Стратегію життя суспільства в цивілізованому світі розробляє наука. А найточнішою серед суспільних наук є, мабуть, соціологія. Тому не дивно, що напередодні дня народження держави ми звертаємо погляди до цього «барометра»: куди показує його чутлива стрілка — на «ясно» чи «нічого не ясно»?
Нас 48 мільйонів — таких різних за політичними симпатіями, соціальними, майновими, віковими, освітніми й іншими ознаками. Та завдяки вивіреним методам соціологічних досліджень можна визначити — чим «дихає» країна, спробувати скласти з маси мозаїчних елементів портрет її народу.
«Ми живемо, під собою не чуючи країни»?..
Аналізуючи соціально-психологічне і соціально-економічне становище сучасного нам населення України, іноді питаєш себе: а чи пристосована ця держава взагалі до того, щоб тут мешкали люди?
Про соціальну структуру українського соціуму, про його життєві стандарти, стратегії і суспільні настрої розповідає народний депутат України, президент Соціологічної асоціації України, заступник директора Інституту соціології НАНУ, доктор соціологічних наук, професор Микола ШУЛЬГА.
— У вивченні уявлень населення про соціальну структуру суспільства проявилися деякі тривожні закономірності. У дослідженні ми спираємося на результати моніторингу, проведеного нашим інститутом із 1994 року, — вони дають можливість показати стійкі тенденції самоідентифікації окремих соціальних груп. Як стійкі, уже на рівні побутової мови, зафіксовано нові терміни, нові для соціальних груп категорії, — такі, як «приватний підприємець», «олігарх», «еліта», «найманий робітник», «човник» тощо, — із якими ідентифікують себе наші респонденти. Серед респондентів, котрі на момент опитування були зайняті, відбувся такий розподіл: роботодавців у нас уже майже 3%, самозайнятих — 16%, найманих робітників — 82%.
Ми ставили опосередковане запитання: «Які соціальні групи мають найбільшу владу в суспільстві?» На жаль, на думку більшості, що з року в рік підтверджується, — найвпливовішою групою населення в суспільстві є мафія. За даними опитування 2002 року так вважають 38% населення. На другому місці підприємці та бізнесмени — 28%, і нинішнього року вони вперше обминули державних чиновників — 24%.
Аналізуючи сприйняття населенням різноманітних соціальних груп у зв’язку з майновим поділом, доходиш невтішного висновку: суспільна свідомість травмована самою практикою. Відповідаючи на запитання: «До якої верстви суспільства ви відносите себе сьогодні?» — забезпеченими називають себе 1% опитаних, людьми середнього статку — 32%, бідними — 53%, злиденними — 13%, не дали відповіді — 1%.
А з іншого боку, дуже сильно працює інерція самосприйняття, орієнтована на стереотипи минулого, навіть з елементами романтизації. Про це свідчать відповіді на запитання: «До якої верстви населення ви відносили себе до 1991 року?» До багатих відносили себе 2% респондентів, до забезпечених — 15,5%, до людей середнього статку — 72%, до бідних — 8%, до злиденних — 0,5%. Погляньте, яка перевернута піраміда виходить, — і звісно, коли мова йде про середній клас, потрібно мати її на увазі, оскільки вона чітко описує сучасні соціальні умови. Опосередковано ця суб’єктивна диференціація за майновим станом підтверджується іншими запитаннями моніторингу 2002 року. Ось відповіді на запитання: «Визначте загалом матеріальне становище своєї сім’ї» «Часто не маємо грошей і продуктів» — 3%, «Не вистачає коштів на продукти харчування» — 10%, «Вистачає лише на продукти харчування» — 50% (невже це і є наш «середній клас»?), «Вистачає загалом на життя» — 24%, «Вистачає на все необхідне» — 12%, «Можемо заощаджувати» — 2%.
До того ж в останнє десятиліття ми зіткнулися з явищем «нової» маргінальності. Як емігрант знаходиться між двома системами цінностей, так і ми опинилися в транзитно-перехідному суспільстві, — і ситуацію розладу з цінностями відчуває на собі більша частина населення. Тут виникає дуже серйозна психологічна проблема — зміна самого себе, не зрадивши собі. У суспільстві це створює складну моральну атмосферу, де присутні елементи конформізму. Найзвичніший, на жаль, для нас вид маргінальності пов’язаний із розвінчуванням цінностей. Звісно, в основі всіх її проявів лежить зміна соціального статусу, а в його структурі — майнового.
