UA / RU
Підтримати ZN.ua

НА «ЕЛІТУ» НАДІЙСЯ, А САМ НЕ ПЛОШАЙ

— У чому полягали помилки національної політичної еліти на початку незалежності України? — Можна познаходити багато помилок — легко виступати з претензіями постфактум...

Автор: Іван Дзюба

— У чому полягали помилки національної політичної еліти на початку незалежності України?

— Можна познаходити багато помилок — легко виступати з претензіями постфактум. Я хотів би говорити не про помилки, а про закономірні наслідки слабкості та несформованості національної політичної еліти, що, у свою чергу, є результатом політичної нерозвинутості суспільства.

Життєздатна еліта формується в процесі тривалого стабільного розвитку суспільства. У нас же відбувся раптовий викид у псевдоеліту, в якій змішалися осколки радянської партійної номенклатури, найметикованіші «ребята» з пізньокомсомольського господарства, політичні кар’єристи-демагоги, сумнівного походження скоробагатьки. На «дикому Заході» кажуть, що нувориші дають у другому поколінні політиків, а в третьому — вже й інтелектуалів. Наші ж нувориші — універсали, вони вже в першому поколінні є всім. Скільки таких універсалів у самій лише Верховній Раді! Звичайно, є й діячі з ідеалістичним посилом або принаймні з «державницьким мисленням», але їх концентрації замало для кристалізації того непрозорого розчину.

Наша «еліта» не була та поки що не є національною — у сенсі вкоріненості в національний грунт, національне життя і культуру з їх історично зумовленою проблематикою та буттєвими й етичними імперативами. Звідси — відсутність або слабкість відчуття соціальних і національно-культурних потреб, підстав і перспектив історичного розвитку українського суспільства. Деукраїнізація рівнозначна безперспективності, бо жодна еліта не може рости на гідропоніці.

Однак найбільша проблема в тому, що еліта не існує в Україні як суспільно значима величина й авторитет — нині час нелегальних «авторитетів». У суспільстві, звичайно ж, є чималий інтелектуальний потенціал, але він, так би мовити, «розфокусований».

На зламі 1980—1990 років, у період боротьби за державність, демократичні сили не зреагували вчасно на необхідність наповнити національний проект конкретним соціальним змістом і віддали соціальну проблематику «лівим» демагогам. А повертати втрачений шанс важко, і тепер у ролі найпослідовніших оборонців знедолених (правда, оборонців суто риторичних) виступають недавні державні експлуататори, а найпалкішими захисниками свободи виявляються колишні ідеологи табірної демократії.

Звідси й захланність та аморальність, соціальне безстидство наших провідників. Кажуть, що вони, а не хто інший, розбудовують Україну, а будівничим усе прощається, особливо якщо є емблематичний результат. Але в сьогоднішній історичній ситуації результат ще зовсім не ясний.

Отже, не про помилки мова. Талейран казав: «Це не злочин, це гірше: помилка». У нашому ж випадку мова йде про щось набагато гірше, ніж помилка, — ігнорування соціальних потреб народу, одномоментне збагачення «еліти» коштом народу в результаті негласного розподілу загальнонародної власності. Залишається сподіватися, що «еліта» зрозуміє, які загрози криються в її егоїстичному відриві від народу. Згадаймо часи визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, коли сформувалося, за словами М.Максимовича, «однодумне громадське суспільство», яке об’єднала ідея козацької держави. Тоді намагання козацької старшини утвердити своє соціально привілейоване становище і володіти «маєтностями» порушило національну одностайність і завадило Б.Хмельницькому опертися на весь народ, а невдовзі політичні ігрища еліти між Польщею та Москвою призвели до «Великої Руїни»...

Не дай нам Боже повернутися до стану, коли в суспільстві формуватимуться «дві нації, між якими немає спілкування, які мають настільки мале уявлення про звичаї, думки, почуття один одного, наче вони жителі різних зон або жителі різних планет. Вони формуються під впливом різного виховання, споживають різну їжу, в них різні манери поводження, і живуть вони за різними законами», — так писав про багатих і бідних не Ленін і не Маркс. І навіть не Сен-Сімон. Так становище в Англії у 1845 р. характеризував лорд Бенджамін Дізраелі.

— Чи можлива в Україні підтримка дій еліти більшістю суспільства?

— З попереднього випливає, що я не дуже вірю в таку перспективу на нинішньому етапі. По-перше, сама «еліта» не є суб’єктом історичної дії, вона аморфна, різноякісна, її роздирають суперечності. Хто виступатиме від її імені, які дії він запропонує? Навряд чи доводиться тут чекати якоїсь системної чи навіть ситуативної домовленості.

