Суєта останніх тижнів, як на мене, має додати аргументів вітчизняним прихильникам розвиненого парламентаризму. Не маємо ні причин, ні бажання виступати в ролі адвоката Юлії Володимирівни або Віктора Федоровича. Проте з Віктора Андрійовича спитається окремо. А чи може бути інакше, якщо йдеться про всенародно обраного гаранта Конституції і арбітра нації?
Поза будь-яким сумнівом, Банкова має достатній запас аргументів і потрібного арсеналу повноважень, що дають державі змогу вийти з іще однієї кризи з мінімальними втратами. Проте інтереси держави, як видно, не комутуються з особистими інтересами її глави. Залишки репутації країни, стабільність національної економіки й, зокрема, банківської системи (близької серцю Ющенка) приносяться в жертву непереборному прагненню позбутися прем’єра Тимошенко. Дострокові вибори дуже вдарять по бюджету: з огляду на інфляцію, вони обійдуться платникові податків приблизно в півтора разу дорожче за попередні. Позачергова кампанія вповільнить, якщо зовсім не паралізує законотворчу діяльність Ради. Позаплановий парламентський марафон поставить масний хрест на наших (і без того примарних) шансах домогтися приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО й зробить легкопрогнозованим результат «газових» і «флотських» переговорів із росіянами. Слабкий гравець не цікавий потенційним союзникам. Слабкий противник перетворюється на легку здобич.
Бажання викопати затишну політичну могилку конкурентові виявилося сильнішим за почуття обов’язку. Прагнення «порятувати Україну від Тимошенко» перетворилося для гаранта в нав’язливу ідею, в нову історичну місію.
Нікчемність мети главу держави не бентежить. Його уявлення про національні пріоритети і політичні масштаби вже давно нікого не дивують. Жителі будь-якої іншої країни напевно дивувалися б, якби під час візиту їхнього лідера до президента США обговорювалося таке «архіважливе» питання, як екстрадиція окремого громадянина. Нехай навіть дуже відомого. Ми не дивуємося — звикли. Повідомлення про прискорення процесу видачі Павла Лазаренка Україні стало мало не головною новиною про вояж Ющенка до Вашингтона. Про такий вагомий успіх вітчизняної зовнішньої політики із захватом рапортував не дрібний міліцейський чиновник, а перший заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони. За ідеєю, мають постати справедливі запитання: чи розуміють нагорі, чим має займатися Радбез і для чого президенти здійснюють візити? Якщо в обох випадках дістанемо негативну відповідь, можуть з’явитися інші запитання: навіщо такий Радбез і чи потрібен такий візит? Але ми зайвих запитань уже не ставимо — бачили і чули ще й не таке.
Гідний поваги президент, готовий увічнити пам’ять жертв однієї з найстрашніших трагедій в історії народу. Але якщо йдеться про велетенський монумент банальності й несмаку, зведений за фантастичну суму, взяту з бюджету, почуття виникають трохи інші. Оскільки в цьому разі йдеться про однакову міру неповаги і до мертвих, і до живих.
За дві з половиною п’ятирічки незалежності ми мали щастя (нещастя?) спостерігати за трьома главами держав. Несхожі характери, несумірні масштаби особистості, різні політичні обставини, різний набір владних повноважень. І все-таки деякі узагальнення будуть виправданими.
Кожен із них левову частку відведеного йому терміну воював із вищим законодавчим органом за повноваження. Які для кожного президента в цій країні є самоціллю. Кожен використовував будь-яку можливість, аби заявити про своє право покерувати центральним виконавчим органом, відповідальність воліючи покладати на інших. Оскільки безвідповідальність на цих теренах є «президентською хворобою», особливого роду інфекцією, що передається через інавгурацію.
