Ми не встигли видихнути 16 лютого, косо подивившись у бік Байдена, що нагнітає ситуацію, як настало 17, 18... І понеслося. Карта «ДНР/ЛНР» (де весь цей час було видиме затишшя — нападати ж збиралися на Київ) очікувано викинута на стіл. Фільм жахів, який знімається в режимі реального часу, розпочався.
Спочатку свої перші сигнали подала наша «п'ята колона». Офігенно членороздільна Монтян у Zoom Радбезу ООН як «представниця громадянського суспільства України» прямим текстом покликала Путіна на допомогу. За нею, як завжди, збуджений несправедливістю нардеп і «громадянин» Кива повідомив світу про «викрадення та вбивство» соратника-«патріота» в Харкові. Правда, «патріот» Мартиненко тут-таки випірнув із пекла з підбитим оком, дивом уцілівши «після катувань звірами з СБУ та «Азова».
Потім включилася російська важка медіа-артилерія, й вічно молода, колись улюблена дикторка «Первого канала» Катерина Андрєєва оком не моргнувши проінформувала, що «українська армія візьме «ДНР/ЛНР» за чотири дні». З такими ж картами та стрілками на весь імперський екран, які бачили останніми тижнями ми. Тільки навпаки: «Наступає Україна», — заявив такий собі заблюрений «начальник розвідки народної міліції ДНР».
Учора ввечері стало цілком зрозуміло, що написаний Кремлем і оголошений публіці сценарій відданий у виробництво і продуманий до дрібниць. Актори — все ті самі. Практично синхронно глави «ДНР/ЛНР» Пушилін і Пасічник після «тривалих обстрілів ЗСУ» (це того дня, коли в нас обстріляли 24 населених пункти, включно з дитячим садком у Станиці Луганській!) заявили про екстрену евакуацію жінок та дітей «республік» до Росії. Десь на іншому кінці телеграм-каналів ОРДЛО головних виконавців оперативно вітав їхній колега Аксьонов із Криму. Вже в рамках офіційного розслідування в Україні підтверджено, що, згідно з метаданими, обидва звернення записані 16 лютого — за день до провокаційних обстрілів бойовиками «ДНР/ЛНР» українських населених пунктів. На які «ДНР/ЛНР» посилаються як на привід до екстреної евакуації мирного населення. Класичне з ніг на голову.
І абсолютно в контексті сюжету «Первого канала». Як і весь цебер бруду, що ллється на нас безперервно в ці самі хвилини. З вибухами машин за десятки метрів від урядових будівель «ДНР», палаючими нафтопроводами й насосними станціями та вервечками автобусів із людьми, яких, за сценарієм, зірвали з місць, дозволивши взяти з собою невеликі сумки (подивіться на відео, — люди стоять у чергах без речей) та котів.
Вони їдуть в автобусах, накачані брехнею. Дорослі й діти. Погано розуміючи, що з ними відбувається та кому вірити. Їдуть туди, куди їх везуть ті, хто не боїться ні Бога, ні чорта.
Або не їдуть, як ці діти на відео. Готові там «здохнути» під звуки сирени.
І річ не в матах підлітків із «ДНР», на чому зациклилися коментатори цього відео під опублікованим постом. Річ у тому, що з ними зробила війна. Що з ними зробила брехня Путіна.
«Свєто, ви там не панікуйте… ти ж розумієш, що ніхто не планує нападати», — кажу вчора ввечері своїй однокласниці, яка живе в Макіївці з літньою мамою та сином-підлітком. Яка, по суті, одна, на самому краю сім'ї… «Я все розумію. Та хіба вже має значення, хто почне? Ми живемо на мінному полі. Я так утомилася… Школи не працюють ще з понеділка. Ні дистанційно, ніяк. Сказали, у зв'язку з напруженою ситуацією. Намагалася не читати ЗМІ, але новини в телефоні лізли в очі самі. Всі ці тижні там писали, що Україна на нас нападе. Люди розгублені. Зараз телефонували з роботи, запитали, чи будемо ми евакуюватися. Але нам їхати нікуди. Та й навіщо? Щоб потім повернутися в розграбовану квартиру?».
