Передвиборний період в УПЦ відкрив порожнечу, яка утворилася після смерті митрополита Володимира. І в цій оглушливій порожнечі, як у діжці, гриміли передвиборні баталії - безглузді й нещадні.
Стільки бруду, скільки було вилито на окремих єпископів і єпископат загалом за останні місяці, не виливалося навіть у періоди світських виборів і "війн компроматів". Мелькотіли "прохідні кандидати", "технічні кандидати", якісь гіпотетичні "тандеми", котрі "прийдуть - і все владнають". Але в людини, яка спостерігала за всім цим, складалося стійке враження, що з усього багатства вибору (близько 70 єпископів) погляд зупинити нема на кому. І залишається сподіватися тільки на те, що церква - богоспасенна, що Небесна Канцелярія це все сама якось управить.
Вирування пристрастей між протиборчими партіями, втім, мало майже штучний вигляд на тлі загального олімпійського спокою абсолютної більшості єпископату. Князі церкви доволі байдужно позирали на принців, які юрмилися біля спустілого трону, бо чудово розуміли: кожен, кого коронують, муситиме грати за правилами, які встановлено до нього. І які влаштовують їх, удільних князів. А тому - чи не однаково, хто з двох-трьох? З таким самим спокоєм вони спостерігали за попередніми боями без правил, що періодично стрясали митрополію. А також за долею колишнього предстоятеля, якого протягом кількох років послідовно зживали зі світу.
Вибори предстоятеля УПЦ виявилися дуже політизованими - а що тепер поза політикою? Про те, наскільки важливий у нинішній ситуації правильний, зважений вибір, нагадали Собору президент і прем'єр-міністр у своїх вітальних посланнях. В обох посланнях єпископів умовляли проголосувати за "патріота" і того кандидата, який відновлюватиме в Україні церковну єдність.
Те, що вибір єпископів упав на митрополита Онуфрія, свідчить лише про те, що єпископи, усупереч своїм візантійським схильностям, дружно проігнорували побажання світської влади.
Список "фіналістів", на жаль, не став несподіванкою. До нього увійшли митрополит Онуфрій (Березовський), митрополит Антоній (Паканич) і митрополит Симеон (Шостацький), який істотно поступався лідерам списку. Також ходили чутки про надзвичайно високу популярність намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла (Лебедя). Кажуть, він витратив чимало коштів на передвиборну агітацію, але до трійки лідерів не увійшов. Уже після першого туру голосування стало ясно, що дива не станеться - Київська митрополича кафедра залишиться за кимось із правлячого тандема: місцеблюститель митрополит Онуфрій - керуючий справами митрополії митрополит Антоній.
Єпископи надали перевагу митрополитові Онуфрію. Людині, яка навряд чи принесе в їхнє життя якісь несподіванки. Швидше навпаки - у найкращих чернечих традиціях відсторониться від менеджерської метушні. Тож не виключено - ці вибори тільки перевели правлячий тандем з "тимчасового" статусу у постійний. Можна припустити, що митрополит Антоній залишиться керуючим справами митрополії і "другою людиною" у конфесії.
Власне, влада сама винна - чому не втрутилася? Адже її просили. Наполегливо, до непристойності напрошувалися на втручання. Бодай так, як це було в березні, коли ще не президент Порошенко прийшов на Собор і безпосередньо вплинув. Можливо, єпископи отак, у вільному режимі, не відчуваючи дихання в потилицю адміністрації президента, Кабміну й СБУ просто не спроможні прийняти адекватне рішення?
Це "невтручання" зіграло на руку московському начальству і/або спонсорам-олігархам. А владу, яка чи не вперше не вийшла за рамки законів і декларацій, багато гарячих голів уже звинувачують у "здачі національних інтересів" і в тому, що "УПЦ віддали на відкуп Новінському" (так, прямим текстом).
