«Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства», — неначе з гучномовця проголошує законопроект «Про мови в Україні», який, як і слід було очікувати, надійшов до Верховної Ради ледве не день у день зі стартом чергової виборчої кампанії.
Нашу викривлену двомовність науковці делікатно називають асиметричною. Річ у тім, що активне володіння обома мовами властиве переважно етнічним українцям, тоді як абсолютна більшість українських росіян вживає лише російську. Більше того: двомовність етнічних українців виглядає як перехідний етап від української до російської одномовності. Кількість білінгвів збільшується не за рахунок скорочення армії російськомовних, а через зменшення тих, хто практикує виключно українську.
За цих обставин можна й подискутувати: чим є така двомовність — здобутком чи втратою? Ясно, що відповідь на це питання залежить від того, з якого боку і хто погляне. Але хоч під яким кутом дивися, факт двомовності України є очевидним, позитивним чи негативним, але — незаперечним.
Щоправда, автори проекту дещо перебільшують, твердячи, ніби «російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України». Мовна практика українців дещо складніша. Наше суспільство складається не з двох, а з трьох великих мовних спільнот: україномовних, російськомовних та білінгвів. 36% громадян (дані Українського демократичного кола) у родині спілкуються лише українською мовою, 36% — лише російською, а 27%, залежно від обставин, користуються або тією, або іншою. Відтак українську та російську мови в цілому практикують по 63% громадян.
Співвідношення між спільнотами є різним, залежно від таких ознак, як вік респондента, регіон проживання, місце (село чи місто), національність тощо. Так, серед молоді до 29 років питома вага тих, хто розмовляє лише українською, на 14% менша за виключно україномовних у віковій категорії «60 і старші», тоді як частка російськомовних, навпаки, майже на 8% більша. Щоправда, серед молоді так само на 7% більше двомовних.
Лариса Масенко в «Нарисах соціолінгвістики», випущених Видавничим домом «Києво-Могилянська академія», наводить порівняльні дані щодо мови родинного спілкування трьох поколінь. Середньостатистичні дані засвідчують зменшення україномовного родинного спілкування від старшого до молодшого покоління на 2,3% і зростання російськомовного на 9,3%, причому певна частка респондентів перейшла від української до російської мови саме через етап двомовного спілкування.
Зате молодь, яка менше розмовляє українською, володіє нею краще, ніж старша генерація. Серед респондентів до 29 років найвищою щодо інших вікових груп є частка тих, хто українською володіє вільно (майже 82%) і найнижчою — питома вага тих, хто володіє нею з певними труднощами (17,5%).
Не відкриємо Америки, якщо констатуємо, що частка виключно україномовних зменшується з 81,4% на Заході до 4,2% на Сході, а масив суто російськомовних, навпаки, зростає з 3,8% на Заході до 68% на Сході. А от у Центрі, на Півдні та на Сході близько третини громадян (30+-3%) є двомовними. Це, до речі, суперечить поширеній думці про виключну російськомовність Півдня та Сходу.
До відмінностей у мовній практиці залежно від ознаки регіону дотичні відмінності між міським та сільським населенням. Так, на селі лише українською спілкуються 60,6% респондентів, тоді як у місті — 24,4%. Лише російською мовою, навпаки, серед міського населення спілкується 47,8%, тоді час як на селі — 11%.
У національно-мовній ідентифікації значні відмінності від жителів інших великих міст виявляють кияни. «Тут, — стверджує Лариса Масенко, — спостерігається значно вищий, ніж у середньому у великих містах, відсоток осіб, які визнають українську рідною мовою (62,2%), а за ознакою «мова спілкування у сім’ї» лише показник тільки україномовного спілкування наближається до середньостатистичного по великих містах (15,6%), водночас показник російськомовного спілкування в сім ї значно нижчий від середньостатистичного (30%), але вдвічі порівняно із середньостатистичним зростає група двомовців (54,4%). Загалом у Києві білінгвізм у сімейному спілкуванні поширений найбільше: тут використовують обидві мови у 2,2 разу частіше, ніж у великих містах, та в 1,8 разу частіше, ніж у малих».