Суспільство деградувало, і люди намагаються зрозуміти, чи вважати його своїм або ж просто визнати свою від нього відчуженість. Так, на запитання: «Чи можете ви назвати суспільство, де ми живемо, «моїм » суспільством?» — позитивно відповіли лише 35% опитаних, чужим визнали його 21%, усе одно, в якому суспільстві жити — 8% респондентів, не замислювалися над цим 36%.
Держава також не є для людей опорою. Відповіді на запитання: «Як, на вашу думку, до вас ставиться держава?» — окреслили «безповітряний простір» нашої з вами демократії: «Я відчуваю повсякденну турботу держави», — визнають 1,5% респондентів, «Держава лише зрідка згадує про мене», — констатують 29%, «Держава відвернулася від мене», — журяться 60%, «Мене мало цікавить, як до мене ставиться держава», — стверджують 9%.
Коли люди відчувають свою відчуженість, суспільство замикається в якихось локальних співтовариствах: коло друзів, сім’я. Далі свій ареал не розширюють: упевнені, що будуть обмануті. Тим більше що наші люди ще не забули патерналізм старого суспільства. Відповіді на запитання: «Від кого залежить ваше життя?» — підтверджують, що далеко не всі покладаються на самих себе. Від зовнішніх обставин залежить життя 20% опитаних, переважно від них — 29%, рівною мірою залежать від зовнішніх обставин і від власної волі 31%. І лише 16% тримають віжки управління власним життям у своїх же руках.
Розгублені люди не бачать для себе можливості впливати на державу. Ми запитували: «Як ви вважаєте, чи є у вас можливість контролювати діяльність владних структур?» Лише 5% респондентів вважають, що можна впливати на діяльність владних структур через засоби масової інформації. Ще 2—3% сподіваються на громадські організації, політичні партії. Більше за все, близько 8% опитаних, покладаються на результати участі у виборах. Проте 81% переконані, що ніяк не можуть контролювати владу!
Багато людей, котрі вважають себе патріотами України, уже не пов’язують можливості самореалізації з цією країною. Патріотами вважають себе 69% опитаних. Але тільки 3% думають, що люди, котрі входять у нашу правлячу еліту, уболівають за країну. Інші 73% не залишають еліті права на патріотизм.
Зате можна вирішити проблему інтеграції українців у Європу — за рахунок потенційних емігрантів. Про це свідчать відповіді на запитання: «Якби у вас була можливість вибору, громадянином якої країни ви хотіли б бути?» Серед молоді від 16 до 25 років понад половина тих, хто хотів би залишити Україну. Тільки 46% прагнуть бути лише її громадянами. У цій віковій категорії 8% хотіли б бути громадянами Росії, ще 8% — громадянами США, 11% — Німеччини, по 3—5% — громадянами Ізраїлю, Франції, Англії, Канади.
Що старші люди, то вони патріотичніші або ж інертніші. У віці 36—45 років уже 55% залишилися б громадянами України, від 45 до 55 років — 65%, від 55 до 65 років — 73%, 66 і старше — 80%. Та все одно стовідсоткового потрапляння у своє середовище немає. І це підтверджує факт, що коли ми не подолаємо явище маргінальності, то поставимо під сумнів можливість існування нашого суспільства. А оскільки процес його становлення дуже затягується, патріотичні почуття людей входять у суперечність з особистими інтересами. Шанс повернутися з духовної еміграції в рідну країну є — вона має стати багатою і передбачуваною.
Серед причин, що спонукають людей до від’їзду, спостерігаються зростання безробіття, зупинка підприємств, інфляція, зростання цін, дорога медицина, зростання страху за себе, за своїх близьких, особливо за дітей, а також, як наслідок, — утрата віри в майбутнє. У ході дослідження міграційних намірів населення України в моніторингу Інституту соціології НАНУ ми порушували питання: «Які причини могли б спонукати вас залишити свою країну?» На першому місці виявилося бажання знайти нову роботу, на другому — шкідливі для здоров’я екологічні умови в рідній вітчизні... Інші причини були визнані не настільки значимими.
Соціальна ексклюзія — це не особистісна винятковість
Розглянемо, яким чином наші співгромадяни обживають реалії як свої, природні, — на змор, на знос або ж на прогин? При «Радах» люди були потрібні в державі для того, щоб робити з них цвяхи. Втім, із людського матеріалу вони виходили ламкими і нееластичними. При «пострадах», складається враження, що і на це ми не згодимося...
