"А мысль плывет в померкнувшие дали.
И в шелесте листаемых страниц,
В напеве фраз, в изгибах интонаций
Мерцают отсветы событий, встреч и лиц…
Угасшие огни былых иллюминаций".
Максимилиан Волошин
Приїхав якось у Київ російський ліберальний телевізійний світоч. Він захоплено розмірковував про свободу, яку дарують сучасні технології, про радощі безцензурного YouTube, а темне минуле ілюстрував прикладами діяльності секретарів обкомів КПРС з ідеології.
А я сидів і ловив себе на думці, що не розумію, про що він говорить. І це я, котрий цих секретарів знав як облуплених, якого вони дратували до болю в голові й кишечнику.
Але в один прекрасний момент я зрозумів, що для "світоча" секретарі - це його свіжі спогади! Це всього лише його позаминуле життя, на яке до того ж дуже схоже життя поточне, оскільки адміністрація президента РФ і за духом, і за звичками - усе той самий ЦК, тільки оцифрований. Для них це все почалося позавчора й триває сьогодні.
А для нас - п'ять життів тому. Відтоді в нас стався режим національного будівництва навпомацки, напівдекомунізації й ринкових реформ навпіл з олігархізацією, Майдан, побудова національної держави в комбінації з проїданням фінансової бульбашки, життя на рештках бульки, що луснула, суворий донецький порядок (спочатку - відносно людяний, а наприкінці - агресивно-клептократичний), Майдан і війна. А після всього цього - "Зелена пігулка" від стресів і нові стреси як побічна дія цієї пігулки.
Ті, хто прожив усе свідоме життя в цій країні, переповнені враженнями й досвідом - подекуди радісним, а здебільшого - сумним. Досвідом зачарувань і розчарувань, любові й ненависті, надій і зрад. Ми багато чого побачили за 28 років, і середньостатистичний росіянин порівняно з українцем - просто інфантильний переросток, який ну дуже вже любить поганяти "танчики" чи то в комп'ютерній грі, чи то у своєму дворі, чи то в сусідньому.
Події, зустрічі й обличчя зринають з пам'яті й одразу знову тонуть у ній. Їх багато. Яскраві події, неповторні зустрічі й унікальні обличчя - так завжди здається перший раз. З роками події тьмяніють, зустрічі повторюються, обличчя мелькотять - і як же важко знаходити в них нове й дивовижне! А знайшовши, раптом виявити, що замість свіжого обличчя, заяви, дії ти отримав привіт із сивої давнини: "Що, не чекали? А ось і я!"
Стосик старих пошарпаних фото (ще чорно-білих) лежить у столі. Немає сенсу ворушити їх часто - жити треба сьогоднішнім, а, краще, завтрашнім днем, але ось уже 25 років, коли настає суботній ранок, вони самі просяться в руки. За кожним таким фото - спогад, за багатьма - допис. "Статті писав Герцен, - колись казав мені немолодий редактор. - А ви - дописи".
Розгрібаєш старі фото, дивишся на своє давнє зображення й обличчя тих, хто на них навколо. Багатьох немає серед живих, одні в зовнішній еміграції, інші - у внутрішній. А якщо знайомих облич на фото немає, пам'ять видобуває їх навіть з текстів.
"До цього часу частина нафти в Україну з Росії надходить за міждержавними угодами, а частина - через комерційні фірми, найбільша з яких, "Нордекс", надала Україні кредит на закупівлю 12 мільйонів тонн нафти за ціною 60 доларів за тонну", - пише "Дзеркало тижня" в 1-му номері в жовтні 1994 року. "Нордекс", Григорій Лучанський, нафта, цукор у відповідь. Рабінович...
Якщо не обличчя, то ідеї. Перший візит Леоніда Кучми до Канади. "Хоча що таке діаспора насправді стало зрозуміло на врочистому обіді в Торонто у присутності 1000 людей. Коли президент говорив про приватизацію і реформи, лунали схвальні оплески. Коли він заговорив про приватну власність на землю, оплески перейшли в бурхливі. Вони посилилися, коли Л.Кучма сказав про можливе надання права такої власності іноземцям". Усе, що відбувається сьогодні в парламенті, виявляється, - святкування 25-річчя дискусій про продаж землі. Ювіляр виглядає молодо.
Тихий, вкрадливий голос з 1994-го. "Спи, мій маленький, спи. Я розповім тобі казку. Жила собі маленька, гостинна автономна республіка. І ось одного разу захопив обманом владу в республіці злий генерал. І вирішив дядько Боря, що треба покінчити з поганим генералом... І тоді сталося диво. Туди прийшли три танкові колони. Прийшли вони з країни дядька Борі, хоча в цій країні їх ніхто ніколи не бачив. Ні прикордонники, ні військові, ні цивільні особи.
