Від редакції.
Новий відеозапис за участю народного депутата підняв на вуха політикум і всю країну. Про те, хто такий Олександр Трухін, і про те, що є відео, де зафіксовано спілкування близького до президента нардепа з поліцейським, ZN.UA написало відразу після ДТП. Безумовно, про існування запису знав і міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, і президент Володимир Зеленський, коли заявляв на всю країну, що «Є відео, яке частково свідчить про те, що його за кермом не було».
За інформацією наших джерел у МВС, тиск Банкової був таким сильним, що новопризначений очільник МВС Монастирський не повідомив громадськість про існування запису відразу після ДТП. Саме тоді Денис Анатолійович і зробив для себе вибір у служінні між президентом і суспільством. У результаті справу народного депутата Трухіна — п'ять місяців тому (!) — передали під «дах» ДБР, де її успішно засунули в довгу шухляду.
За даними ZN.UA, плівку з записом із МВС у ДБР було передано. Тепер уже за нею стежив не Монастирський, а Сухачов. Хто з них і коли в результаті не встежив, і відео вспливло в медіа, тепер байдуже. Важливо те, що це вже другий факт, коли максимально вразливі для Зеленського та його рейтингу докази потрапляють у медіа від силовиків. Спочатку скандал із заступником міністра МВС Олександром Гогілашвілі, тепер народний депутат Трухін, та ще й з інтерв'ю патрульного, який розповів правду й став буквально національним героєм. Витоки говорять про те, що контроль влади над системою силовиків розвалюється. Що було б добре, якби не одне але: відмова від політичного тиску на правоохоронців не принципове рішення влади, а банальний наслідок її слабкості. Нині влада не втримує правоохоронну систему ні політично, ні професійно.
Безумовно, у справі Трухіна є внутрішньокомандні впливи та боротьба в оточенні президента. Трухін тісно пов'язаний не лише з Єрмаком і Зеленським, але й з найбільш реальним кандидатом на пост майбутнього прем'єра — нинішнім міністром інфраструктури, куратором «Великого будівництва» Олександром Кубраковим. У такому запаморочливому зльоті представника конкуруючого угруповання у владі вкрай не зацікавлений голова фракції СН Давид Арахамія. Тому він із великим задоволенням і запопадливістю відгукнувся на прохання Банкової прикрити президента, віддавши Трухіна на розтерзання медіа й політикуму.
Трухіна вже виключили з фракції та партії «Слуга народу». Правда, через п'ять місяців після події, про реальну роль нардепа в якій весь цей час знали й партія, й фракція. Як санітарний піар-хід Арахамія перехопив очікувану ініціативу опозиції та очолив збір підписів для скликання позачергового засідання Верховної ради. У результаті силовики мають (а засідання, скоріше за все, відбудеться наступного тижня) звітувати про розслідування справ нардепів, починаючи від незручного для Арахамії Трухіна, й закінчуючи незручним для Зеленського Порошенком.
Однак повернімося до відеозапису з Трухіним. Питання не тільки в кількості проміле в його крові, а й у вмісті спортивної сумки «медоносця» Банкової, що лежала в багажнику. Як відомо, Трухін «запалював» у гостинного голови Полтавської ОДА Олега Синєгубова. Який «подарунок» віз у спортивній сумці Трухін із Полтави до Києва, нехай розбирається слідство. Ми лише нагадаємо, що невдовзі губернатор Полтави Синєгубов без видимої причини очолив обладміністрацію рідної Харківської області. І це при тому, що в самій Полтаві досі діє виконуючий обов'язки глави ОДА.
Очевидно, що крім внутрішньовидових битв, у правлячій партії є ще комплекс системних проблем, які будуть мультипліцирувати все нові й нові кризи як для самої влади, так і для суспільства, яке не має реального захисту від правоохоронної системи. Ми радіємо кожній новій зустрічі з кожної здоровою клітиною в організмі, який загалом дуже хворий. Адже здавалося, що хлопці, які ходять ногами по землі, а не високими кабінетами (що у випадку з Гогілашвілі, що у випадку з Трухіним), професійно виконали свою роботу. При цьому точно не колишньому міністрові МВС Арсену Авакову писати пафосні пости про честь поліцейського, натякаючи на якість системи, яку він нібито залишив після себе. Тут варто подякувати тільки мамі й татові того хлопця, що гідно повівся в серпні на трасі та зараз перед камерою журналіста. Але ж сам по собі хворий організм нікуди не подівся. І його проблеми потребують невідкладного вирішення. Їхні варіанти й позначив Артем Карташов.