Як же почуваються наші співвітчизники в соціальному просторі сучасної України? Від «фул-контакту» із суспільством ідуть у глухий захист і виключають себе з ігрищ із державою як «найслабша ланка»...
Розповідає старший науковий працівник Інституту соціології НАНУ, кандидат філософських наук Олена ЗЛОБІНА.
— Вивчаючи становище нашого сучасника в загальній системі соціальних координат, ми запропонували учасникам опитування вибрати з наведеного списку соціальні позиції, що точніше за все визначають їхнє становище в суспільстві. Серед запропонованих альтернатив були такі, як «маленька людина», «пересічна людина», «непересічна людина», «зайва людина», «сучасна людина», «старомодна людина», «передова людина». Одночасно можна було здійснити не один вибір. Наші дослідження свідчать, що для певної частини громадян відчуття «виключеності» із суспільства настільки укрупнене, що саме воно визначає їхнє сприйняття свого місця в соціальному просторі. Так, «зайвими людьми» почуваються 5,8% респондентів. Серед таких превалюють чоловіки, люди з низьким рівнем освіти, котрі не працюють, насамперед пенсіонери, люди з низькими доходами. Більшість цих людей старші 50 років. Майже усі вони (88,4%), оцінюючи своє життя, відповіли, що не живуть, а виживають. Найсильнішим відчуттям, коли група думає про своє майбутнє, є тривога (62,3%) і безвихідь (40,6%). Однак серед решти опитаних відчуває тривогу вдвічі менше число респондентів (33,2%), а безвихідь — учетверо менше (10,6%).
Отже, «зайві люди» уособлюють найслабші ланки соціального простору, у яких практично розірвані зв’язки людини та соціуму.
Інші респонденти хоч і відчувають свою приналежність до соціальної спільності, але місце своє в соціальному світі визначають по-різному. У суспільстві, що пережило радянську епоху під гаслом «людина — це звучить гордо», спостерігаємо велику групу людей, котрі сприймають себе гоголівською «маленькою людиною», — саме так визначили своє місце в суспільстві 22,2% опитаних. Для них характерний низький, порівняно з іншими, рівень освіти і доходів, тут переважають люди старшого віку і безробітні. Характерно, що на сході країни таких ідентифікацій значно менше, аніж в інших регіонах, — не випадково саме там зафіксовані наймасовіші виступи трудящих на захист своїх прав.
Слід зазначити, що прояви «комплексу меншовартості» досить поширені в сучасному українському суспільстві. Лише 22,7% респондентів за вибіркою в цілому зазначили, що почуваються не гірше за інших, лише 23,9% відчувають, що їх поважають люди. Підвищення самооцінки пов’язане зі зростанням задоволеності життям.
Самопочуття респондентів, які віднесли себе до «пересічних людей», характеризується більш вираженим позитивним забарвленням. Оптимізм щодо свого майбутнього відчувають 21,3% опитаних, надію — 63,6%, а песимізм лише 7,1%.
Принцип порівняння — ключовий для визначення людиною свого місця в соціальному просторі. Сучасне українське суспільство представлене на сьогодні трьома дуже нерівномірними групами. Ті, хто вважає себе «гіршим за інших» («зайві» і «маленькі люди»), ті, хто відносить себе до звичайних («пересічні люди») і ті, хто виділяє себе із середовища інших («непересічні люди»). Перша група охоплює близько 30% опитаних, друга — 43,8%, а третя — 1,6%. Життєві орієнтири «пересічного» жителя України швидше фіксують усвідомлення людиною права на рівні можливості опанування сучасним простором. Не випадково, визначаючи свою модель бажаного життя, лише 7,8% респондентів зазначили, що їхнє життя має бути таким, як у більшості.
«Сучасними людьми» вважають себе 23,4% опитаних, і 81,9% із них молодші 40 років. Ті, хто належить до цієї групи, переважно оцінюють своє життя як нормальне (34,9%) або ж визнають, що живуть складно, але поки справляються з труднощами (39,9%). Тут, порівняно з іншими групами, мало респондентів, які сприймають своє життя як виживання (21%). Це адаптовані люди, котрі або активно включилися в нове життя, яке їм бачиться природним середовищем (19,6%), або перебувають у постійному пошуку себе в новому світі (50,5%). Палітра соціальних настроїв цієї групи містить почуття відповідальності за власне життя (43%), відчуття того, що вони не гірші за інших (35%), почувають себе вільною людиною (33%), що вони можуть чогось досягти в житті (22%). 35,9% респондентів цієї групи оптимістично дивляться на своє майбутнє, 34% — з інтересом до нього, 71,9% очікують майбутнє з надією.