Сьогодні пружина продовжує стискатися. У «ДНР/ЛНР» оголошено загальну мобілізацію. Інформаційний простір технологічно задавлений фото з чергами суворих чоловіків у військкомати «ДНР/ЛНР». І довгими списками з переліком калібрів мін, які прилетіли за ніч у населені пункти «ДНР/ЛНР». Їх там багато. Саме стільки, скільки передбачає написаний у Кремлі сценарій.
Оперативно розгортаються модулі на пунктах пропуску російського кордону, глава МНС Росії вилітає в Ростовську область для організації допомоги біженцям. Тим самим, що їдуть в автобусах, накачані брехнею режиму, забезпечувати картинку «геноциду в Україні» для російських медіа.
«У зв'язку з продовженням роботи Слідчого комітету РФ із встановлення осіб, причетних до дій, які загрожують життю та здоров'ю населення Донбасу з метою порушення мирного співіснування держав та народів, а також задля фіксації доказів їхніх злочинів Олександр Іванович Бастрикін доручив головному слідчому управлінню СК порушити кримінальну справу за фактом знищення автомобіля в Донецьку», — написали вчора російські медіа. А як же «нас там нет?». Сьогодні той-таки Бастрикін порушив справу про влучення українського снаряда вже на територію Росії.
«Зеленський провокує початок великої війни... Без підтримки ззовні Зеленський навряд чи наважився б на кроки, які можуть розпочати війну в центрі Європи, — додає голова Держдуми РФ Володін. — Вони самі створили неіснуючу загрозу, потім санкціонували напад на мирних громадян «ДНР» і «ЛНР» і навіть уже призначили винних. Їх не лякає, що своїми діями Київ перекреслює мінські домовленості. Вони чудово розуміють, до якої трагедії може все це призвести, тому евакуювали своїх дипломатів із Києва. Якщо виникне загроза життю громадян РФ і співвітчизників, котрі проживають у «ДНР» та «ЛНР», наша країна стане на їх захист».
Люди, в оточенні Путіна вже немає ідеолога Суркова, відповідального за поради Путіну у 2014-му, включно з мінськими угодами! Але ідеологія «русского мира» — жива як ніколи. Ми опинилися в зоні зіткнення двох світосприйняттів і світоглядів. І від розуміння кожним українцем суті того, що відбувається, залежать наші дії й результат цієї війни. Всього кілька цитат із торішнього пророчого інтерв'ю Суркова, які нагадують нам, що фільм — реальний. Не вигаданий.
«Слов'янськ здали, Маріуполь — не взяли. І цей факт, безумовно, нас не тішить. Отже, не змогли. Але я б утримався від якихось інтерпретацій. Не забуваймо, що будь-яка оцінка по комусь ударить. Адже люди там ризикували своїми життями. Та я думаю, що Україна колись повернеться. Разом із Маріуполем та Слов'янськом. Це буде вже зовсім інша розмова. Нічого не втрачено».
«Є люди, на яких відповідальність за всю махину, котра називається Росією. За весь російський світ І ми знаємо, що в нас один чоловік приймає рішення, і знаємо, як його звати. Він дуже об'ємно бачить ситуацію. І мені здається, що його дивна майстерність у тому, що він може зробити дуже важливий і великий крок, але не вище межі тотального втручання потужних гравців. Тут є ризик», — підбив риску ексрадник Путіна.
Очевидно, ми живемо в різних реальностях, і «русский мир» шукає приводу, щоб «урятувати» Україну. Або, як чітко заявив російський міністр закордонних справ Лавров, «допомогти колишнім радянським республікам стати на правильний шлях у пошуках своєї ідентичності». Як Росія вже «допомогла» Грузії, Вірменії, Білорусі, Казахстану… Україна — останній камінь на шляху до нової імперії, зрушити який Путіну бракує сил.