Апологети сильної президентської влади традиційно згадують ще про одну подібність — кожен політик, опинившись на троні, вимушено стає «державником». В умовах перехідного періоду така фігура потрібна як гарант незалежності та суверенітету. Про горезвісний перехідний період не сперечатимусь. Автор цих слів ніколи не зрозуміє, що це таке і, найголовніше, коли це закінчиться. (Є лише неясне припущення, що ваш покірний слуга до закінчення горезвісного перехідного періоду не доживе.) А от про цілющий вплив примусового прищеплення «державництва» сперечатимусь. Чи зміцнило наш суверенітет створення «РосУкрЕнерго»? Видання указів щодо Чорноморського флоту, небездоганних із правового погляду й безглуздих щодо реалізації? Поява істеричних заяв стосовно кавказького конфлікту? Танк, одягнений у вишиванку, не може бути символом здійснення зовнішньої політики.
Розмови про те, що, з’явись-но в країні «чистий» парламентаризм, і ми відразу ляжемо під Росію, — ні до чого. Бо стратегічний сусід на нас уже приліг. І якщо в цьому і є провина Януковича з Тимошенко, то існує і той, чия провина на піввершка глибша. Що й не дивно, якщо одні члени Радбезу борються за екстрадицію Лазаренка й вигадують конституційні проекти. А інших більше турбує власний вигляд. А не вигляд країни.
Провокуючи шквал критики, ризикну припустити: експеримент під назвою «всенародно обраний президент» є сенс завершити. Спосіб обрання наші гаранти помилково сприймають як печать «обраності». З усіма наслідками, що звідси випливають. Наприклад, обрані депутатським корпусом німецькі президенти роль гаранта стабільності виконують справно, сумлінно «розрулюючи» парламентські кризи. Уникаючи розпуску бундестагу навіть тоді, коли на те є правові підстави. Їм удається бути третейськими арбітрами, оскільки ні приводів, ні причин боротися за розширення чи збереження влади в них немає.
Зрозуміло, ліквідація інституту президентства (принаймні в його нинішньому вигляді) не зробить наше життя ліпшим. Та вона зробить політичне життя простішим. У світі є чимало успішних держав, які примудряються обходитися без президентів. І не так уже багато держав, які обходяться без парламентів. Навряд чи країни третього світу з авторитарними режимами можуть бути прикладом для наслідування для республіки, розташованої в центрі Європи. Хоча, хто знає, можливо, для когось саме це і є стратегічною метою?
Але повернімося до тактичних цілей Віктора Андрійовича. Як стверджують багато джерел, на сьогодні з усіх можливих сценаріїв розвитку подій найприйнятнішим для нього є дострокові вибори. Формально є й простіший спосіб позбутися прем’єрства Юлії Володимирівни. Для цього потрібно, щоб парламент зняв її з займаної посади.
Хто може виступити з такою ініціативою? Відповідно до Конституції, парламент. Згідно з недавнім рішенням Конституційного суду — ще й президент. Рік тому, у грудні 2007-го, КС намагався дати відповідь на наболіле запитання: чи потрібне подання президента для звільнення міністрів закордонних справ і оборони. Власне, запитання було надуманим: уважне читання Основного Закону давало однозначну відповідь. Однак лойери глави держави досконало оволоділи мистецтвом читання між рядків…
Словом, суд тоді ухвалив: «Верховна Рада може здійснювати своє повноваження щодо звільнення з посад прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра закордонних справ і (виділено автором) без подання президента України». Супротивники Банкової раділи. Супротивники беззаконня засмутилися. Тому виділена нами літерка «і» в рішенні подарувала главі держави право ініціювати відставку трьох зазначених членів Кабінету. Хоча сама Конституція такого права гаранту не надає. Отже, судді КС своїм актом розширили президентські повноваження. Робити це не дозволяється нікому. Проте й скасувати рішення Конституційного суду ніхто права не має.
Кажуть, що про цей доленосний вердикт нині згадали. І навіть збиралися запропонувати Віктору Андрійовичу скористатися новонабутим повноваженням. Та не ризикнули.
