На тлі загального розчарування владою, підігріта потужною хвилею критики в жанрі "гірше ніколи не було", на нашому дворі розцвітає політична криза. Не пригадаю такої винахідливої лайки. Втім, мова не про неї, а про те, як ця криза вплине на й так повільний перебіг реформ.
Для громадянина, який живе в Україні останні 25 років, кризи, тим більше політичні, - повсякденне явище. Але заштовхувати цю кризу в звичайну політичну текучку - небезпечна помилка. Ми переживаємо цілком типовий, однак від цього не менш небезпечний симптом імовірної зміни етапів революційного процесу.
Українська революція, в якій ми живемо і ще житимемо невідомо скільки років, - не метафора, а цілком адекватне, працююче поняття, яке пояснює, що з нами відбувається. Революції - доволі численні, добре вивчені їх типи, ознаки, котрі їм передують, перебіг революційних процесів, їхні політичні й економічні цикли.
Ось типові передумови для початку революції.
- Порушений баланс відносин різних верств суспільства, незадоволені всі, суспільство роз'єднане, фрагментоване.
- Інтенсивно поширюються опозиційні ідеології, орієнтовані на справедливість. Найближча мета - усунення "злочинної" влади. Далекосяжна - відновлення держави на засадах справедливості.
- Незадоволені громадяни входять у стан масової мобілізації, "схильності до протестних дій".
- Еліта розколота. Частина її, зокрема в силових структурах, схильна приєднатися до активно незадоволених. Ця умова конче необхідна. Тільки за участі еліт народний бунт, заколот має шанси на перемогу й, відповідно, на статус революції.
- Міжнародна підтримка протестів.
За наявності цих ознак будь-яка негативна подія може послужити спусковим гачком початку революції. Але може й не послужити. Перелічені ознаки працюють при розпізнаванні революції в процесі. А майбутні революції, як і їх результати, непередбачувані.
Проте українська, принаймні її початковий етап, цілком типова. Для будь-якого мислячого громадянина було б неприпустимою помилкою не враховувати революційних закономірностей в оцінках подій та в своїх планах.
Революція - спонтанна реакція народу на порушення соціального балансу інтересів через наростання суперечностей між суспільством, яке оновлюється, і консервативними правилами (інститутами). Це грандіозний вибух - викид енергії, руйнівний і творчий одночасно. Зрілі суспільства задовольняються еволюцією. Але, як видно, не у всіх це виходить. Революція сама собою - криза, тривала і вкрай болісна. Для загальної картини зазначу, що в активній фазі революції економічна криза неминуча, у кращому разі - зростання економіки, близьке до нульового.
Революція разом із романтиками, ідеалістами, ідейними борцями та шукачами справедливості виводить на авансцену й фанатиків, авантюристів, циніків, пристосуванців, умільців ловити рибку в каламутній воді тощо. Всі разом вони творять революцію, найчастіше не усвідомлюючи цього.
Закономірності революції формуються у відчайдушній взаємній боротьбі учасників, нею охоплених, за збереження або, навпаки, здобуття прав, за реалізацію відкритих можливостей. І в цій хаотичній боротьбі формується новий соціальний порядок, нова система інститутів, нова структура суспільства, нова стабільність.
Тому результати революції непередбачувані й далекі від передреволюційних сподівань та революційних гасел. Революцію, особливо на її початкових етапах, неможливо оцінювати в категоріях добро-зло, користь-шкода. Такі оцінки даватимуться за віддаленими наслідками, і навіть тоді викликатимуть запеклі суперечки.
Однак, беручись оцінювати нинішню політичну кризу поза революційною динамікою та її закономірностями, ми втратимо адекватність, викличемо підозру або в поверховості, або в ангажованості.
Основні конфлікти, які визначають характер революції: релігійний або інший цивілізаційний конфлікт, національне визволення, демократизація влади, конфлікт соціальних груп і класів за свої права та можливості, закріплення їхньої рівності або нерівності. Досить часто ці конфлікти поєднуються.
Основний конфлікт української революції розвиватиметься й загострюватиметься між олігархічними отримувачами монопольної корупційної ренти та українською постіндустріальною спільнотою, що набирає сили. Назвемо їх олігархатом (олігархічним класом) і постіндустріальним (креативним) класом.