Про підвладність українців диктатові російськомовного урбаністичного середовища, втрату на масовому рівні такої важливої риси, як мовна стійкість, — зазначає Лариса Масенко в дослідженні «Умовна Україна», — свідчать результати проведеного серед студентів та старшокласників Києва опитування, спрямованого на виявлення специфіки мовної поведінки молоді в неформальних ситуаціях міського спілкування. Аналіз відповідей на запитання, якою мовою респондент відповідає, якщо до нього в транспорті, магазині, на вулиці звертаються українською, і, відповідно, якою він відповідає при звертанні російською, показав кардинальну відмінність між мовною поведінкою українців і росіян. 82,3% опитаних українців при звертанні до них українською так само відповідають українською. Водночас при звертанні російською абсолютна більшість українців (90%) переходить на російську. Росіян же характеризує стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли до них звертаються по-російськи, і тоді, коли звертаються по-українськи (відповідно 98 і 95%).
Такою є середня температура по нашій палаті — узагальнена мовна практика громадян України. Згідно з переписом населення 2001 року (а свіжішого в нас немає) 67,5% людей рідною вважають українську, а 29,6% — російську. Це — феноменальний показник, який свідчить про такий собі україномовний генетичний код навіть частини російськомовних українців, які зберегли ментальний зв’язок зі своїми україномовними предками, хоча для себе вже й обрали іншу мовну практику. 67,5% — це природна межа, до якої за грамотної державної мовної політики міг би розширитися ареал регулярного вживання української. Перспектива непогана, і вона дратує борців з українською мовою. Саме тому вони пропонують в основу державної мовної політики покласти мовну практику, а не визначення громадянами своєї рідної мови. Їхня логіка зрозуміла: їм до душі найгірший для української критерій.
Річ, однак, у тім, що в цілому рівень поширеності та використання української мови не відповідає ані етнічному розподілу населення на українців чи росіян (77,8% на 17,3%), ані кількості громадян, які вважають рідною відповідно українську чи російську мову (67,5% на 29,6%), ані реальній мовній побутовій практиці, коли приблизно рівна кількість людей уживає українську та російську мови. Тому, як не крути, який показник не клади в основу мовної політики, позиція в російської все одно краща, а українську до її рівня ще тягнути й тягнути. Щоб переконатися у справедливості цього твердження, варто кинути оком на висновки Мовного балансу-2, який віддзеркалює співвідношення двох найпоширеніших мов — української та російської — в різних сферах громадського та приватного життя. Баланс складено на основі перепису населення 2001 року, соціологічних досліджень та статистичних даних, отриманих від державних органів та установ, громадських організацій та професійних спілок, а також на базі експертних оцінок.
Відсутність у російської мови статусу державної компенсується відчутнішою її присутністю в усіх сферах громадського життя порівняно з українською. У цілому по країні в усіх сферах громадського життя, крім освіти, реклами та кінотеатрального прокату, домінує російська мова. У багатьох сферах присутність української є вкрай низькою (як-от на ринку журналів, в Інтернеті, музичних радіостанціях) або тяжіє до нуля, як-от у бізнес-спільноті, сфері послуг, індустрії розваг та шоу-бізнесі, відеопрокаті тощо.
У сфері державного управління українська мова переважає як письмова принаймні на центральному рівні. Після зміни влади російська стала робочою мовою органів центральної влади та управління. Ціла низка міністрів та працівників адміністрації президента не володіють українською мовою, не практикують її на публічних заходах, а тим більше в процесі повсякденної роботи.
40,5% громадян звертаються до чиновників переважно українською мовою, 39% — переважно російською, 16,4% — обома мовами рівною мірою. Чиновники зазвичай відповідають: 37% — переважно українською мовою, 32,5% — переважно російською, 26,8% — обома мовами рівною мірою. На Сході та Півдні у сфері спілкування державних службовців з громадянами тотально домінує російська. Отже, категорично не відповідають дійсності твердження, ніби російськомовні громадяни в умовах чинного мовного законодавства не мають можливості відстоювати свої інтереси перед державою російською мовою.
У навчальному процесі в дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, крім великих міст Сходу та Півдня, переважає українська мова. Перевага української в навчальному процесі не означає її домінування в освіті як публічній сфері, позаяк у виховному процесі та позанавчальному спілкуванні навіть в україномовних школах поширеною є російська. Як було встановлено під час фокус-груп у рамках проекту INTAS «Мовна політика в Україні: антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи», «мовне середовище в навчальних закладах (особливо центральних та східних регіонів) залишається в основному російськомовним. У створених україномовних школах російськомовних міст насправді панує «штучна двомовність»: українська мова — мова викладання, мовою спілкування залишається російська».