І правильно зробили. Не захотів би Ющенко робити це своїми руками. Та й потім, внесення питання — півсправи. Вирішувати його як? Спроба зв’язатися через посередників із Януковичем, поки успіхом не увінчалася. Розповідають, що Віктор Федорович, котрий спіймав політичний кураж, був лаконічним, і гінцям відповів приблизно так: «В Ющенка є мій телефон. Якщо готовий вносити мою кандидатуру на посаду прем’єра, нехай дзвонить».
Будь-який поворот у грі змушує Ющенка шукати союзників і чимось поступатися. Аби залишитися самостійним гравцем, він має довести ситуацію до позачергових виборів. А для цього потрібно поламати гру решті. Останній тиждень він тільки те й робив, що перешкоджав появі будь-якої коаліції. Критика на адресу Тимошенко ставала дедалі безжаліснішою (прем’єр відповідала тим же). Чимало членів пропрезидентської фракції у приватних розмовах стверджували: Банкова давала однозначну команду зривати переговорний процес із БЮТ. В’ячеслав Кириленко від імені «НУ—НС» висував недавнім соратникам по коаліції заздалегідь нездійсненні умови. Те, що ці вимоги формулювалися всупереч думці більшості фракції, нікого не бентежило.
Ходоки з Банкової переконували представників Януковича і Литвина не мати з Тимошенко жодних справ, переконуючи, що вона «кине й навіть не хихикне». Домовленість про узгодження порядку денного між БЮТ, «НУ—НС» і Блоком Литвина виявилася чистої води «підставою». Тимошенко на цю умову змушена була піти, адже дотепер заявляла, що готова «будь-якою ціною зберегти єдність демократичних сил». Щойно згоду Ю.В. було отримано, посильні з Банкової відразу понеслися до регіоналів: «Ми ж вам казали, кине за першої ж можливості».
Ніяких пропозицій від «НУ—НС», наскільки відомо, так і не надійшло. Та коли порядок денний був сформований, пропрезидентські депутати здійняли крик про зрив домовленостей. БЮТ, намагаючись зберегти обличчя, висловив готовність зважити на побажання нашоукраїнців. Побажання, сформульовані В’ячеславом Кириленком (який у четвер п’ять годин спілкувався з гарантом), були ще ті. На обговорення Ради пропонувалося винести питання:
— про ліквідацію депутатської недоторканності;
— про кримінальну відповідальність за невизнання Голодомору геноцидом;
— про підтримку президентських законопроектів щодо місцевих адміністрацій та місцевого самоврядування;
— про скасування пленарних засідань на період із 30 вересня по 3 жовтня.
Для того, щоб гарантовано зірвати засідання Ради на невизначений термін, не вистачало тільки проекту рішення про перевибори у Харкові. Тимошенко постаралися загнати у безвихідь. Їй потрібно було або стати зрадницею в очах великої частини електорату, або власними руками поховати надію на коаліцію з «Регіонами» (підозрюючи, що коаліція з «НУ—НС» однаково малоймовірна).
Відносини БЮТ із ПР і так дещо погіршилися після того, як зірвалася операція з переобрання спікера. Як ми і пророкували, Яценюк відмовився підписувати невигідні Банковій закони. Регіонали, спираючись на досягнуту раніше домовленість із БЮТ, голову ВР вирішили змістити. У ролі «технічного спікера» був запропонований Олександр Лавринович. Проте союзник по кампанії ідею не підтримав. Відповідь бютівців звучала приблизно так: «Спікер не може бути технічним. Спікер — посада політична. А приступати до розподілу політичних посад ми зможемо тільки тоді, коли буде досягнуто принципової згоди про створення коаліції».
Тимошенко в якийсь момент почала схилятися до того, що дострокові вибори — менше із зол. Та останнім часом свої погляди вкотре переглянула. Вона боїться, що коли залишить посаду прем’єра, то втратить важелі впливу на політичний процес. А, найголовніше, боїться, що з фракції побіжать ідейно нестійкі. І що таких буде багато. Наскільки обгрунтовані ці страхи, судити не нам.