Уявлення про збирачів монопольної ренти як про невелику групу найбагатших власників, котрі скупили у своїх інтересах вищу владу, зовсім не передає ні масштабів, ні характеру впливу цього класу на українське суспільство.
Український олігархат - це корупційний союз осіб, які володіють дискреційною владою, з особами, котрі промишляють добуванням монопольної корупційної ренти в усіх сферах людської діяльності, в усіх точках соціального життя. Від служителів цвинтаря та будинків інвалідів до вищих органів влади. Дискреційна влада - можливість розподіляти, допускати, дозволяти, позбавляти тощо.
Система таких союзів усіх рівнів разом із клієнтами втягує в себе мільйони громадян. Звісно, ця система ієрархічна. Найнебезпечніша верхівка, що спотворює у власних інтересах загальнодержавні фінансові потоки. Але у верхівки сотні тисяч союзників, помічників, клієнтів, сильних своєю масовістю. Вони визначають спосіб життя громадян, створюють соціальну основу нашої "природної держави" (за Нортом). Наші формальні інститути служать оболонкою неформальних норм і відносин, які забезпечують одержання корупційної ренти.
Єдність дій олігархічного класу на всіх рівнях забезпечується не тільки вертикаллю батога і пряника, а й єдністю цінностей та інтересів.
Проблема навіть не в кількості вкраденого, а в паралічі розвитку.
Домінування штучних монополій паралізує оновлення економіки, відсуває Україну на маргінальну периферію світового розвитку. В основі розвитку країн європейської цивілізації - інтенсивний потік взаємозалежних технічних і соціальних інновацій. Їх симбіоз лежить в основі нового способу життя, іменованого постіндустріальним суспільством. Його лідери - здібні, креативні, активні люди, для яких свобода вибору, свобода конкуренції є життєвою необхідністю, умовою їх успішної самореалізації.
Чверть століття незалежності, вільних контактів зі світом сприяли створенню спільноти таких людей в Україні. До них приєдналися носії європейських цінностей буквально всіх верств українського суспільства. І цих людей Майдан вивів на авансцену української історії. Цінності й інтереси постіндустріального класу протилежні цінностям та інтересам шукачів корупційної монопольної ренти. Поки що постіндустріальна спільнота в меншості, але в меншості пасіонарній. Загальні тенденції технічного та соціального розвитку світу неухильно збільшують склад і значущість цієї спільноти. До початку революції постіндустріальна українська спільнота не створила політичних інструментів боротьби за владу. Від того, наскільки швидко й ефективно це буде зроблено, залежать швидкість і повнота перемоги (завершення) революції.
В Україні загострення основного соціального конфлікту неминуче із виявом непримиренних суперечностей сторін. Усе тільки починається. Компроміси для таких революцій означають перемир'я, але не мир.
Типовий революційний процес охоплює такі стадії:
- повалення старого режиму;
- влада поміркованих;
- влада радикалів;
- період ослаблення і завершення революції.
Оскільки революційний клас не встигає сформувати свої політичні інструменти, постреволюційну владу починають здійснювати бійці старого політикуму. Спочатку - помірковані. Все цілком типово.
Помірковані - ліберально налаштовані члени старого політикуму, які прийняли революцію. Хочуть, спираючись на ентузіазм і тимчасову єдність переможців, реалізувати ліберальну програму відновлення країни.
Політична криза поміркованих також типова і обумовлена такими чинниками:
а) завищені очікування переможців;
б) єдність і ентузіазм переможців швидко змінюється формуванням неоднакових інтересів;
в) ліберальна програма поміркованих, популярна в передреволюційний період, у нових умовах потребує явної спрямованості на інтереси революційних сил;
г) команда поміркованих несе в собі всі риси, навички і зв'язки старого політикуму. І політика реформ відбиває цю їх об'єктивну особливість. Власну програму вони виконують нерішуче, з компромісами, нехарактерними для атмосфери революції.
Переможці не схильні враховувати обставин. Драматична криза невідповідності політики та очікувань.
Радикали -прагматичні. У боротьбі за електорат легко адаптують свою програму й (незалежно від програми) реальну політику. Вони з готовністю беруться швидко вирішити проблеми, яких швидко вирішити неможливо. Схильні до насильства, порушення прав власності. Не почуваються обмеженими законами економіки, що викликає економічні кризи та інші соціальні ексцеси.