Утвердження фундаментальних суспільних цінностей, розробка і популяризація «мобілізаційної» національної перспективи мали б бути прерогативою найвищих державних органів влади: Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів. Але для цього потрібна інша якість держави. Розмови ж про «духовного лідера нації», про «харизматичного лідера» — чи не є це данина романтичним стереотипам минулого? Нині харизму створюють мас-медіа, тобто великі фінансові магнати. Або пропагандистська машина диктатур.

І не видно сьогодні постаті, навколо якої об’єдналася б еліта, а за нею і суспільство. Причина тут не лише в бракові безумовно авторитетних діячів, які запропонували б реалістичну, а не риторичну програму розвитку, а й у стані самого суспільства: внаслідок давніх і нових історичних розчарувань воно втратило віру не лише в імовірних провідників, а й у саму можливість конструктивних ідей. Його роз’їдає скепсис, що часом переходить у цинізм. На це «працюють» багато чинників:

— принципова непрозорість влади, яка раз у раз ставить суспільство перед доконаними фактами;

— формальний характер місцевого самоврядування, коли людина виявляється безправною у повсякденному житті та аж ніяк не почувається суверенним громадянином;

— грабіжницькі способи «приватизації» — жорстокого перерозподілу національного багатства з обманом, підкупами і вбивствами;

— відсутність прикладу соціальної скромності «еліт»;

— орієнтація більшості ЗМІ, особливо телебачення, на примітивні смаки та спотворену психіку, що об’єктивно є роботою на пониження культурного й етичного рівня суспільства. Не кажу вже про традиційну українську ворохобну отаманщину, пристрасть ставити-скидати, ставити-скидати (ставити «кращого», який виявляється «гіршим») — і так без кінця.

Це не суцільний колір суспільства, але він переважає. За таких умов неможлива не лише стратегічна національна солідарність, проблематичною стає і ситуативна. Яка може бути національна солідарність між сільською бібліотекаркою або звичайним міським лікарем та, умовно кажучи, відвідувачами київського «Голівуду» чи героями «светской хроники», «звездами и братками» зі шпальт «Комсомольской правды»? Навіть якби та бібліотекарка заплющила очі на соціальний абсурд заради «національної солідарності» з відвідувачами київського «Голівуду» і т.д., то звідки візьметься якийсь національний, державотворчий імпульс у тієї темної екстравагантної братії?

До цієї братії якраз і липне частина «еліти», що кидає тінь на весь її загал, бо люд не дуже розрізняє одних і других. А еліта нічого не робила і не робить, щоб відмежуватися від соціально та культурно непорядних елементів. Справжня еліта — це, крім усього, еталон розумного самообмеження. Це мають бути люди з Україною в серці та світлим розумом. І — безкорисливі, очевидно безкорисливі.

На мій погляд, річ не лише в дисфункції демократичних інституцій, а й у деморалізації, обездуховленні, що нині є найгрізнішим світовим процесом — більш загрозливим, ніж насування екологічної катастрофи. «Масова» людина, про тріумф якої попереджав Ортега-і-Гассет і яку Г.Маркузе пізніше назвав «одномірною», легко піддається великим демагогам, але не терпить діячів, великих духом. У нинішньому прагматичному світі навряд чи можливий новий Ганді чи новий Лев Толстой. Тобто постаті, співмірні з ними, а не «клони». У сучасній політиці фатально не щастить гуманістично настроєним реформаторам (згадаймо сумний кінець Дж.Картера або М.Горбачова). Та й де Голль, останній великий політик у Європі, скінчив не найкращим чином. Гору беруть герої кон’юнктурної хвилі, майстри бігу на короткі дистанції. Здрібніле суспільство замовляє здрібнілих політиків. А втім, і в наш час є Папа Іван Павло II — святому місцю потрібен святий чоловік. Щоправда, святий чоловік може зробити святим і «місце», але в жодному разі не навпаки.

— Які суспільні орієнтири розвитку України, враховуючи в т.ч. президентські вибори 2004 р., можна визначити в якості пріоритетних?

— У перспективі президентських виборів, мені здається, найважливіше — зосередитися на подоланні розконсолідованості суспільства, на згуртуванні людей, які хочуть бачити Україну інакшою, на виробленні відповідної світоглядної та соціокультурної платформи. Її основними цілями могли б бути: подолання соціальної прірви між багатими і бідними, або для початку — хоча б пом’якшення соціальних контрастів; зменшення безробіття; економічно-технологічна та соціально-культурна підтримка села; забезпечення рівного доступу до освіти та культурних благ; поліпшення медичного обслуговування населення; інтенсифікація виробництва як джерела ресурсів для всього попереднього. Оце і є пробний камінь діє- та ідеєздатності нашої еліти. Нащо ж вона тоді існує, коли не зможе подати чітко розроблену програму? Це була б також нагода показати свою здатність виступити консолідованою силою.