Події останніх тижнів підтверджують, що в Україні поглибилася криза у Нацполіції. З кінця грудня минулого року поліцейські, й надалі виконуючи свої обов’язки, писали рапорти про звільнення, публічно скаржилися на низьку заробітну плату, позбавлення обіцяних виплат, тиск керівництва та корупцію у відомстві.
Великі чини не дуже охоче коментували ситуацію, пояснюючи в кулуарах, що це, мовляв, перманентна історія, — народ завжди чимось незадоволений. Руку допомоги міністру внутрішніх справ простягнула монобільшість, оперативно зареєструвавши законопроєкт про підвищення окладу поліцейським до 24 тис. грн. А сам Денис Монастирський після звернення до уряду пообіцяв, що вже у лютому люди отримають вищу зарплату.
Проте такі кроки нагадують, радше, про бажання відтермінувати, заговорити проблему, оскільки, «заливши водою у пожежному порядку вулкан», навряд чи варто думати, що проблема більше не дасться взнаки.
Залишена після міністра Арсена Авакова система МВС і особливо Нацполіції, з якої стартували відомі реформи 2015 року, давно була лише в’ялою оболонкою і потребувала реального, а не бутафорного реформування.
Однак новий міністр Денис Монастирський досі не відповів на виклики, які сам же і позначив у гучній презентації своєї програми восени. У відомстві залишилися при посадах майже всі старі кадри. Суттєвих змін у структурі та системі поліції не відбулося. Та й сам міністр рішучих кроків до змін не продемонстрував.
Крім того, ситуація, за яку часто критикували його попередника, — зосередження під дахом МВС, крім Нацполіції, ще й Нацгвардії, ДСНС, прикордонної та міграційної служб, а також Державного сервісного центру, досі не вирішена новим міністром. Він не поспішає дробити тепер уже свою вотчину. Лише минулого тижня на порядку денному парламенту з’явився законопроєкт уряду №5847 про поділ функцій МВС і ДСНС, який було зареєстровано ще у серпні 2021-го.
Такий монстр, який від самого початку ледь тримався на зв’язках свого творця, виявився не по зубах Монастирському, що логічно призвело до нинішньої кризи.
Але будь-яка криза — це насамперед можливість змін. І у нашому випадку — ключовий тест для міністра Монастирського. Оскільки змін публічно вимагають самі поліцейські, які звикли працювати «у вертикальній системі» — мовчати і не висовуватися. (Опубліковане днями журналістське розслідування ДТП з нардепом Олександром Трухіним, де поліцейський розповідає правду, яка приховується відомством, через що в парламенті вимагають відставки Монастирського — третій дзвінок.)
Вікно можливостей для міністра ще відчинене. Але чого чекає система насамперед?
По-перше, криза відкриває для міністра можливість нарешті офіційно та обґрунтовано позбутися баласту у вигляді старих кадрів, різного роду радників і корумпованого поліцейського керівництва. Хоч би що розповідав ексміністр про «повну незалежність Нацполіції» та його «невтручання» у кадрову політику, за законом про Національну поліцію міністр та його міністерство мають прямі важелі впливу на призначення та звільнення вищого поліцейського керівництва. У тому числі на погодження кошторису (частина 3 статті 14 закону) і структури центрального апарату поліції (частина 1 статті 14), реорганізацію територіальних органів поліції (частина 2 статті 15) та погодження призначення їхніх керівників (частина 5 статті 15). А зважаючи на традиційну складову політичного впливу, існуюча ситуація дає цілком реальні шанси на формування нової команди керівників поліції, готових впроваджувати зміни.
По-друге, терміновим необхідним заходом є здійснення ґрунтовного аудиту діяльності МВС України та Нацполіції. За період мінімум з 2015 року — моменту створення Національної поліції. Відсутність прозорого та відкритого аудиту дає змогу керівникам поліції та поліцейським усіх рівнів зловживати використанням ресурсу Нацполіції в особистих і корупційних цілях.
У свою чергу, така ситуація ніяк не сприяє незалежності самих поліцейських, частина з яких стала на шлях корупції, що задовольняє перш за все поліцейське керівництво, яке таку корупцію очолює. Більш того, питання браку коштів лежить у площині того, що достеменно невідома собівартість «поліцейських послуг», реальних фінансових потреб Нацполіції та необхідності утримання конкретної кількості кадрів.
При цьому сама система оплати праці побудована несправедливо, оскільки поліцейський в обласному центрі отримує приблизно таку ж винагороду, як і поліцейський, що працює на території з набагато меншим обсягом роботи та навантаженням.