Далі на тлі втоми населення відбувається повільне загасання народної енергії. Варіанти влади різноманітні, комбінуються і різняться від революції до революції. "Термідор" - влада нових багатіїв, цинічного породження революції, диктатура, реставрація, яку виганяють революційні спалахи меншої енергетики…
У кожному разі формується новий соціальний баланс, стійкість якого означає завершення революції. Революційний процес від початку до завершення революції за несприятливих обставин може тривати з перервами відносної стабільності десятки років.
У рамках закономірностей революції з'являється можливість змістовніше оцінити поточну політичну кризу, її причини, ризики й наслідки. Нагадаю, для поміркованих, які прийшли після повалення старого режиму, характерна криза завищених очікувань. Тому наростання невдоволення перебігом реформ на тлі різкого зниження рівня життя цілком очікуване. Але ми спостерігаємо не наростання, а буквально миттєвий вибух конфліктів, компромату, зневажливих коментарів.
Ще одна особливість вихору антивладного негативу - відсутність у критиків пропозицій щодо альтернативних команд, які мають реальні шанси виграти в боротьбі (переформатування коаліції, вибори). Тоді можна було б оцінити результативність критики. Але посилання інше - ця влада себе вичерпала, гірше бути не може.
Проте гірше може бути завжди. На поверхні лежать два види ризиків.
По-перше, хоч як повільно рухаються реформи, рівень нових антикорупційних інститутів став небезпечним для отримувачів корупційної монопольної ренти. Щоб зупинити процес, засобами гребувати не будуть. Особливо можливістю синхронно з незадоволенням громадян відкрити новий фронт боротьби за справедливість. Тут головне - не пропонувати реальних альтернативних варіантів і максимально подовжити дезорганізацію. Політична криза - чудова можливість не тільки призупинити реформи, а й зруйнувати реформаторські групи, створені з такими труднощами всередині бюрократичної машини. Чим триваліша дезорганізація, тим краще. Креативний читач може потренуватися у відповідних ультиматумах. Скажімо - ніякого прем'єра до перевиборів парламенту. У здобувачів корупційної ренти знайдеться чимало союзників усередині країни й за кордоном. Із загостренням боротьби ми відчуємо дію досить винахідливих і небезпечних інструментів протидії оновленню країни.
Другий тип ризику прямо випливає із закономірностей революційного процесу. Криза поміркованої влади, якщо її не вирішити, приводить до влади радикалів. У нас радикали не ідейні, а професійні. Доки не спробуєш, не ясно, хто небезпечніший для ліберальних реформ. Типові особливості їх правління вказані раніше.
Чи можна відвернути негативний сценарій цієї кризи?
Ми не можемо диктувати історії, як повинно бути, але помріяти можемо.
Якщо поміркована влада усвідомлює ризики для себе, революції та країни, вона радикалізує виконання своєї програми реформ. Це означає робити не так швидко, як безперервно й послідовно, і так, щоб результати збігалися з заявленими цілями, особливо в оновленні правоохоронного корпусу та бюрократії загалом.
Якщо революційний постіндустріальний клас усвідомлює, що він запізнюється зі своєю політизацією й не створює тим самим для поміркованої влади продуктивну опозицію, яка б могла успішно завершити ліберальні реформи й революцію загалом, то крім політики він буде інтенсивно готуватися до управління державою, чітко усвідомлюючи, яка важлива ця професія. Вместе с тем, он прискорить створення своїх ідейних партій та висування своїх національних лідерів, харизматичних і водночас розважливих.
Якщо вся прореволюційна еліта усвідомлює критичне значення цінностей у революційному процесі, вона спрямує спеціальні зусилля на домінування європейських цінностей, спочатку - в публічному просторі країни.
* * *
Нинішня криза, незалежно від мети її ініціаторів, є поглибленням революційного конфлікту і, відповідно до діалектики кризи, відіграє й позитивну роль. Це сильний стимул для прореволюційної еліти бути рішучішими та більш послідовними у виконанні своєї місії, більш відкритими і зрозумілими для своїх співвітчизників.