Історія існування Національної ради з питань телебачення і радіомовлення — це низка нескінченних змін у складі цього славного колективу, у проміжках між якими до цих самих змін, для солідності називаючи їх ротацією, закликають, готуються і всіляко їх обгрунтовують. Хто? Переважно представники тих політичних сил, яким здається, що рівень їхньої присутності у вітчизняному медіа-просторі не відповідає рівню їхнього впливу на електоральні маси. Мати своїх людей в органі, який контролює телерадіоефір, справді може дозволити собі далеко не кожна партія. Навіть якщо вона представлена в парламенті. Хоча б тому, що коло контролерів аж ніяк не широке і кадрові повноваження Верховної Ради поширюються лише на половину з восьми місць у Нацраді. Ну, а коли взяти до уваги, що кожен із претендентів у повелителі хвиль і частот має пройти через затвердження в сесійному залі, — завдання для бажаючих отримати свого представника у Нацраді ще більше ускладнюється.
Людям, окрім того, властиво піддавати корекції свої політичні уподобання та смаки. Якщо це час від часу трапляється із самими народними обранцями, які легко змінюють свою фракційну прописку, то що казати про творчі натури, якими здебільшого є радійники й телевізійники? Послала, приміром, партія «Реформи і порядок» у Нацраду Миколу Княжицького, а він візьми і подайся у ворожу телеімперію Віктора Пінчука. Скільки сил потім було витрачено, щоб відкликати колабораціоніста назад! Одне слово, Нацрада без ротації — що Київ без Подолу: ну, просто неможлива.
А тут ще такий грунтовний, із вмістом заліза, аргумент, як прихід нового парламенту. Щоправда, головний призвідця ротаційного процесу, глава мас-медійного парламентського комітету Микола Томенко, стверджує, що аргумент цей — лише один із цілого ряду інших, які обгрунтовують необхідність революційних змін у Нацраді. Оскільки інакше справа обмежилася б заміною лише парламентської четвірки. Поставивши ж «незадовільно» звіту Національної ради з телебачення і радіомовлення й висловивши недовіру всьому її складу, народні обранці винесли смертний вирок цьому багатостраждальному органу. За що?
Найчастіше в обвинувальних промовах пана Томенка була присутня тема порушення Нацрадою всіх законодавчих принципів її діяльності. Тема не нова, вона вже не раз обговорювалася в широких політичних колах. Нацрадівцям, які спробували залатати законодавчі дірки шляхом самостійного написання ряду положень про свою діяльність, уже не раз інкримінувався правовий нігілізм. Проте якщо уважно прочитати закон про Нацраду з питань телебачення і радіомовлення, то неважко переконатися в тому, що вона не лише може, а й мусить розробляти і затверджувати положення, скажімо — про порядок видачі ліцензій або про умови конкурсу на одержання ліцензії теле- та радіокомпаніями. «Вони не погоджували своїх нормативних актів з парламентським комітетом», — стверджує Микола Володимирович. Проте для легітимності документів достатньо зареєструвати їх у Міністерстві юстиції. А, за словами екс-члена Нацради Миколи Баграєва, комітетові постійно передавалися всі видані нацрадівцями положення, «інша річ, що комітет на це ніяк не реагував». У Нацраді готові погодитися з тим, що положення далекі від досконалості і потребують доопрацювання, але політичного умислу в тому ніякого немає. Варто лише згадати, що нинішній склад Нацради прийшов після того, як певний час через недоукомплектованість органу телерадіопростором керували в ручному режимі технічні служби, зокрема Державний комітет зв’язку. Замість влаштовувати революцію, легше й дешевше було закріпити наслідки їхнього «рулювання» у нормативних актах, для грамотного написання яких, до того ж, не було тоді ані часу, ні фахівців.