А тим часом 56% громадян вважають, що вчителі повинні спілкуватися українською мовою не лише на лекціях чи уроках, а й під час усього навчального процесу. (Дані наводяться за результатами всеукраїнського дослідження на 2000 респондентів, проведеного в грудні 2006 року в рамках згаданого вище проекту INTAS.) Однак спроба Кабміну Тимошенко рекомендувати україномовний режим для україномовних шкіл зазнала невдачі: відповідне рішення уряду наприкінці минулого року Партія регіонів поховала через Конституційний суд. А ставши владою, взагалі згорнула курс на розширення присутності української мови в галузі освіти, який проводився протягом 1991—2009 років.
У сукупному обсязі телевізійного мовлення в Україні, яка є частиною російськомовного «телевізійного світу», однозначно переважає російська мова. Хіба якщо виокремити в окрему підгрупу суто українські телеканали, можна говорити про певний паритет україномовних та російськомовних програм у цілому, хоча прайм-тайм найпопулярніших каналів є здебільшого російськомовним. Але і цей хиткий та умовний паритет буде зруйновано в разі ухвалення нового законопроекту про мови.
На газетному та журнальному ринках України переважає російська мова у співвідношенні відповідно 68 на 32% та 90 та 10%. Присутність української мови в друкованих медіа забезпечується значною мірою лише завдяки україномовній рекламі, яка є обов’язковою згідно з чинним законодавством. Симоненко—Єфремов—Гриневецький пропонують очистити друковані ЗМІ від української, бо віддають мову реклами на розсуд ринку. Ринок, звичайно ж, обере більш потужний канал комунікації.
У кіно-театральному прокаті 2008—2009 років дійсно переважали фільми, дубльовані українською мовою. Водночас частка російськомовних фільмокопій становила 28%. Не відповідають дійсності твердження, ніби громадяни України не мають можливості дивитися в кінотеатрах фільми російською мовою. Реальний вибір полягає між переглядом західної стрічки українською мовою або російської — російською. Кабмін Азарова дозволив демонструвати російською і фільми західного виробництва — але за умови їх дублювання в Україні. Єфремов—Симоненко і Гриневецький і таку норму визнали надмірною. У проекті вони подбали насамперед про інтереси росіян: україномовного кіна тепер не буде, російськомовний «дубляж» присилатимуть з закордоння, далекого чи близького.
Варто, втім, зауважити, що українці кіно дивляться не лише в мультикомплексах. На телебаченні переважають фільми російською мовою звучання, частка яких на 10% вища частки озвучених або дубльованих українською (дані Нацради за 2009 рік). Враховуючи доступ українських глядачів до російських та світових російськомовних каналів, домінування російськомовних фільмів стає ще більш відчутним. Стосовно поширеності мов на носіях для домашнього кіноперегляду беззаперечним є тотальне домінування російської. Хто не вірить — завітайте до найближчого магазину або кіоску, перевірте, чи не брехня.
На книжковому ринку України цілком переважає російська мова: на дев’ять книжок російською припадає лише одна українська. Чудернацькими виглядають твердження деяких авторів про якісь міфічні спроби обмежити ввезення в Україну російськомовної літератури, хоча такі обмеження, як на мене, вкрай необхідні — ну бодай контрабанду перекрили б, а російськомовні книжки можна друкувати і в Україні.
«Кричущі факти утисків російської мови та жахливої дискримінації російськомовних» можна було би продовжити, та висновок і без того вже очевидний. За паритетної чисельності мовно-практикуючих спільнот («українофонів» та «русофонів»), за істотної переваги тих, хто рідною вважає українську мову, реальна її присутність у більшості сфер є нижчою ніж 50%, як і нижчою від рівня поширеності російської мови. І було б дивно, якби 83% громадян (дані INTAS) не вважали, що права російськомовних громадян в Україні забезпечені.
Важко не погодитися з деякими висновками прибічників ревізії мовного законодавства, навіть попри те, що їхні дослідження — і треба віддати їм належне, вони того не приховують — фінансував фонд із промовистою назвою «Русский мир». Бо правди ніде діти: комунікативна потужність російської мови в Україні вища, ніж української, а її вкоріненість — глибша. Звичка для багатьох українців стала головним чинником їхньої поведінки. Можна навести ще багато цифр, які свідчать про переважання російської над українською. Російською українцям зручніше читати книжки і газети, дивитися телевізор і слухати радіо, спілкуватися з друзями і начальством, думати і рахувати. Навіть матюкатися чи пестити жінок. Лише 25% громадян України лаються українською, тоді як російською «матерятся» 44%? Як не проголосити її другою державною?!