Відчуття себе «сучасною людиною» більш поширене в середовищі городян. Навпаки, серед селян більше тих, хто відносить себе до «маленьких людей». На селі, де можливості вибору обмежені, спостерігаємо менше відповідальності і поваги до особистості з боку інших людей. Селяни не такі оптимістичні і відчувають менший інтерес до власного майбутнього, аніж городяни.
До речі, рівень освіти виконує важливу захисну функцію, допомагаючи людині активніше опановувати соціальний простір і перетворювати його відповідно до себе.
Соціальний капітал — у цинічний розпил?
Атомізований стосовно соціуму, котрий уникає добровільних соціальних контактів, громадянин не відпускає себе за духовні межі елементарного виживання. А люди, не здатні до співчуття, не шкодують і себе. Звідси і тяжка атмосфера зневіри та настороженості в суспільстві. Неприватизованою своєю свідомістю не можуть люди збагнути гасло нового часу: «Людина людині — ніхто».
Феномен «аморальної більшості» в українському суспільстві, що виник в умовах пострадянської трансформації масових уявлень про норми соціальної поведінки, аналізує головний науковий працівник Інституту соціології НАНУ, доктор філософських наук Євген ГОЛОВАХА.
— Суть даного соціального феномена полягає в тому, що моральні норми людської порядності та відповідальності, які регулюють повсякденну поведінку, їхні взаємовідносини в різноманітних ситуаціях спілкування і діяльності розглядаються більшістю дорослого населення України як норми поведінки «моральних аутсайдерів», тоді як більшість людей оцінюються як нечесні, безвідповідальні, брехливі і егоїстичні істоти, готові задля вигоди зневажити мораллю. Емпіричною базою дослідження даного феномена є результати моніторингу Інституту соціології НАНУ (1992—2002) порівняно з відповідними даними репрезентативного для населення УРСР опитування, проведеного 1982 року в рамках Всесоюзного дослідження «Спосіб життя радянської людини» (керівник проекту — Ю.Лєвикін; в Україні було опитано 5000 респондентів). Ряд запитань, які стосуються уявлень людей про норми соціальної поведінки, з анкети 1982 року було повністю відтворено в моніторинговому опитуванні Інституту соціології НАНУ 2002 року.
Зрозуміло, навряд чи можна було очікувати, що пострадянська трансформація обійдеться без серйозних наслідків для нормативної системи, у тому числі і норм моралі. Це випливало із соціологічної теорії аномії, створеної Е.Дюркгеймом і Р.Мертоном: будь-яка зміна соціальної ситуації, пов’язана із соціальною реорганізацією, неминуче викликає аномічні реакції в суспільстві. Проте показник поширеності аномічної деморалізованості в перший же рік незалежного існування України перевершив усі найпесимістичніші очікування. Як показували репрезентативні для дорослого населення України опитування, понад 80% населення перебували в стані аномічної деморалізованості. З тієї ж теорії випливає, що стан загальної аномії не може тривати невизначено довго і на зміну соціальній дезорієнтації приходять нормативні і ненормативні реакції на аномію. Причому за минулі роки показник поширеності аномічної деморалізованості і нормативних реакцій на неї, пов’язаних із пошуком надійної нормативної опори в ситуації безнормності і беззаконня, суттєво не змінився. У 90-ті роки помітно підвищився рівень соціального цинізму як ненормативної реакції на аномію, тоді як показник авторитаризму (нормативна реакція) залишився практично незмінним. Це свідчить насамперед про те, що аномічна деморалізація призводить до послідовної руйнації моральних основ регуляції соціальної поведінки.
З одного боку, це своєрідна захисна реакція для суспільства, якому в умовах тривалої соціально-економічної кризи загрожують системні нормативні реакції, пов’язані з реставрацією тоталітарної системи або з пошуком авторитарного лідера, здатного відновити соціальний порядок «залізною рукою». Широке розповсюдження соціального цинізму в цьому сенсі можна розглядати як антиреставраційну і по-своєму антиавторитарну тенденцію. Відкидання традиційних моральних підвалин, властиве циніку, якоюсь мірою захищає його від політичного месіанства і наївної віри в прості рецепти відновлення соціального порядку. Проте цинічна соціальна позиція, захищаючи людину від сліпого фанатизму, у кінцевому рахунку перетворює її на ізольованого індивіда, котрий втрачає здатність до колективного опору тим соціальним силам, які грубо нехтують його власними правами й інтересами.