Хай там як, але єпископи зробили свій вибір на користь стагнації і можливого конфлікту як із владою, так і з суспільством. Вибір митрополита Онуфрія, який був хороший у вигляді тимчасового заходу (місцеблюстителя), у довгостроковій перспективі має непоказний вигляд. Хоча б тому, що це зовсім не та людина, яка стане щось міняти в політиці церкви. Яка взагалі скупа на сюрпризи - зазвичай легко припустити, як він поведеться і яку позицію обере. За що й був обраний - єпископам це на руку. Вони як вогню бояться будь-яких змін. Їх усе влаштовує в їхньому нинішньому становищі.
Не влаштовує паству. Не влаштовує і владу. Але на паству, за звичкою, не зважили - коли це князі (у тому числі церкви) зважали на думку мас? Принцип "соборності" церкви у сфері ухвалення рішень архієреї витлумачили з максимальною зручністю для себе - Архієрейського собору цілком достатньо. Клірики й миряни можуть бути вільні і думати, що хочуть. Можливість скликання Помісного собору для виборів предстоятеля, нагадаю, навіть не розглядалася. Це, до речі, саме той ідеал, до якого веде РПЦ патріарх Кирил.
Але ж священикам і вірним УПЦ МП є про що думати. Настрої в суспільстві стосовно всього, що хоч якось пов'язано з Москвою і "русским миром", вельми негативні. Священики й миряни УПЦ МП відчувають це на власній шкурі дуже добре - їм дедалі частіше доводиться відбиватися від незаслужених звинувачень у належності до "русмира", сіянні сепаратистських настроїв тощо. Їм стає досить некомфортно жити на власній землі - тільки тому, що за цим горезвісним "МП" тягнеться шлейф "русского мира", що обернувся для України війною і трагедією. Багатьом українцям, не втаємниченим у тонкощі церковного життя, достатньо дізнатися, що церква "московська", щоб, незважаючи на обличчя і вчинки конкретного парафіянина або клірика, кинути на його голову обвинувачення у смертях, брехні й бідах.
Але митрополит Онуфрій - зовсім не та людина, яка надасть цьому серйозного значення. І вже точно не та, яка переосмислюватиме ситуацію і шукатиме шляхів примирення з суспільством. Зовсім навпаки. Судячи з деяких його дій, він піде шляхом образ і звинувачень - на адресу влади, ЗМІ, та хоч і всієї країни. А що гіршим буде становище УПЦ МП в Україні, то краще для московського начальства, яке отримає чудову картинку "утисків Православ'я" у "бандерофашистській" Україні.
Втім, у цій перспективі легко передбачити конфлікти вже безпосередньо з українською владою. Адже жодному з її побажань митрополит Онуфрій не відповідає. Він не те щоб не український патріот, він, скоріше, типовий "русмировец". Принаймні судячи з його інтерв'ю, які він щедро роздає російським медіа. "Братні народи" для нього така ж даність, як "безбожний Захід". І він зовсім не та людина, яка активно шукатиме шляхів об'єднання з УПЦ КП. По-перше, це стало б зрадою самого себе - адже він один з учасників Харківського собору. По-друге, цього навряд чи хоче московське начальство, а митрополит Онуфрій, як виявилося, дуже дисциплінований підлеглий.
Зважаючи на вік нового предстоятеля УПЦ МП, можна було б припустити (знову!), що це "перехідний папа". Що ситуація неясна, нестабільна, серед єпископату немає впевненості в тому, як буде краще для церкви. Що всі претенденти себе дискредитували, а нові ще не встигли як слід заявити про себе і завоювати аудиторію, що...
Так, усе це мало б сенс. Справді, коли хтось і хотів щось протиставити тандему Онуфрій-Антоній, то до виборів він прийшов геть непідготовленим. Митрополит Симеон мав вигляд карти, вийнятої з рукава в останній момент - коли ця карта вже ніяк не могла врятувати партію. Він не встиг заручитися необхідною підтримкою - ні в масах, ні в правлячих кабінетах. Правлячі кабінети взагалі самоусунулися від подій. І, швидше за все, правильно зробили - церква має сама відповідати за свої дії і свою долю.
Тому обрання чергового "тимчасового предстоятеля", чиє основне завдання "нічого не чіпати", може видатися розумним рішенням. Якби не той факт, що консервація ситуації зараз може спричинити вибух - занадто багато накопичилося зовнішніх і внутрішніх суперечностей.