А що ж за таких обставин робити з українською — рятувати, збільшувати її поширеність до рівня російської, чи, навпаки, звести до рівня латини, надати їй статус мертвої мови? Коли вже латиною правлять службу католики, то православні Київського патріархату хай собі моляться хоч би й українською.
Будь-хто, для кого українська є цінністю, хоча б не меншою за російську, обрав би перший шлях. Судячи з того, що три політики, які підписалися під законопроектом, засудили українську на смерть, вона взагалі для них не становить жодної цінності.
З одного боку, Єфремов—Симоненко—Гриневецький божаться, ніби надають важливого значення «зміцненню статусу державної — української мови як одного з вирішальних чинників національної
самобутності Українського народу, гарантії його національно-державної суверенності». Навіть залишають її державною — вже далеко не першою, але формально державною.
Хтозна-наскільки глибоко занурювалися в суть проекту панове Єфремов і Гриневецький з товаришем Симоненком. Але видається, що монтували його досвідчені інженери людських душ. Вони, судячи зі змісту, добре знають, на які кнопки слід натиснути, щоб зруйнувати механізми навіть мінімальної державної підтримки української мови, так потрібної їй після кількасотрічної політики заборон та штучного звуження її соціального середовища. Таке враження, що «Русский мир» фінансує не лише проведення соціологічних досліджень, а й написання законопроектів. Принаймні ідеологія документа цілком уписується в стратегію цього геополітичного конструкту. Суть законопроекту стисло можна висловити так: «Украина — только для русскоязычных». Є чесні регіонали, які не приховують своїх намірів. Такі як Вадим Колесніченко, які прямо називають свій рух «Русскоязычная Украина» і не напускають словоблудного туману про державний статус українського мови та забезпечення її присутності у «всіх сферах» — невідомо лише, де тільки ті сфери, хіба що за межами біосфери.
Проект виходить далеко за межі Європейської хартії регіональних та меншинних мов, хоча рясніє посиланнями на неї. Питання про різні тлумачення Хартії є предметом окремої дискусії. Ясно одне: буква Хартії регіоналами перевернута догори ногами, а дух — геть вивітрений. Покликана захищати мови, яким загрожує зникнення, в Україні Хартія використовується для того, щоб закріпити панівне становище… найсильнішої з усіх уживаних у країні мов!
Наріжний камінь проекту — запровадження статусу російської як регіональної мови, яка — так уже виписано — часто-густо матиме пріоритет над державною, функціонуючи не поряд із нею, а замість неї!
Згідно зі статтею 8 проекту (п. 3) російська мова автоматично, навіть без рішення Рад, стає регіональною «за умови якщо кількість осіб — носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення». Згодом «при проведенні Всеукраїнського перепису населення для виявлення належності фізичних осіб до конкретних мовних груп у переписному листі має бути використано запитання про мову, яку людина переважно вживає». Поки що ж визначити кількість мовної групи передбачається «на підставі даних Всеукраїнського перепису населення про мовний склад населення у розрізі адміністративно-територіальних одиниць». В 2001 році людей питали про рідну мову. Так от, навіть на підставі цього найкращого, як для української, показника, російська стане регіональною не лише в східних та південних областях, а й на Кіровоградщині (11%), Сумщині (15%), Чернігівщині (10%). Це, наголосимо, — автоматом, але і цим «Русский мир» насититися не може. Тому «за рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої складає і менше 10 відсотків населення відповідної території». Тобто повсюдно, крім Галичини та Волині!
При цьому, щоб нікому не спало на думку посилатися на статус української як державної, Єфремов—Симоненко—Гриневецький попереджають: «обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими регіональними мовами…» Якщо це не пріоритет регіональної над державною, то — що?
Втім, автори подбали, щоб і на загальнонаціональному рівні значення державності української звести нанівець. Для цього вони ретельно «прошерстили» все законодавство й вичистили з нього заходи з підтримки української мови на телебаченні, радіо, в кінопрокаті та рекламі. Спеціально обумовили, що «порядок застосування мов в Україні визначається виключно базовим Законом, з норм якого мають виходити інші правові акти, що визначають особливості використання мов в різних сферах суспільного життя». Відтак у прикінцевих положеннях, щоб жодна травина не пробилася крізь асфальт, неначе катком пройшлися по 30 чинних законах, які відредагували на користь російської.