У тому, що Ющенко налаштований на дострокові вибори, Тимошенко майже не сумнівається. Пропозиція В’ячеслава Кириленка скасувати пленарні засідання наступного тижня її в цьому остаточно переконала. Річ у тому, що представники всіх без винятку фракцій упевнені: Банкова вважає відправною точкою процес розпаду коаліції 3 вересня. Якщо так, то вже 3 жовтня гарант може оголосити про розпуск Ради. Позбавивши парламент можливості засідати іще тиждень, він хоче убезпечити себе від формалізації нової більшості.
І ще одна деталь. Як стверджують деякі джерела, юристи на Банковій упевнені: якщо коаліцію не буде створено до 3 жовтня, Ющенко має право розігнати парламент хоч 3 квітня. Навіть якщо на той час коаліцію все-таки буде сформовано. Опитані нами правознавці вважають, що правом достроково припинити повноваження Ради президент володіє тоді, коли стара більшість перестала існувати, а нова ще не виникла. Але Віктор Андрійович, здається, вважає інакше.
Альтернативний погляд у нього й на інше питання. Гарант не сумнівається, що з моменту появи указу парламент припиняє свою діяльність. Хоча, за Конституцією, він правомочний до появи нового.
У чому, наскільки можна судити, полягає план гаранта? Він переконаний, що після оголошення указу залишиться єдиним центром влади. Парламент вважатиметься розпущеним, ухвалених Радою законів він не підписуватиме, мало того — зробить так, щоб вони не виконувалися. А виконувалися видані ним альтернативні укази, а також ініційовані ним альтернативні рішення Радбезу. За розрахунком Ющенка, Тимошенко, позбавлена підтримки парламенту не маючи змоги впливати на пропрезидентських міністрів, серйозного опору чинити не зможе. Депутатам, зайнятим виборами, буде не до того. Появи антиющенківського альянсу БЮТ і ПР під час кампанії він не боїться. Віктор Андрійович небезпідставно вважає: як тільки буде опубліковано указ, потенційні союзники перетворяться на непримиренних противників. На тлі передвиборного хаосу президент залишається єдиним уособленням порядку, а Банкова — монопольним центром ухвалення рішень.
Ось і весь план. Утім, ні, не весь. Коли що — Балога з Ющенком готові піти на зрив голосування. Річ у тому, що за законом дострокові вибори можна визнати такими, що не відбулися. У разі, якщо явка становитиме менше 50%. Що тоді? Нова кампанія, й ще два місяці такого потрібного Вікторові Андрійовичу хаосу. Наскільки можемо судити, про такі плани відомо і БЮТ, і ПР, так що внесення змін до профільного закону — у принципі, справа часу. Але його залишилося небагато.
Із законами, ухваленими «тіньовою коаліцією», Ющенко має намір рішуче боротися. Способи вибираються найрізноманітніші. Ось один із них. Згідно з Конституцією кожен депутат голосує особисто. Відповідно до поширеної практики, депутати голосують і за себе, і за «того хлопця», котрий у цей час сидить у туалеті, перебуває у відрядженні, на перекурі чи на лікарняному. Але Віктор Андрійович, як гарант Основного Закону, обурився таким нехтуванням священного політичного писання. І зажадав від Арсенія Петровича офіційного відеозапису всіх голосувань, починаючи з 2 вересня. Арсеній Петрович, наскільки нам відомо, прохання виконав. Швидше за все, відеозапис буде речовим доказом при розгляді легітимності всіх небажаних для Ющенка законів у Конституційному суді.
Тим часом на Банковій щосили працюють над форматом майбутнього пропрезидентського об’єднання, складають списки й готують тили. Обговорюється можливе повернення Романа Безсмертного. Не дочекавшись довгожданої відставки Балоги (гарант боїться розлучитися з ним як мінімум до закінчення виборів), усі групи впливу на Ющенка вийшли з цікавою ініціативою. Реанімувати посаду першого помічника, посадити туди Безсмертного, одночасно призначивши його начальником виборчого штабу. Навіть дуже різні люди Романа Петровича сприймають як єдину розумну альтернативу Вікторові Івановичу. На користь Безсмертного говорить і досвід проведення кампаній, і прихильне ставлення до нього з боку гаранта. З ним Вікторові Андрійовичу комфортно. Наприклад, із Васюником — іще комфортніше, але вибори той завалить точно. Із Балогою в Безсмертного стосунки напружені. Бажаючи зберегти обох, Ющенко свого часу розвів їх у різні кути СП — так, щоб вони не тільки не стикалися один з одним з виробничих питань, а й узагалі рідше бачилися. Роботи в Безсмертного останнім часом було небагато, сил накопичилося достатньо, бажання довести свою спроможність — теж.
