіткі докази того, що в Україні справді більшість - переважна більшість - православних тільки й чекає Томоса, щоб переметнутися під Київський патріархат, то турбуватися йому не було б про що. Хресні ходи, які відбулися на 1030-річчя хрещення Русі, мали стати таким доказом. Проте, хоч би яку офіційну статистику публікувала українська влада, "довжина хвоста" обох процесій була приблизно однаковою. Ні, це нічого не доводить, - багато тих, хто йшов у колонах УПЦ МП, перейшли б у канонічну помісну церкву, якби вона з'явилася. Але "багато" - це скільки? І хто, знову ж таки, дасть гарантію, що вони не тільки "хочуть", а й "перейдуть"?
Відповідь здається очевидною, - гарантії могла б дати Банкова. Тут теж, сказавши "а", треба дотримуватися алфавіту. Але чи має українська влада якийсь чіткий план дій, який міг би реалізуватися "після Томоса"? Погоджений він із Фанаром, чи у високих кабінетах розраховують, що зможуть нав'язати Фанару свою гру? Сформувавши, зокрема, в української аудиторії - переважно досить далекої від церковних питань - картину того, "як це має бути". Але, діючи шляхом псевдозливів (вони ж - фейки) і пропаганди, всіх проблем не вирішити. Доведеться й руку докласти. Президент стверджує, що не буде ніяких порушень прав віруючих, свободи віросповідання та інших утисків? Але якщо не буде ні преференцій, ні тиску - не буде й результату. Принаймні досить швидкого, а час має значення для президента Порошенка більше, ніж для решти учасників.
А ось Вселенський патріарх може дозволити собі не поспішати. Однак тримати багатозначну паузу надто довго у Вселенського патріарха не вийде. Йому завадимо, наприклад, ми. Українське суспільство невротизоване Томосом, точніше - постійними інформаційними атаками, які спонукають усіх - навіть тих, хто не має жодного стосунку до церкви - згоряти від нетерплячки. Ми зі своєю слов'янською безпосередністю проходимо біблійний шлях від "осанна!" до "розпни!" так само легко й швидко, як стародавні іудеї. Якщо "перемога" лишатиметься під сумнівом надто довго (за нашими мірками), маятник хитнеться у бік "зради" і "нас злили": й ми розчаруємося і у Фанарі, і в "єдиній помісній". Звісно, куди ми подінемось: якщо Томос не видасть Вселенський патріарх, від Московського тим більше не дочекаєшся, але народ втомиться від теми, а отже і влада втратить до неї інтерес.
Крім того, впадає в око "комплексність" заходів, які приймаються проти церковного впливу Росії. Ми й наша потенційна автокефалія вписуємося у вервечку подій на міжнародній арені - розрядку ситуації на Балканах і скорочення російського впливу в Греції. Є підстави вважати, що наша автокефалія входить до кола інтересів не тільки Вселенського патріарха, а й тих, хто забезпечує йому підтримку та гарантує недоторканність у не надто дружній Туреччині, - ЄС і США. Патріарх може знехтувати нашими інтересами, але не може - їхніми. Втім, у цьому випадку цілі союзників збігаються з його власними.
Однак і "перемога" над Московським патріархом для патріарха Варфоломія навряд чи є самоціллю. Можливо, це було б приємно - стати тим патріархом Константинопольським, який міцно дав по руках патріархові Московському - але не більше. Справжньою метою Вселенського патріарха, судячи з його виступів і вчинків, є світове православ'я. Всеправославний собор, який був "справою життя патріарха", важив для нього не сам по собі, а як нагадування про єдність церкви і її наочна демонстрація. І він не досяг цієї мети на Соборі значною мірою тому, що політичні й національні інтереси взяли гору над загальноцерковною необхідністю.
Найлегше побачити в загостренні "українського питання" помсту одного патріарха іншому за потоптану "справу життя". Але це було б непростимим спрощенням. Ми володіємо вибірковим слухом - чуємо переважно те, що стосується нас. А годилося б почути дещо ще з того, що було сказано патріархом на Синаксисі. Бодай для повноти картини. Патріарх виголосив досить палку промову, в якій порівняв (чи навіть прирівняв) принцип розподілу помісних церков на юрисдикції з єресями і відпадінням сект у першому тисячолітті. У цьому контексті слід розглядати й "українське питання" як відповідь на принцип "канонічних територій", що глибоко укоренився в тілі церкви. Церкви замкнулися у своїх межах і втратили єдність.
Вирішуючи українську й македонську проблеми, патріарх Варфоломій створює прецедент: як "перший серед рівних" він може в кризовій ситуації втручатися у внутрішні справи помісних церков. Він утверджує особливі права й привілеї "першого серед рівних". І повертає Константинопольському патріархові роль гаранта єдності всієї Православної церкви. "Справа життя" патріарха Варфоломія - подолати ту ізоляцію, в яку потрапив сам патріарх Константинопольський, цей "король без королівства", без власної "канонічної території", що перестав щось означати для всієї повноти своєї Церкви. А також і ту ізоляцію, в яку потрапила кожна помісна церква, залишаючись сам на сам і з викликами світу, і з внутрішніми проблемами. Те, чого патріарх не зміг зробити з допомогою Всеправославного собору - подолати цю ізоляцію, він може спробувати зробити з допомогою Томоса про автокефалію.