Надалі хай усе визначає ринок, власники ЗМІ, рекламодавці, кінопрокатники, лукаво пропонують автори законопроекту. Принцип вільного вибору мов учасниками ринку є, звичайно, демократичним і зрозумілим, однак, з огляду на український історичний контекст, для України він не прийнятний. Для цього спочатку треба забезпечити, аби в ринок обидві мови та мовні групи входили в рівних конкурентних умовах. Та донецькі кадри, які запрудили коридори влади, на жаль, досі ще не знають, що таке вільна і, головне, чесна конкуренція в політиці, бізнесі, тим більше гуманітарній сфері. Їхній проект закону про мови, попри те що жертва не просила, — це евтаназія, та ще й не миттєва, а тривала в часі. Вбивці хочуть розтягнути задоволення?
Напевно, вони розуміють: без спеціальної державної підтримки у вигляді обов’язкових квот її присутності в тих чи інших сферах, українська за одне-два покоління втратить реальну комунікативну функцію й перетвориться на мертву мову. За прикладом, як це працює, далеко їхати не треба: варто либонь зазирнути через паркан до сусідів-сябрів.
Очевидно, доречним є збереження статус-кво, зафіксованого в компромісному Законі про мови 1989 року та нормах інших законів. Основою мовної політики — якщо для нової влади українська мова є націєтворчою цінністю, хоча б не меншою, ніж російська, — має бути державна підтримка української мови, утвердження її державності в усіх сферах публічного життя, забезпечення виконання нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу — з одночасними гарантіями вільного розвитку російської та решти мов.
Держава повинна забезпечити подолання історичного дисбалансу між забезпеченням прав і можливостей мовних спільнот. Для цього вкрай необхідно розширити або принаймні зберегти квоти присутності української мови, зафіксовані в чинному законі про мови, а також у законах, що регулюють такі сфери, як телебачення, радіомовлення, кінопрокат, реклама, масові заходи тощо.
Для України важливе досягнення компромісу між двома найбільшими мовними спільнотами. Україномовні повинні погодитися з широкою присутністю в Україні російської мови і усвідомити, що шляху до одномовної України немає. Російськомовні повинні зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні і бути вільним від української мови неможливо, а державна підтримка української мови та втручання держави в мовну сферу необхідні для того, щоб компенсувати негативні наслідки багатовікового упослідження української мови та урівняти її у фактичних правах із російською.
Більше половини громадян вважають, що мовне питання, зокрема статус російської мови, взагалі не актуальне — кожен розмовляє тією мовою, якою хоче, і зараз є багато важливіших проблем.
Водночас, із цілком зрозумілих історичних та політичних причин, теза про статус російської мови як другої державної користується великою популярністю. Відносну більшість (41,2%) влаштовує нинішня мовна ситуація в країні: «українська мова — єдина державна, інші — вільно використовуються». Більше ніж кожний третій вважають, «що i українська, i російська мови мають бути державними по всій Україні». Кожен п’ятий висловлюється за те, щоб «українська мова була єдиною державною, а в регiонах компактного проживання росiян росiйська мова була визнана офіційною».
Громадяни, які підтримують надання російській мові статусу державної, такої думки дотримуються не в силу реального дискомфорту чи реальних загроз, а про всяк випадок або на підставі чуток про порушення прав російськомовних, які нібито мають місце в інших регіонах.
Лише 7% громадян України відносять мовне питання, а саме проблему державного статусу російської мови, до числа 25 основних життєвих проблем, що їх непокоять. Однак проблема російської мови, попри очевидну непріоритетність, стала символічно знаковою при визначенні позиції виборців щодо політичних сил.
Партія регіонів стала заручницею власного електорального міфу про утиски російської мови. А отже, з огляду на місцеві вибори, мусить діяти. Але було би наївним прив’язувати законопроект Єфремова—Симоненка—Гриневецького лише до 31 жовтня. На відміну від них, виборці не настільки кровожерливі щодо української мови, і бажання її смерті в суспільстві на порядки менше, ніж у авторів проекту із «Русского мира». І разом із державною російською до нас ідуть Путін і Медведєв, Кіріл Гундяєв і Костянтин Затулін, Сталін і Берія, ЄЕП і Ташкентський пакт, авторитаризм і цензура. Погодьмося, питання ширше, ніж мова.