А потім було ще одне диво. У небі над резиденцією поганого генерала почали з'являтися літаки. Вони злітали нізвідки й нікуди сідали. Вони з'являлися в небі самі по собі й скидали на генерала бомби й ракети. А потім з'явилися росіяни. Ніхто не знає, звідки вони з'явилися. Ніхто їх туди не посилав, і вони туди йти не хотіли. Так, маленький, і твій тато теж. Він повернеться звідти скоро. Адже тато ні в чому не винен. Він тільки виконував наказ". "Чеченська колискова". За 20 років до того, як танкові колони матеріалізувалися в Дебальцевому.
На фото - море. Саміт у Сочі. 1995 рік. "І справді, про яке партнерство може йтися, якщо бачення двома державами співтовариства, у якому вони перебувають, - різне. Якщо одна держава прагне швидкої, "обвальної" інтеграції, а друга ставиться до інтеграції обережно, а до самостійності - дбайливо. Якщо держави далеко не завжди знаходять спільну мову в міжнародних справах, а з таких питань, як розширення НАТО, їхні погляди, м'яко кажучи, розходяться. Нарешті, якщо одна держава проводить щодо іншої політику "економічної блокади". Невже це було не вчора?
Ось кольорові фото пішли. Осінь 2004-го. "На вибори йде представник найпотужнішої в країні фінансово-політичної групи. Частина влади, а не вся влада. Так, до неї спробували приєднатися в останні місяці хто хотів і хто міг. Навіть давали покерувати. Але реальність полягає в тому, що владу в країні отримає (у разі перемоги, звісно) ОДНА промислово-фінансова група. Двох золотих медалей не буде, як не буде й "золотого матчу".
А ось і 2005-й, час юної "помаранчевої влади", веселий, нестримний. Не фото, щоправда, а малюнок. Навіть, швидше, шарж.
"Нацрада з питань телебачення і радіомовлення за систематичне введення в оману телеглядачів видала телеканалу ICTV припис транслювати програму "Подробно с Дмитрием Киселевым" з вимкнутим звуком".
"Віце-прем'єр Роман Безсмертний ознайомив журналістів "у загальних рисах" з планом адміністративно-територіальної реформи. Найцікавішою він назвав ідею укрупнення низки областей. Зокрема, передбачається укрупнити Харківську область, до якої на правах районів увійдуть колишні Донецька й Луганська".
"Від сьогодні в Україні забороняється палити на балконах, у кухнях і коридорах квартир. Це визначено указом президента, підготовленим міністром охорони здоров'я Миколою Поліщуком. Коментуючи указ, міністр зазначив, що "паління на балконі отруює навколишнє середовище, і взагалі неестетичне".
"Міністр культури і мистецтв Оксана Білозір видала наказ про впорядкування гастрольної діяльності російських естрадних виконавців в Україні. Згідно з наказом, російські співаки й виконавці зможуть виступати в залах, на яких в обов'язковому порядку має бути розміщений транспарант "Прослуховування цього "артиста" шкодить вашому здоров'ю" розміром 2х10 м. За непідтвердженими даними, російських рок-виконавців вивели зі списку під особисту поруку лідера гурту "Океан Ельзи" Славка Вакарчука".
А з 2011-го - карикатура.
"Сумний і тоді ще, здавалося, респектабельний чоловік шукає джерела наповнення бюджету. "Зобов'язати всі суб'єкти підприємництва, що працюють на спрощеній системі, щомісяця здавати кров з подальшою її реалізацією на світовому ринку". Це хто подав?
- Таж нас називають кровосісями. То краще вже грішним бути, ніж грішним вважатися, - засміялися в далекому кутку стола.
- Ви це облиште, - суворо сказав голова, - пити кров наших громадян ми нікому не дозволимо.
- А ми цю тему закинемо в ЗМІ як пропозицію опозиції, правильно? - подав голос радник з піару.
- От-от, - схвалив голова. - І покажіть цих блідих у пункті переливання крові. Класику почитайте, там теж можна пошукати…
- Та ми й так уже з бізнесом точнісінько за "Золотим телям" працюємо, - тихо сказав один з учасників. - "Дай мільйон, дай мільйон!" І папки з компроматом продаємо, яка йому ще класика?"
2012-й. Мультфільм.