Не згоден головний «антинацрадівець» і з тим, щоб при ліцензуванні Нацрада керувалася як основним критерієм фінансової спроможності претендента на частоту. «Всі аргументи, що стосувалися ЮТАРу, радіо «Континент» та інших теле- і радіокомпаній, які мали яскраво виражений опозиційний характер, зводилися до того, що вони, мовляв, фінансово слабкі, неприбуткові, — зазначив Микола Томенко в інтерв’ю «ДТ». — І для припинення страждань журналістів, які одержували там низькі зарплати, ці канали підлягали ліквідації». На думку глави комітету, фінансові питання перебувають поза компетенцією Нацради, яку має цікавити лише професійний рівень програм і творча складова здобувачів ліцензій. Проте у членів Нацради інша точка зору. Їм, як нікому більше, відоме уміння окремих спритних суб’єктів заробляти гроші на перепродажу ліцензії. Перепродаж компанії веде за собою її переліцензування, а ось якщо за певну суму поступитися своїми правами засновника іншому — це не знадобиться. І проведення фінансового та технічного аудиту телерадіокомпаній необхідне бодай для припинення такого бізнесу. Не кажучи вже про те, що кількість мовців обмежується рекламним ринком. Разом із телекомпанією ТЕТ у країні вже налічується сім загальнонаціональних мережевих каналів. І тільки два з них, «Інтер» і «1+1», за даними, отриманими «ДТ» у Нацраді, працюють із прибутком, решта в мінусах. А тепер уявіть, що Нацрада заплющуватиме очі на фінансову спроможність гіпотетичних новачків і в телеефірі з’явиться ще три-чотири мережевих канали. Для вже існуючих компаній це буде як фінансова, а можливо — і фізична смерть. Хоча дехто не виключає, що саме дві згадані фінансово успішні телекомпанії зміцнять своє становище. Їм саме й вигідний такий розвиток подій.
Наводимо цей приклад ще й для того, аби продемонструвати, наскільки тісно переплетені в нацрадівському питанні мистецтво можливого і медійне ремесло. Дуже часто рішення Нацради, продиктовані професійним прагматизмом її членів, сприймаються як політична кон’юнктура. І навпаки, явно політичному замовленню тут можуть надати форму єдино правильного для блага вітчизняного медіа-простору кроку, знайшовши для цього переконливі докази. Тому про спокійне життя Національна рада, як і всі, хто за родом своєї діяльності змушений із нею мати справу, може й не мріяти. «Виникло вузьке корпоративне коло, яке протягом двох останніх років через ліцензійну діяльність домоглося досить високого рівня монополізації інформаційного простору, дві третини якого покриті групами Пінчука та Медведчука. І це має стати предметом уваги не лише парламентського комітету зі ЗМІ, а й правоохоронних органів, а також Антимонопольного комітету», — заявляє Микола Томенко. І з цим неможливо не погодитися. «Група, яка має гроші та бажання, цілком спроможна створити великий медіа-холдинг і без допомоги Національної ради. Достатньо купити 27 засновників регіональних компаній — і ви власник загальнонаціональної мережі. Ніякої дискримінації стосовно тих чи тих каналів при ліцензуванні не було: скажімо, ICTV, СТБ придбали по п’ять ліцензій у регіонах для розвитку своєї мережі, а Новий канал — 13», — переконували «ДТ» у Національній раді. Припустимо, що й це правда. Лише з невеликою поправкою: говорити про це можна тепер лише в минулому часі — «була спроможна», «був би власником». Роботу з ліцензування компаній проведено вже майже на 90 відсотків. Тим, хто «запізнився на поїзд», тепер залишається сподіватися, що хтось натисне на стоп-кран, висадить пасажирів і почне впускати їх у вагони за новими квитками.
Приблизно це, судячи з його висловлювань, і має на увазі Микола Томенко, заявивши «ДТ», що в його комітету є досить важелів впливу, аби виправити допущені попереднім складом Нацради порушення й перегини. Не слід, як деякі експерти, при цьому прогнозувати перестрілки і кров. Зрештою, у Нацради, окрім ліцензування, є й інша важлива функція — проводити моніторинг і за його результатами карати порушників умов, на яких було видано ліцензію: спочатку попереджаючи, потім накладаючи штраф, а якщо порушник не виправляється — подаючи в суд про позбавлення його ліцензії. Щоправда, тут є одна слабка ланка — суд. Як свідчить практика, типовим рішенням суду за позовами телерадіокомпаній, які програли конкурс, є: «Визнати недійсним рішення Національної ради про визначення переможця конкурсного відбору на канал». Та й на це, за деякими даними, у парламентському комітеті мають що відповісти. Там виношують ідею змінити механізм ліцензування таким чином, аби між Національною радою та компанією, як це є, наприклад, у Франції, укладався договір, у якому і обумовлювалися б усі умови видачі ліцензії. У такому разі суди просто будуть зобов’язані карати сторону, що нехтує умовами договору.