Чим ризикне, зрештою, віртуозний диктатор, аби заштовхнути нас у мінський мир? Який, за словами того ж Суркова, — «одне з вищих досягнень російської дипломатії. Власне, особливий статус [окупованої частини Донецької та Луганської областей] — те, задля чого це затівалося. Закон про особливий статус — це закон України. Але це закон України про те, що на Донбасі не діють закони України. Це головне в зазначених угодах. Якщо їх [мінські домовленості] виконати максимально в російських і донецьких інтересах, то можна досягти того, про що я говорив, ще перебуваючи на службі. Максимум, на що може претендувати Україна за цими угодами, — це так званий символічний суверенітет над Донбасом».
Насправді ковбасить усіх. По обидва боки. Однокласник із Макіївки, напившись учора, шле мені фото з хлопчиками з 5-А в захисних сорочках. Більшість їх там. Грузини піднімають архіви й пишуть попереджувальні пости у Фейсбук: «Я багато років розповідав про події в Грузії 2008 року. Але багато хто ставився до цього скептично й часто повторював фразу «Україна не Грузія». Проте все, що відбувається нині на Донбасі, — повне дежавю того, що відбувалося в Грузії за кілька днів до серпневого вторгнення Росії. Хто захоче, може підняти архіви за 2008 рік і переконатися».
У нас кілька днів на прийняття найважливіших рішень. Ми не знаємо, що буде завтра, але ми точно знаємо причини того, що відбувається з нами. Саме тому журналіст Юрій Бутусов на цинічній фразі, що українська влада мусить говорити народу правду про обстріли Станиці Луганської, б'є Нестора Шуфрича на майданчику відомого політичного телешоу. Що неправильно в частині етикету, але правильно в частині позиції. Правда в цій ситуації — одна. Нас провокують. Нас втягують у війну, використовуючи при цьому всі можливі методи гібридної війни. Заштовхуючи в мінський мир.
Але це вже не 2014 рік, коли наша країна в боях тільки вибудовувала свою нову політичну і державну позицію, часто помиляючись. Тоді цими помилками легко маніпулювали всередині й зовні, вливаючи сумніви в суспільство. Ними маніпулюють і зараз такі, як Монтян, звинувачуючи Україну з високої трибуни. Ми це розуміємо, ми знаємо, що зробили не так, не давши розшматованому суспільству відповідей на багато запитань, які стосуються нашої новітньої історії. І це — теж правда. Але ми з'єднуємо країну як можемо. Намагаємося будувати її, щоб перетворити вічний хаос на порядок. Але тільки свій — український. А не російський. Чи вистачить нам часу?
«Світ реально втомлюється від України, — каже Сурков. — Це їхнє жебрання, вічне невдоволення, невміння щось зробити і не догодити при цьому нікому, — вони ні нам не догодили, ні їм не догодили. Я колись давно, на самому початку всіх цих справ, одному німцю, досить великому, сказав ось так прямо в коридорі: «Слухай, ось ви зараз її забрали й так радієте, але мине кілька років — ви до нас постукаєте й скажете: заберіть, ради Бога, її назад». Це буде, сто відсотків, я вас запевняю. І це вже почалося».
Чи почалося? Це вже зовсім не 2014-й, коли ми залишилися самі. Так, нас не беруть у НАТО, але до нас ледь чи не щодня звертається президент Америки. У цьому лобовому зіткненні інтересів/світоглядів Росії і США на нашій території (в усіх сенсах) може бути не тільки наша погибель, а й порятунок. Якщо ми правильно розпорядимося часом, який у нас залишився.
Тільки навряд чи це поїздка українських міністрів у зону бойових дій, тоді як в українських школах немає планів евакуації, а в медзакладах — необхідного запасу медпрепаратів. (У держдокументах під грифом «таємно» — не стратегія, а порожнеча. Чиновники в регіонах не можуть відповісти на елементарні запитання, що стосуються їхньої готовності до війни.) Навряд чи це мовчання президента — навіть якщо він із головою занурився в підготовку архіважливої промови на мюнхенській безпековій конференції. Байден же говорить! Навряд чи це байдужість стосовно жителів сірої зони, питання евакуації яких узагалі не порушується в інформаційному просторі. І вже точно це не підготовка вагонів «Укрзалізниці» для евакуації чиновників в одну із сусідніх європейських країн, як стверджують наші джерела в цьому відомстві.
Але це тема для окремої предметної розмови.
Більше новин Інни Ведернікової читайте за посиланням.