Хто поведе в передвиборний бій президентський загін, невідомо. Як називатиметься — поки що теж. Балога пропонував утворити блок «За Ющенка!», куди на паритетних засадах увійшли б «Наша Україна», «Єдиний центр» і, можливо, УНП. Ющенкові ця ідея не подобається. Лідерів «НУ» довела до сказу. Два Віктори з цього приводу зо два рази добряче посварилися, гарант навіть запропонував Балозі разом із «ЄЦ» іти на вибори самостійно, раз вони такі впливові. Загалом, поки що політичному крилу фірми «Барва» запропонували зо п’ять місць у списку, і не більше. Але це поки що. Остаточне вирішення питання відклали.
Аналогічна історія і з першим номером списку. Найімовірніший кандидат — Яценюк. Але Арсеній Петрович тому не зрадів. У його сольний проект готові вкластися солідні бізнесмени — як вітчизняні, так і не дуже. А відтак на пропозицію Ющенка відповів чемною відмовою. Проте гарант упевнений, що непокірливого повірника вмовить.
Чи настільки вже неминучі вибори? Аж ніяк. Днями в команді Юлії Володимирівни винайшли екзотичний спосіб їх уникнути. Автори дивовижної рецептури відштовхувалися від останнього рішення КС, у якому судді остаточно роз’яснили, що коаліцію мають право формувати тільки фракції. Вільно витлумачивши це рішення (а заодно і Конституцію), юристи Ю.В. дійшли такого висновку. Домігшись згоди більшості членів фракції «НУ—НС» і заручившись підтримкою Литвина, вони можуть утворити нову коаліцію, навіть якщо в ній не буде 226 депутатів. Згода фракцій є? 226 депутатів у цих фракціях є? От і все. А те, що деякі члени цих фракцій проти, то це їхня особиста справа. Не подобається — нехай виходять і здають мандати. Одне слово, творче ставлення до правових норм притаманне не тільки Банковій.
Та, хай як дивно, багато хто за цей варіант ухопився. За деякими даними, Литвин дав зрозуміти, що він у грі. У «НУ—НС» кількість прибічників цього наміру зростає з кожним днем. Причин кілька. Багатьом набридло, що Ющенко, Балога і Кириленко відверто ігнорують думку фракції. Ще більшій кількості стало зрозуміло, що місця в списку, особливо в прохідній частині, їм не світять. А до самостійного походу в парламент жодна з партій, які складають блок «НУ—НС», признаймося, не готова.
Виникає інше запитання, а як же проводити рішення, якщо в квазікоаліції буде менше 226 нардепів? Для цього існують нещадні й безкорисливі борці з усіма антинародними режимами з КПУ. Кажуть, із ними нині ведуть переговори, до того ж цілком успішно.
Не знаємо, чи буде реалізовано цей план. Але галасу сама його поява вже наробила. Регіонали, які налаштувалися на вибори, замислилися. Виходить, що вони опиняються поза грою. Всі козирі на руках — і в дурнях? Ні тобі очікуваної перемоги в кампанії, ні участі в коаліції. Не виключено, що план зі створення псевдобільшості був від початку придуманий Тимошенко для того, щоб розворушити надто самовпевненого Януковича. Якщо це так, віддаємо належне.
За нашою інформацією, вчора переговори між БЮТ і ПР активізувалися. Рада гуде, як розтривожений вулик. Лягати під разючу косу виборів, відверто кажучи, кортить небагатьом...