Якщо тему нацрадівського законодавства продовжувати, то просто неможливо не сказати ще про одного повноважного контролера інформпростору — голову Держкомінформу Івана Чижа. Як стверджують поінформовані джерела, недавно від його імені в Кабінет міністрів надійшов законопроект (із тим, щоб уряд став ініціатором його внесення у Верховну Раду) про зміни до закону про телебачення і радіомовлення. Відповідно до цього проекту, передбачається, що Держкомінформ реєструватиме не лише газети, журнали й інформагентства, а всі засоби масової інформації як суб’єкти інформаційної діяльності. Нацрада ж, за задумом Івана Чижа, матиме право видавати ліцензію теле- або радіокомпанії лише після її реєстрації. У разі її анулювання компанія позбавляється ліцензії.
А тепер уявімо собі, що настільки хвацький початок процесу ротації Нацради так і не вдасться довести до переможного кінця. Адже ще не факт, що домовленості між «Нашою Україною», «Регіонами України» і комуністами, які виникли при прийнятті «антинацрадівської» постанови, «доживуть» до моменту затвердження парламентської четвірки Нацради. Якби голосування по ній було пакетним, сумнівів не виникало б. Але за кожного з кандидатів — Віктора Понеділка від КПУ, Віталія Шевченка і Владислава Лясовського від «НУ», Віталія Манжосова від «Регіонів» та Юрія Захарченка, офіційно висунутого «Демініціативами», хоч більшість розглядає його як необхідний для дотримання процедури рейтингового голосування «п’ятий елемент», — парламент голосуватиме окремо. Багато хто ще пам’ятає, як відбувалося останнє голосування за нових членів Нацради замість «звільнених» парламентом Миколи Княжицького та Микити Потураєва. Комуністи тоді чесно віддали свої голоси за Юрія Шкарлата, а ось ті, хто пообіцяв їм натомість проголосувати за їхнього кандидата Сергія Аксьоненка, виконувати своїх зобов’язань чомусь не стали. Відтак четвірка ВР залишилася недоукомплектованою.
І потім, якщо пінчуківсько-медведчуківські сили в парламенті досі залишалися байдужими і до скинення колишньої Нацради, і до процесу висування кандидатів до нової, це зовсім не означає, що у вирішальний момент голосування вони не спробують поламати «томенківцям» усю гру. Втрачати їм особливо нічого. Ключові питання життєдіяльності своїх телерадіоімперій вони вже вирішили. А у разі виникнення необхідності набагато легше і дешевше буде домовитися з Іваном Сергійовичем, ніж утримувати своїх представників у Нацраді. Отже, навіть якщо не вдасться завадити обранню повноцінної Нацради, можна буде потім, коли передбачувані поправки до закону про телебачення потраплять до сесійного залу, попрацювати над їхнім прийняттям.
Цікаво також, як тепер поводитиметься Президент. Те, що парламент доручив своєму главі відкликати подання на кандидатуру Бориса Холода з посади голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, означає однозначну відставку президентського протеже. Але це навряд чи сильно схвилює главу держави. Своє завдання-максимум Борис Іванович уже виконав. І може зі спокійною душею переходити на облюбоване ним місце роботи — держсекретарем міністерства освіти. Колись пан Холод займався видачею ліцензій вищим навчальним закладам. Чи буде Президент змінювати свою четвірку в Нацраді? У разі виходу звідти Холода, крім нещодавно призначеного членом Нацради за президентською квотою Олександра Мартиненка, у ньому залишиться лише Юрій Плаксюк. Ще один учасник президентського квартету в Нацраді Володимир Грановський, схоже, зовсім перебрався жити за кордон. У числі тих, хто розглядається на Банковій як нові члени Нацради, експерти називають В’ячеслава Піховшека і Микиту Потураєва. «Оскільки запропонований варіант парламентської четвірки не відображає розкладу сил у парламенті, Президент буде змушений виправляти дисбаланс і замість того, щоб керуватися при призначенні своєї четвірки професіональними якостями кандидатів, у главу кута поставить політичний чинник», — прогнозує Олександр Мартиненко. Це, на його думку, надмірно ускладнить шлях до прийняття рішень. Втім, головний не шлях, а саме рішення. Поки ж більшість прізвищ, які у парламентських кулуарах і на Банковій називаються в зв’язку з новим складом Нацради, змушують засумніватися в тому, що в рішеннях нової Нацради буде мінімум політики за максимуму фахового прагматизму.