Тривала політика відомства, за якої, умовно, оперативники та патрульні мають самостійно купувати пальне і ремонтувати службове авто, а слідчі — купувати папір і заправляти картриджі, призвела до повного нерозуміння «собівартості системи поліції». А також до тотальної корупції. Отже, необхідно порахувати вартість цієї системи для бюджету та зрозуміти реальну потребу країни у кількості поліцейських і міністерських посадовців.
Однак предметом аудиту може бути не тільки питання правильності розподілу коштів, а й питання того, наскільки фіксується документально чи у цифровому вигляді використання того чи іншого ресурсу Нацполіції. А ще детальне вивчення (включно з моделюванням) процесів, які відбуваються у тому чи іншому напрямі роботи Національної поліції (державна охорона, конвоювання, кримінальна поліція тощо). Докладне вивчення дня, тижня чи місяця роботи патруля, конвою чи оперативника неодмінно виявить невідповідність заявленого на папері обсягу витраченого пального чи часу роботи реальному часу та реальним потребам підрозділу. А також зафіксує неконтрольоване використання спеціальної техніки Нацполіції.
Без розуміння фінансових та операційних потреб хоча б існуючої системи поліції важко говорити про інші речі. Можна сказати, що всі ці роки більшість реформ здійснюється практично всліпу. Оскільки саме МВС погоджує кошторис Національної поліції, міністерство має бути зацікавлене в його обґрунтованості та доцільності. Також, зважаючи на те, що аудит неодмінно зачіпає практично весь кадровий склад МВС і Нацполіції, слід було б доручити його проведення «об’єктивному спостерігачеві» не тільки з класичних державних органів (Держаудитслужба тощо), а й з представників громадськості та спеціалізованих приватних установ.
По-третє, критичне питання для якісного функціонування Нацполіції — це відмова від системи «показників», виконання яких вимагали та вимагають у поліцейських. Існування ще радянської системи «показників розкриття злочинів» насправді є чи не найголовнішою проблемою, яка породжує низку інших — неефективність роботи, корупцію, деградацію системи та відплив кадрів. Понад те, «показники» часто замінюють собою реальну роботу, що має наслідком низьку кваліфікацію поліцейських і заважає їм дійсно розвиватися, оскільки вони зайняті малюванням тих самих показників.
Усі ці питання призводять до найтрагічнішого — швидкої втрати молодих кадрів, які не затримуються у такій системі. Це позбавляє поліцію перспективи на майбутнє та залишає «болото» у незмінному стані.
Вирішення питання можливе у разі дотримання однієї з умов — поліцейське керівництво має остаточно відмовитися від невиконання вимог статті 214 Кримінального процесуального кодексу України щодо безумовного внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань усіх відомостей про кримінальне правопорушення. На жаль, на сьогодні правоохоронці не гребують можливістю не вносити до ЄРДР відомостей щодо значної кількості заяв, що суттєво викривляє реальний стан справ і дає можливість рапортувати про поліпшення обстановки там, де цього не відбулося. Більш того, це має наслідком підвищення недовіри до поліції, поглиблює кризу між потерпілими від злочинів і поліцейськими, а також потребує витрат часу на звернення до суду з метою подальшої реєстрації заяви про злочин, за який втрачаються можливості для його розкриття.
З цього випливає головне: відмова від орієнтування виключно на цифри шляхом зосередження на відстеженні даних єдиного обліку та ЄРДР і, виходячи з цього, встановлення пріоритетів у роботі та рівномірного розподілу навантаження. Тут може допомогти підтримка або ж ініціювання самим МВС законопроєктів, які розширюють процесуальні права потерпілих від злочинів, що дозволить знизити навантаження на поліцейських там, де сприяти розслідуванню можуть потерпілі та їхні представники. Як і зосередження уваги на якнайшвидшому запуску електронної системи досудового розслідування.
По-четверте, сприяти якості роботи поліції (яку навряд чи адекватно характеризують рейтинги довіри до поліції, якими завжди хвалилося колишнє вище керівництво МВС) може виконання вимог закону щодо спеціальних незалежних соціологічних опитувань. Давно варто розібратися, за якими критеріями можна об’єктивно оцінити реформу правоохоронної системи та ефективність поліції? Як узагалі зрозуміти, чи збереглася стара система або хоча б видозмінилася? У той час, як багато всього публічно відбувається, створюється, перейменовується, пишеться звітів та іншого, все це нагадує кругообіг порожніх слів у природі.