Основним наслідком поширення в суспільстві соціального цинізму є руйнація основ соціальної довіри, поваги та відповідальності за свої вчинки перед іншими людьми. По суті, це означає руйнацію соціального капіталу, котрий є вирішальним чинником росту суспільного добробуту і перспективи стійкого розвитку соціуму. Та й про який соціальний капітал можна говорити в державі, більшість громадян якої схильні відкрито погоджуватися із судженнями, котрі характеризують більшість людей як безчесних, непорядних і таких, що не заслуговують довіри. Причому оцінка більшістю більшості, по суті, означає суспільну самооцінку. І ця самооцінка є свідченням формування в Україні феномена «аморальної більшості». Причому за 90-ті роки ця більшість явно зміцніла і близька до того, аби стати «кваліфікованою більшістю», здатною здійснити «моральну революцію», створивши суспільний устрій, у якому чесність і порядність перестануть сприйматися як норми соціальної поведінки. Залишилося «дочекатися» появи відверто цинічного харизматичного лідера, здатного конвертувати масову зневагу до моральних норм у новий соціальний порядок, конституйований на запереченні загальнолюдської моралі. І хоча багато сучасних політичних лідерів цинізм виявляють, серед них поки не помічені яскраві харизматики, здатні особисту зневагу до загальнолюдської моралі уміло інтегрувати з чеканнями «аморальної більшості», однак погроза появи доморослого «фюрера» залишається цілком реальною, доки в суспільстві зберігатиметься атмосфера взаємної недовіри, підозрювання ближнього в брехливості і здатності задля вигоди піти на нечесний учинок.
Власне, одну «моральну революцію» ми вже пережили, коли разом із Радянським Союзом поховали і властиву йому «подвійну мораль». Проте агонія офіціозної складової подвійної моралі спричинила за собою настільки бурхливі соціальні зміни, що не встояли і норми повсякденного життя. Про це свідчить порівняльний аналіз даних, отриманих у репрезентативних для дорослого населення опитуваннях 1982 і 2002 років.
Судячи з даних таблиці, за останні двадцять років оксамитова «моральна революція» у пострадянському суспільстві здійснилася. «Більшовики» виростили цинічну і безпринципну політичну еліту, котра скористалася плодами «перебудови» і капіталістичної трансформації для невтримного й аморального переділу державної власності на свою користь. До того ж вони привчили більшість людей до думки, що сфера застосування моральних норм — це винятково повсякденне життя, тоді як у політиці, управлінні економікою та культурою мораль підміняється тотальним контролем за інакомисленням.
І коли політика і «велика економіка» стали безцеремонно вторгатися в повсякденне життя людей, руйнуючи усталені традиції «мікропорядності», масові моральні реакції виявилися настільки масштабними, що сьогодні лише третина населення України вважає, що більшість людей здатні виявляти чуйність, чесним шляхом домагатися добробуту, засуджувати хабарі і думати ще про щось, окрім особистого добробуту.
Чим же може обернутися для України феномен «аморальної більшості»? Відповідь на це запитання багато в чому залежить від того, як довго сама більшість розраховуватиме жити в тих умовах, у яких вона перебуває останнє десятиліття. Сподіватися на мудру владу, котра рішуче покладе край економічній і політичній нестабільності, щонайменше, наївно. Саме тому, що її представники самі є обранцями більшості, котра, на свою власну думку, не дотримується елементарних норм моралі, у тому числі і при виборі правителів. Влада, здатна керуватися не лише вузькокорисливим інтересом, цілком може бути обрана й у нашій країні, але тільки не тією більшістю, котра нікому не довіряє і не бачить можливості досягти успіху в житті чесною працею.
Гадаю, що надії на зміцнення хитких моральних підвалин на тлі настільки тривалої масової аномічної деморалізації можуть бути пов’язані зі збереженням масового уявлення про цінність професіоналізму. Принаймні близько двох третин громадян України вважають, що більшість людей, яких вони постійно зустрічають у своєму житті, цінують високий професіоналізм. Суспільство, котре зберігає професійні цінності, цілком життєздатне. А отже перспектива його пов’язана насамперед із підготовкою «критичної маси» сучасних професіоналів у різноманітних сферах громадського життя, і насамперед у сфері управління економікою та політичною системою.