"Я не хочу й не буду вам більше брехати. І, розуміючи, що ви зрештою будете вибирати, хто вам найменше противний, пропоную голосувати за нас. За нашу партію Меншого Зла! Що таке Менше Зло? Це значить, що наші представники офіційно заявляють, що в разі обрання крастимуть менше за інших. Порівняно з чинною владою - значно менше! Наші будинки не перевищуватимуть 500 квадратних метрів, а яхти - не довші 20 метрів! Ми чесно заявляємо: ми не свавільні злодії! Ми знаємо міру! Голосуйте за нас, тому що в наш час Менше Зло - це і є Добро!"
Картинки й мультики закінчилися. Від Майдану не лишилося ані рядка, ні фотографії, лише один безперервний, цілодобовий комп'ютерний екран - специфіка професії.
Зате потім - сувора хроніка. "Сьогодні є всі підстави вважати, що Криму, звичайно, буде замало. Ба більше, анексія лише Криму не тільки не вирішить проблеми величі, а й зажене її всередину. Ну справді, як ви собі уявляєте будь-яку українську владу (підкреслюю - будь-яку!), яка після анексії частини території зможе просто так, ніби нічого не сталося, налагоджувати добросусідські зв'язки з Росією? Правильно, такої влади бути не може. Отже, держава Україна не може бути за визначенням дружньою стосовно Росії. А отже, такої держави не має бути".
А от сумний "відосик" з останньої весни. "Головне - потрібен новий концепт країни. Навіть не закон або прийнята парламентом стратегія розвитку до 2038 року, а для початку - нехай і ненаписана, але реалістична стратегія консолідації, заснована на взаємоповазі.
Необхідно точно визначити рамки й "червоні лінії" безпечної реінтеграції окупованих територій, щоб вона не перетворилася на "небезпечну" для єдності країни. Якщо після реалізованих Кремлем рішень узагалі є сенс говорити про реінтеграцію...
Одночасно перезапустити непростий діалог з нашими партнерами, не допустивши, щоб наступна "нормандська четвірка" відбулася у форматі "3+1", де "1" - це Україна. А передумови до цього, на жаль, є: у Берліні й Парижі в декого склалося враження, що в нового президента руки розв'язані повністю, а рейтинг робить його чарівником". Враження було, але, дякувати Богові, частково розвіялося".
Ні, не все повторюється. Звичайно, кожна нова владна ітерація приносить нехай тимчасову, але зміну правил, та й узагалі форма починає визначати зміст усупереч усім законам класичної філософії. Як смартфон, який наші звички змінює, а звички дітей - формує.
Але час від часу на його екрані з високою роздільною здатністю з'являється нове обличчя зі старим вмістом голови. І ти головою розумієш, що пластична операція зі зміни облич - проста й відпрацьована, а зміна мозку й органів травлення - процес тривалий і еволюційний. Та все одно починаєш вірити в переселення душ.
Наша недовга історія переконує, що ідея про повторення трагедії у вигляді фарсу оманлива. Фарси й трагедії супроводжують нас усе життя, іноді чергуючись, а частіше - зливаючись у щось трагікомедійне й фантасмагоричне. Де, як сказав класик, подвиг одного є наслідком злочину іншого. Де романтики згодом можуть перетворитися на циніків і злодіїв, а злодії - у філософів (нехай і у в'язниці, як правило).
Де ідеалісти йдуть вузькою стежкою, з одного боку якої - прірва жадібності, а з другого - вирва марнославства. І що слабший внутрішній стрижень, то менше шансів пройти дорогу гідно, не впавши в один із цих двох пороків. А якщо вдасться - не скотитися до бурчання й мізантропії, до чого вітчизняний політикум і бізнес не просто підштовхують - вони туди заганяють.
Ми не йдемо по колу. Просто дорога завдовжки у п'ять життів звивиста й непередбачувана, і відчуття, що ти вже колись нею їхав, іноді виникає. І хочеться гукнути: "Агов, хлопці, там попереду міст розібрали!" Але в хлопців - або обід, або концерт, або переговори, або все це одночасно. Зайняті хлопці. І тоді знову виникає потреба в чиємусь подвигу - витягати їх і всіх нас заодно з чергової дорожньо-транспортної пригоди.
Часто доводиться чути: от, немає в нас нормального підручника сучасної історії України. Але дізнатися дати указів, подробиці Майданів і результати президентських виборів можна й у Вікіпедії. Там можна знайти інформацію про те, що було. А ось чого там ніколи не знайдеш - як і чому це було. Цінний не підручник, а емоційно-аналітична історія країни.
Вона тут. У цій газеті.