У частині 3 статті 11 закону про Нацполіцію є норма про те, що «оцінка рівня довіри населення до поліції проводитиметься незалежними соціологічними службами в порядку, визначеному Кабінетом міністрів України». Йдеться про глибинні галузеві дослідження (а не про одне питання про довіру поліції, яке мимохідь ставлять соціологи) як інструмент, що допомагав би оцінити та скоригувати реальну ситуацію в системі.
Треба сказати, що після Революції Гідності під тиском європейців Україні вдалося створити кілька важливих правильних форм інституційних антикорупційних майданчиків (НАПК—САП—НАБУ—ВАКС). У сфері очищення та реформування поліції також робилися правильні формальні кроки. 2018 року приймалася навіть постанова Кабміну про порядок проведення таких соціологічних досліджень (спеціальний опитувальник, тендери тощо). Згідно з постановою, їх потрібно проводити щорічно на національному рівні і за необхідності — у регіонах, щоби розуміти реальну ситуацію. Результати мають оприлюднюватися на сайтах МВС і Нацполіції. Проте за шість років загалом відомо лише про одне таке глибинне опитування, проведене Харківським інститутом соціальних досліджень, яке з’явилося на сайті Нацполіції у досить усіченому вигляді для проформи.
При цьому офіційна статистика розкриття не дає реальної картини, бо на її показники впливає безліч неформальних факторів, починаючи від приховування показників і закінчуючи її коригуванням, що у поліцейській системі вважається нормою. Тобто ніхто в країні не має уявлення про якість роботи Нацполіції. Точніше, люди відчувають і кажуть, що нічого не змінилося, але поліція сім років рапортує про результати. Чому система, яка нібито реформується, не подбала про те, щоб створити реальний, а головне — прозорий інструмент оцінки власної діяльності? Питання риторичне. Можливо, на нього захоче дати відповідь новий міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, адже саме він як менеджер і керівник МВС зацікавлений у наявності інструменту, що дасть змогу реально оцінити ефективність його підлеглих.
Однак тут необхідно ініціювати зміни у затвердженому Кабміном порядку. Потрібно змінити того, хто замовляє проведення опитування та формує питання. Доцільно, щоб це була не сама Національна поліція, це може бути або МВС, або інша державна структура (Нацагентство з питань державної служби, Держстатслужба або ін.).
По-п`яте, окремим питанням має стояти робота над помилками. На сьогодні тенденція у поліції така, що визнати свою помилку як системі в цілому, так і окремому поліцейському досить важко, — це має невідворотні негативні наслідки. Повідомлення про власні помилки не заохочується, відтак, система не отримує з помилок корисних уроків і у багатьох напрямках не розвивається. З іншого боку, «відпускання» всіх помилок або ж подача умисних дій під виглядом помилок має занадто велику ціну, тож питання, як усередині системи працювати над помилками, для міністерства відкрите.
При цьому важливо знайти механізм отримання об’єктивної інформації шляхом опитування самих поліцейських, можливо, теж сторонньою структурою із наданням результатів МВС і керівництву Нацполіції або ж узагалі їхнім повним оприлюдненням.
При цьому виділення Кабміном додаткових коштів на окремі категорії поліцейських ніяк не вирішить системної проблеми, оскільки кошти виділяють без аудиту та реального розуміння собівартості поліцейських послуг, отже, всліпу. Це лише відтерміновує розв’язання перелічених вище проблем.
І по-шосте, нещодавно запропонована міністром альтернатива для співробітників у вигляді «роботи у позаробочий час в охороні» лише поглибить існуючу кризу. Ця новела містить у собі значні корупційні ризики (можливість приховувати незаконно добуті статки за «роботу охоронцем») і очевидно призведе до зниження ефективності роботи самих поліцейських через значне навантаження у позаробочий час. Фактично керівництво МВС ухиляється від обов’язку забезпечити належні умови праці співробітників Нацполіції, пропонуючи їм шукати такі на іншій роботі.
Зважаючи на високу відповідальність працівників поліції, широкі повноваження, пов’язані з обмеженням прав і свобод людини, наявний рівень ефективності системи і відсутність розуміння реальної потреби країни в кількості поліцейських, їхнього навантаження та необхідного забезпечення, «робота у позаробочий час в охороні» станом на зараз явно не є виходом із ситуації.
Лише прозорий аудит і врахування реальних потреб системи МВС та поліції у кадрах і фінансових ресурсах, очищення кадрів, відмова від радянської системи «показників» і чесний погляд на свою ефективність можуть вирішити кризу, що почалася. Тож залишається сподіватися, що керівництво МВС використає цю ситуацію для здійснення аудиту та започаткування справжніх реформ Національної поліції, на які так довго чекають українці.