Будь-яке сучасне суспільство є різнорідним за ідеологічними, соціально-культурними, а часто й мовними та конфесійними ознаками. В Україні ця різнорідність через відомі історичні обставини подекуди перевищує, сказати б, нормальну міру і перешкоджає об’єднанню суспільства. Про це не лише можна, а й треба говорити. Проте, не з метою паралізувати процес національної консолідації, як ті політичні сили в Україні, що перебільшують цю різнорідність аж до міри «розшматованості», особливо мусуючи галичанофобію. На деструкцію та повернення України в лоно Росії працюють і компартійні «єдинонеділимці», і фальшиві «слов’яністи», яким насправді йдеться не про всіх слов’ян, а про те, як знову притулити двох сестренят до великого брата, і компрадорська буржуазія, і просто ті, хто має ностальгію за минулим. Ті ж, хто справді прагнуть консолідації, повинні реалістично оцінювати ситуацію і враховувати наявні розбіжності в політичному і національно-культурному досвіді та традиціях — для вироблення адекватних підходів. Відмінності не завжди й не в усьому є джерелом слабкості, часом навпаки посилюють життєздатність і багатоманітність. Зокрема, регіональні культурні та звичаєві відмінності в Україні — це величезний резерв нашої культури, який ми ще, на жаль, не навчилися цінувати.

У плані демократизації суспільства найважливішим завданням є створення атмосфери довіри до влади. Її не буде, поки доленосні рішення готуються закулісно, а суспільство ставлять перед доконаними фактами. Не меншим гальмом для розвитку суспільства є фактична відсутність місцевого самоврядування, формальний характер виборності місцевої влади. Поки вона не буде реально та постійно підзвітною виборцеві, доти людина буде безправною перед усяким начальством — великим і особливо перед малим.

— Якою може бути роль творчої, наукової та духовної еліти в суспільно-політичних процесах? Які можуть бути конкретні акції представників еліти у зв’язку з президентськими виборами?

— На відміну від політичної еліти (яка викликає великі сумніви, коли не своїм існуванням взагалі, то своєю якістю — напевне), наукова еліта існує — як результат неперервного розвитку науки та вирізнення найбільш талановитих і продуктивних її суб’єктів. Але вона також не консолідована і не стала визнаним арбітром у суспільстві. У цьому почасти її вина: ще з радянських часів її привчали до обслуговуючих, а не діагностичних чи арбітражних функцій, — але більшою є вина суспільства і влади, які лише риторично визнають вирішальну роль науки в сучасному світі, а насправді не надають їй адекватної підтримки та ігнорують її рекомендації. Учені України можуть назвати немало своїх розробок, які з успіхом використовуються в інших країнах, тимчасом деякі з цих розробок могли б допомогти розв’язати наші гострі економічні та соціальні проблеми. Наприклад, давним-давно вже запропоновані методи використання шахтного метану, що по-іншому вирішило б долю донецьких шахт і водночас значно поліпшило б енергетичну ситуацію в країні. Отож, нині по-державному мислячі вчені всіляко намагаються активізувати співпрацю з владними структурами. У цьому напрямі, напевне, лежатиме і їх «передвиборний» інтерес: вони чутливо реагуватимуть на міру розуміння тим чи іншим претендентом на посаду президента проблем науки, використання її здобутків для поліпшення життя народу — і намагатимуться вплинути на позиції претендентів.

Щось схоже можна сказати і про еліту мистецьку, хоча вона традиційно «хаотичніша», і критерії «добору» там дуже суб’єктивні. Але є безсумнівні цінності та спільні інтереси. Головний з них — протистояння тим грізним процесам розкультурення, які, маючи глобальний характер, в Україні нашаровуються на потужні процеси деукраїнізації — на грунті спадщини царизму і сталінізму та за умов фактичної окупованості України російськими мас-медіа і попсою та московським попівством. Якщо ці процеси не зупинити, то не виключено, що в майбутньому ми матимемо Україну без українців. Тобто будуть люди, які називатимуть себе українцями і матимуть українські прізвища, але не буде української мови й культури як актуальної реальності, як обличчя суспільства. І в Європу «ввійдемо» як духовні утриманці. Або як велетенська новітня Кубань — із залишками українського акценту, з етнографічними ансамблями, а ще, може, з кількома елітарними поетами та прозаїками, яких нікому буде читати (як і тепер не дуже вже є).

Отже, справа «життя чи смерті» для української гуманітарної інтелігенції, на мій погляд, — працювати на консолідацію суспільства навколо української культури і мови як її осереддя, з максимальним освоєнням слов’янського і світового культурного багатства, включаючи культури наших традиційних історичних «попутників» на Сході та Півдні — грузинів, вірменів, азербайджанців, таджиків, казахів, татар, давні культурні зв’язки з якими урвалися з початком 1990 рр.